Крові було дуже мало, принаймні поки що; коло розміром з кавове горнятко навкруг того місця, де увійшло лезо, та ото й усе.
Це поки що.
– Боляче, – промовила Дайна слабеньким голосом. – Важко дихати. І ще гаряче.
– З тобою все буде гаразд, – сказала Лорел, але очі її знов невблаганно потягнулися до ручки ножа. Дівчинка була дуже маленькою, і Лорел не могла зрозуміти, чому лезо не проштрикнуло її наскрізь. Не могла зрозуміти, чому та досі не померла.
– …звідси геть, – промовила Дайна. Вона скривилася, і рясний згусток в'язкої крові, повільно спливши з кутика рота, потік їй по щоці.
– Не намагайся балакати, любонько, – сказала Лорел і відвела вологі кучерики з лоба Дайні.
– Вам треба забратися звідси геть, – наполегливо повторила Дайна. Голосом лише трохи чутнішим за шепіт. – І не треба ганити містера Тумі. Він… він нажаханий, ото й усе. Ними.
Дон злобно роззирнувся довкола.
– Якщо знайду цього виродка, от тоді йому буде жах, – мовив він, стискаючи руки в кулаки. У зростаючому смерку на одному з пальців зблиснув перстень якоїсь масонської ложі. – Він у мене шкодуватиме, що живим народився.
До ресторану увійшов Нік, а слідом за ним Алберт. Без слова вибачення Нік проштовхнувся повз Руді Воріка й опустився на коліна біля Дайни. Його яскраві очі на мить зафіксувалися на ручці ножа, а потім перестрибнули на лице дівчинки.
– Привіт, серце моє, – заговорив він життєрадісно, але очі в нього потемнішали. – Бачу, тебе провентильовано. Не хвилюйся; будеш знову хупавочкою, й оком не змигнути.
Дайна слабенько посміхнулась.
– Що таке хупавочка? – прошепотіла вона. На цих словах ще крові спливло з рота дівчинки, і Лорел побачила кров у неї на зубах. Щось повільно, ліниво перекрутилося у жінки в животі.
– Не знаю, але впевнений, що це щось гарне, – відповів Нік. – Зараз я поверну тобі голову набік. Сама намагайся зовсім не рухатися.
– Гаразд.
Нік повертав її голову, дуже делікатно, поки щока дівчинки майже торкнулася килима.
– Боляче?
– Так, – шепнула Дайна. – Гаряче. Боляче… дихати.
Її шепіт набув хрипкого, надтріснутого характеру. Тоненька цівка крові збігала з її рота, збираючись в калюжку менш як за десять футів від того місця, де підсихала кров Креґа Тумі.
Знадвору принесло раптове натужне виття авіаційних двигунів, що заводилися. Дон, Руді й Алберт подивилися в тому напрямку. Нік ні на мить не відвертав свого обличчя від дівчинки. Він ласкаво спитав:
– Дайно, тобі хочеться кашляти?
– Так… ні… не знаю.
– Краще, аби ні, – промовив він. – Якщо з'явиться таке подразливе відчуття, намагайся його ігнорувати. І не балакай більше, добре?
– Не… робіть… шкоди… містеру Тумі.
У її словах, хоча й промовлених пошепки, прозвучала величезна настійність, величезна доконечність.
– Ні, серце моє, навіть не думаю про таке. Моє слово.
– …не… вірю… вам…
Він нахилився, поцілував її у щоку і прошепотів на вухо:
– Ні, ти можеш, розумієш … вірити мені, я маю на увазі. А зараз усе, що тобі треба робити, це лежати спокійно і дозволити нам про все подбати. – Він підняв очі на Лорел. – Ви не намагалися витягти ножа?
– Я… ні, – глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. – А треба було?
– Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?
– Ні.
– Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд крові – чимало крові – не змусить вас зомліти. Тут мені потрібна правда.
Лорел відповіла:
– Насправді я не бачила багато крові відтоді, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетіла на двері й вибила собі два зуби. Але тоді я не зомліла.
– Добре. Ви не зомлієте і тепер також. Містере Ворік, принесіть мені з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з півдюжини скатертин. – Він усміхнувся дівчинці долі: – Дай мені хвильку або дві, Дайно, і тоді, я думаю, тобі стане набагато краще. Молодий лікар Гопвел завжди такий ніжний з леді – особливо, коли вони такі юні гарнюні.
Лорел відчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Ніка.
"Що це з тобою? Ця маленька дівчинка, напевне, вмирає, а тобі цікаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!"
"Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летіти через усю країну на побачення з чоловіком, з яким взагалі зв'язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналі друзів. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо він виявиться доволі показним… і не матиме поганого запаху з рота, звісно".
"Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел".
"Так, – погодився інший голос у неї в голові. – Ти абсолютно права, це безумство – думати про такі речі, в такий час, і я це покину… але мені цікаво, яким молодий лікар Гопвел міг би виявитися в ліжку. Мені цікаво, чи був би він ніжним, чи…"
Лорел пересмикнуло, їй подумалося – чи не так починається банальний нервовий зрив?
– Вони вже близько, – промовила Дайна. – Вам дуже…
Вона закашлялася, велика бульбашка крові з'явилася між її губами. І луснула, забризкавши дівчинці щоки.
Бурмотнувши щось, відвернувся Дон Ґефні.
– …дуже треба поспішати, – закінчила Дайна.
Життєрадісна усмішка Ніка ані на крихту не змінилася.
– Я знаю, – сказав він.
