Залізна п'ята

Джек Лондон

Сторінка 32 з 46

Починаючись за триста ярдів від байрака з джерела край гірської луки, він за сотню ярдів нижче його вихоплювався на луговину і зливався з річкою, що спокійно текла по травистій долині.

Мій супутник припнув линву до дерева і, обв'язавши мене другим кінцем, обережно спустив униз. За мить я вже опинилась на дні байраку. Потім він приніс усі речі, які вийняв із схованки, і спустив їх мені. А тоді витяг линву й пішов, весело попрощавшись зі мною.

Перше ніж розповідати далі, скажу кілька слів про цього товариша. Джон Карлсон був один із незліченних скромних і вірних солдатів Революції. Він служив у Віксона, доглядав коней при його мисливській хатині. Власне, Сономські гори ми переїхали на Віксонових конях. Майже двадцять років Карлсон був охоронцем нашої криївки, і я певна, що за весь цей час йому й разу на думку не спало нас зрадити. Він негоден був і уявити чогось такого. Вигляд він мав такий флегматичний і вайлуватий, що можна було тільки дивуватися, як це він зв'язав свою долю з революцією. А проте любов до волі ніколи не згасала в його спокійній душі. Почасти це було навіть добре, що вій не був бистрий на розум і не мав багатої уяви. Вій ніколи не втрачав самовладання. Виконуючи наші накази, він ніколи ні про що не розпитував, і ми знали, що він нікому нічого не скаже. Якось я спитала його, чому він став революціонером.

— Змолоду я був у солдатах, — відповів він. — Це було в Німеччині. Там усі молоді хлопці повинні служити в армії, і я служив. Там був ще один солдат, теж молодий. Батько його був агітатором, як ви це називаєте. Він сидів у тюрмі за образу імператорської величності — за те, власне, що казав правду про кайзера. Той хлопець, син його, чимало говорив зі мною про народ, про те, як він працює і як його грабують капіталісти. Він показав мені життя з іншого боку, і я став соціалістом. Він дуже гарно говорив і правдиво, я ніколи не забуду його слів. Приїхавши до Сполучених Штатів, я розшукав соціалістів і став членом їхньої секції — то було ще за часів соціалістичної робітничої партії. Пізніше, після розколу, я приєднався до місцевої організації соціалістів. Тоді я візникував у Сан-Франціско. То було ще перед землетрусом. Двадцять два роки я сплачував членські внески; я ще й тепер член партії і сплачую внески, хоч доводиться з цим ховатись. Я завжди сплачуватиму, і коли настане народна влада, для мене це буде велика радість.

Залишившись сама, я зварила собі на гасниці сніданок і стала давати лад своєму новому житлу. Карлсон часто спускався до криївки на світанку або пізно ввечері й допомагав мені. Спочатку я жила просто під напнутим брезентом, потім ми спорудили невеличкого намета, а ще пізніше, впевнившись, що тут цілком безпечно, збудували невелику хатину. Вона була так добре схована за деревами, що коли б хто випадково став на краю байрака й подивився вниз, то й тоді не побачив би її. Буйна рослинність зовсім закривала наше сховище. Хатину ми збудували біля самої прямовисної стіни байраку, потім видовбали в цій стіні дві невеличкі кімнатки і обшили їх дошками. В цих кімнатках завжди було чисте повітря, і вони були цілком сухі. Можете мені повірити, жили ми з вигодами. Коли трохи пізніше разом з нами там ховався німецький терорист Біденбах, він улаштував пристрій, що вбирав дим, і таким чином ми мали змогу зимовими вечорами сидіти коло коминка, де весело палали й тріщали дрова.

Згадавши про Біденбаха, мушу сказати кілька слів про цього терориста, людину шляхетної душі, що про нього розійшлася якнайхибніша слава. Він не був зрадник, і його не скарали наші товариші, як усі думають. Такі чутки поширювали агенти Олігархії навмисне. Біденбах був надзвичайно неуважлива людина і завжди все забував. Він забув умовлений пароль, і через це його випадково застрелив вартовий біля нашої печери-схованки в Кармелі. То була прикра помилка. А що він зрадив свою бойову групу — то чистісінька брехня. Не було людини, котра б працювала для Революції вірніше й самовідданіше{93}.

Протягом дев'ятнадцяти років наша криївка ніколи не — стояла пусткою. І все ж за весь цей довгий час нікому не вдавалося знайти її, за винятком одного випадкового епізоду. А тим часом вона була не далі як за чверть милі від мисливської хатини Віксона і зовсім близько від селища Глен-Елен. Я завжди могла чути, як приходять і відходять ранкові та вечірні поїзди, і могла перевіряти свого годинника, слухаючи гудки на цегельні{94}.

Розділ XIX

МИСТЕЦТВО ПЕРЕВТІЛЕННЯ

"Ти повинна зовсім змінити себе, — писав мені Ернест. — Евіс Евергард мусить зникнути. Замість неї повинна з'явитися зовсім інша жінка, інша не лише одягом, але й усією істотою, щоб навіть я тебе не впізнав, — твого голосу, жестів, ходи, манери поводитися, геть усього".

Я послухалась цього наказу. Щодня цілими годинами я вправлялась, ховаючи навіки колишню Евіс Евергард під зовнішністю іншої жінки, яку можна назвати моїм другим "я". Таке перевтілення вимагало постійних і тривалих вправ. Я мусила вправлятися майже безупинно, щоб змінити найтонші відтінки свого голосу, поки голос мого другого "я" не став цілком натуральний. Прийшов час, коли я вже автоматично виконувала ту роль, до якої себе призначила. Треба було так напрактикуватися, щоб одурити й саму себе. Це скидалося на вивчення нової мови, наприклад, французької. Спочатку чужа мова вимагає певного напруження свідомості й волі. Той, хто її вивчає, мислить англійською мовою, а говорить французькою, або, читаючи французький текст, подумки перекладає його на англійську мову, щоб зрозуміти. Пізніше, коли знання і навички нової мови добре укріпляться в свідомості, вживання їх стає автоматичне, і людина вже думає французькою мовою, без ніякої допомоги англійської.

Так було і з нашим перевтіленням. Ми мусили вправлятися, поки ролі, що їх ми грали, ставали для нас дійсністю, поки для того, щоб повернутися до нашого справжнього "я", нам уже потрібна була увага й напруження волі. Звичайно, спочатку було багато помилок. Ми творили нове мистецтво, і нам доводилося відкривати багато нового. Так робота велася скрізь. З'явилися справжні майстри цього мистецтва; вони зібрали величезний матеріал про всякі викрути та хитрощі перевтілення, — і цей матеріал правив нам за підручника, по якому ми вчилися в школі революції{95}.

Саме тоді зник мій батько. Листи, які я доти весь час одержувала від нього, перестали надходити. Не з'являвсь він більш і в наше давнє помешкання на Пел-стріт. Наші товариші шукали його всюди, обшукували в'язниці по всій країні. Але він зник, ніби земля поглинула його, і до сьогодні ми не маємо ніяких відомостей про те, що з ним сталося{96}.

Шість місяців прожила я в криївці сама, але ті шість місяців я не байдикувала. Революційна організація розросталася швидко, і у нас завжди було сила роботи.

Цією роботою керували з в'язниць Ернест разом з іншими лідерами руху, і нам на волі лишалося тільки виконувати їхні плани. Треба було організувати усну пропаганду, створити розгалужену агентурну мережу, заснувати таємні друкарні, налагодити підпільні зв'язки та явки, щоб сполучити між собою всі наші незліченні криївки та влаштовувати нові сховища — нові ланки того ланцюга, яким ми обплели всю країну.

Роботу, як я вже сказала, годі було переробити. Наприкінці шостого місяця мого перебування в криївці до мене приєдналося ще двоє товаришок. Це були дві відважні дівчини, сповнені палкої любові до волі — Лopa Петерсон, що зникла в 1922 p., та Кейт Бірс, що пізніше одружилася з Дюбуа{97}. Кейт і тепер разом з нами віддає свої сили наближенню того дня, що відкриє нову еру в історії людства.

Ці дві дівчини прибули страшенно схвильовані смертельною небезпекою. Серед веслярів рибальського човна, що перевозив їх через затоку Сан-Пабло, виявився шпигун. Цей агент Залізної П'яти зумів прикинутись революціонером і глибоко проникнув у таємниці нашої організації. Безперечно, він натрапив на мій слід. Нам давно стало відомо, що моє зникнення викликало велику тривогу серед таємної поліції Олігархії. На щастя, як виявилося згодом, він ще не сповістив нікого про те, що винюхав. Очевидячки, він не хотів поспішати, вважаючи за вигідніше для себе довести всю справу до кінця — виявити мою схованку та затримати мене саму. Але його відомості загинули разом з ним. Коли дівчата вийшли на берег у гирлі Петалуми й сіли на коней, він кудись зник з човна. У Карлсона виникла підозра, і він, пустивши дівчат самих їхати частину дороги в Сономські гори, сам повернувся назад і знайшов шпигуна. Потім він так розповів про те, що сталося.

— Я задушив його, — просто сказав він, залишаючи нам самим домальовувати своєю уявою цей опис. — Я задушив його, — ще раз сказав він із похмурим блиском в очах. Його великі, шкарубкі від праці руки промовисто зціпились і розціпились, — Він і не писнув. Я сховав його там. Пізніш, як стемніє, піду й закопаю.

В ту пору я сама часто дивувалася з метаморфози, що відбулася зі мною. Іноді мені просто віри не йнялося, — або що я колись жила спокійним, мирним життям в університетському місті, або що я стала революціонеркою, звиклою до сцен насильства й смерті. Дійсністю могло бути лише одне щось. Одне було справжнє, а друге сон. Але що саме було дійсністю? Чи кошмар теперішнього життя революціонерки, що ховається по печерах? Чи, може, насправді я завжди була революціонеркою, і мені лише примарилось, ніби колись я жила в Берклі, тільки й знаючи, що бали та танці, балачки за обіднім столом та лекції? Я гадаю, таке відчуття було в усіх, хто з'єднався під червоним прапором боротьби за вселюдське братерство.

Я часто пригадувала людей з того іншого життя. Цікаво, що вони іноді з'являлися й зникали і в моєму новому житті. Ось, наприклад, єпіскоп Моргауз. Ми довго й марно розшукували його, коли наша організація розгорнула свою роботу. Його весь час перевозили з одної божевільні до іншої. Ми слідкували за ним, коли його перевели з Папської державної клініки до Стоктона, а звідти до Егнюса в долині Санта-Клара. Потім його сліди зникли. І воднораз ніщо не свідчило про його смерть. Можна було сподіватися, що він якимсь побитом утік. Мені й на думку не спадало, за яких жахливих умов мені доведеться ще раз побачити його — в страшні дні різанини, що супроводила розгром Чікагського повстання.

Джексона, що втратив руку на фабриці і що через нього я й стала революціонеркою, я ніколи більше не бачила, але всім нам стало відомо, що він зробив перед своєю смертю.

29 30 31 32 33 34 35