3
Креґ кинувся через термінал, притьмом перестрибнув через перила ескалатора і побіг униз завмерлими металевими сходами з панічним стугоном і борсанням у голові, наче там ярився штормовий океан, у якому навіть потонули ті, інші, звуки – невгамовне жвакання й хрумкання ленґоліерів. Ніхто не бачив, як він утікав. Креґ метнувся через нижній зал до вихідних дверей… і врізався в них. Він про все забув, включно з тим фактом, що електронні очі пристроїв, які відчиняють двері, не працюватимуть, коли нема електрики.
Його відкинуло назад, вибивши дух з грудей, він упав на підлогу, дихаючи наче виловлена сіттю риба. Якусь мить він так і пролежав, нашукуючи те, що ще лишалося від його розуму, і виявив, що дивиться собі на праву руку. Рука виднілася лише білою плямою в зростаючій темряві, але він побачив на ній чорні бризки і зрозумів, що воно таке: кров тієї маленької дівчинки.
"От тільки ніяка вона не маленька дівчинка, зовсім ні. Вона тільки на вигляд маленька дівчинка. Вона передовий ленґоліер, і з її смертю інші не зможуть… не зможуть… не…"
Не зможуть що?
Знайти його?
Але він знову чув голодні звуки їх наближення: те жвакання, від якого шаленіє розум, немов десь зі сходу насувається маршем маса якихось велетенських, голодних комах. Голова йшла обертом. Ох, як же він заплутався.
Креґ побачив якісь менші двері, що вели надвір, підвівся і вирушив у тому напрямку. Та потім став. Там було видно якусь дорогу, і дорога ця, поза всякими сумнівами, вела до Бенгора. Його не цікавило місто Бенгор; Бенгор найбеззаперечнішим чином не належав до легендарного ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Він у Бостон мусить потрапити. Якщо він туди дістанеться, все буде добре. А що це означає? От його батько б це зрозумів. Це означає, що він мусить припинити ШМИГЛЯти туди-сюди і НЕ відставАти від програми.
Його розум вхопився за цю думку, як жертва кораблетрощі хапається за будь-який уламок корабля – будь-що, що досі плаває, навіть коли це двері сральника, є призом, який слід цінувати. Якщо він зможе потрапити в Бостон, усю цю пригоду можна буде… можна буде…
"Геть скасувати", – пробурмотів він.
Здалося, що на цих словах яскравий промінь раціонального мислення проліг крізь темряву в його голові, і чийсь голос (напевне, то був голос його батька) вигукнув на підтвердження: ТАК!!!
Але як це йому зробити? Бостон занадто далеко, щоби йти туди пішки, а інші не дозволять йому повернутися на борт того єдиного літака, який досі функціонує. Нізащо, після того, що він зробив з їхньою дорогоцінною сліпою лялечкою.
– Але ж вони не знають, – прошепотів Креґ. – Вони не знають, що я зробив їм послугу, бо не знають, хто вона така насправді.
Він глибокодумно кивнув. Очі його, величезні й вологі у темряві, блищали.
"Проберись, – прошепотів йому голос батька. – Проберися в літак і сховайся".
"Так! – докинула його матір. – Проберися й сховайся. Це твій виграшний квиток, Креґґі-Веґґі. Тільки якщо ти це зробиш, тобі не потрібен буде ніякий квиток, авжеж?
Креґ з сумнівом подивився в бік багажного конвеєра. Він міг би скористатися ним, щоби вибратися на поле, але припустімо, вони поставили когось на чатах біля літака? Той пілот до такого б не додумався – щойно полишивши кабіну, цей чоловік перетворився на явного імбецила, – але англієць майже напевне про це подбав.
То що йому краще зробити?
Якщо бенгорський бік терміналу не годиться і той бік терміналу, де літне поле, також не годиться, що йому краще зробити і куди йому краще піти?
Креґ нервово поглянув на мертвий ескалатор. Скоро вони почнуть на нього полювати – і, безсумнівно, той англієць очолить зграю, – а він стоїть тут, посеред зали, виставившись на розглядини, як та стриптизерка, котра ось тільки-но пожбурила в публіку свої декоративні наліпки з сосків і стринги.
"Я мушу сховатися, принаймні, на який час".
Він почув, як надворі заводяться реактивні двигуни, але це його не стривожило; він розумівся трохи на літаках і знав, що Інґал нікуди не зможе полетіти, поки не дозаправиться. А заправляння потребує часу. Йому не варто турбуватися, що вони відлетять без нього.
Поки що не варто, у всякому разі.
"Сховайся, Креґґі-Веґґі. Це те, що ти мусиш зробити зараз же, поки вони не прийшли по тебе".
Креґ, мружачись у зростаючу темряву, повільно розвертався, шукаючи собі найкраще місце. І цього разу він помітив на дверях, що тулилися між ятками "Ейвіса" і Бенгорської туристичної агенції, табличку.
"ПОСЛУГИ АЕРОПОРТУ"
було написано на ній. Слова, які могли означати майже будь-що.
Кидаючи нервові погляди собі за спину, Креґ поспішив до тих дверей і спробував відчинити. Як і з дверима Служби безпеки аеропорту, ручка не повернулася, але й ці двері, коли він їх штовхнув, прочинилися. Креґ кинув останній погляд собі за спину, не побачив нікого і прикрив за собою двері.
Його проковтнула повна, суцільна темрява; тут він став таким же сліпим, як та мала, яку він підрізав. Креґ на це не зважав.