Як молодші, ми ладні виявити Римові дуже глибоку, хоч і не рабську пошану, залюбки віддамо йому перше місце, а самі вдовольнимося другим. Може, — мені про це мало відомо, так само, як і панові Дюбуа, — папа вже тепер прийме нашу пропозицію; але нам будьщо треба уникнути негативної відповіді. Є одна людина, голос якої має величезну вагу в Римі, — ми її знаємо і маємо тепер до неї доступ, це отець Якоб. Ти повинен, повернувшись до бенедиктинського монастиря, жити так, як жив там досі, провадити далі свої дослідження, читати свій скромний курс Гри в бісер, але всю свою увагу звернути на отця Якоба, всіма силами намагатися прихилити його до нашого Ордену, домогтися, Щоб він підтримав наш план щодо Риму. Отже, цього разу остаточна мета твоєї місії чітко окреслена. Скільки тобі потрібно буде часу на її досягнення — не так важливо, мабуть, щонайменше рік чи два, а може, й більше. Ти ж бо знаєш тамтешній ритм життя і навчився пристосовуватись до нього. Але в них ні в якому разі не повинне скластися враження, що ми нетерплячі й хапливі, справа має визріти наче сама собою, правда ж? Думаю, ти згоден узяти на себе таке доручення, і прошу тебе висловити всі свої сумніви, якщо вони в тебе є. Коли хочеш, можу дати тобі кілька днів на роздуми.
Кнехта не здивувало таке доручення: після деяких попередніх розмов він був уже в душі готовий до нього. Він сказав, що роздумувати йому не треба, він береться виконати покладене на нього завдання, але додав: — Ви знаєте, що такі місії найкраще вдаються тоді, коли виконавцеві не треба гамувати свій внутрішній опір і свою нехіть. Проти самого доручення я нічого не маю, розумію, яке воно важливе, і сподіваюся впоратися з ним. Але мене трохи лякає і пригнічує думка про моє майбутнє. Прошу вас, Магістре, вислухати моє дуже особисте, егоїстичне прохання. Як ви знаєте, я гравець у бісер. Гостюючи в святих отців, я пропустив цілих два роки, нічого нового не навчившись у Грі і навіть занедбавши те, що знав, а тепер до цих двох років треба ще додати щонайменше рік, а може, й більше. Я б не хотів за цей час відставати далі. Тому прошу вас часто надавати мені короткі відпустки до Вальдцеля, а також налагодити постійний радіозв'язок, щоб я міг слухати доповіді й спеціальні вправи з вашого семінару для найздібніших гравців.
— Залюбки даю свою згоду, — мовив Магістр, видно вважаючи розмову закінченою.
І тоді Кнехт сказав, що в нього є ще одне застереження: він боїться, щоб його, бува, не відправили в Рим на дипломатичну службу, якщо йому пощастить виконати своє доручення в Маріафельсі.
— А така перспектива гнітила б мене, і я з важким серцем взявся б виконувати своє завдання в монастирі. Бо я дуже не хотів би, щоб мене запхнули на дипломатичну службу.
Магістр насупив брови й осудливо звів пальця: — Як це "запхнули"? Ти вибрав дуже невдале слово. Ніхто тебе не думав нікуди запихати, йшлося швидше про відзнаку, підвищення. Я не уповноважений давати якісь обіцянки чи пояснювати, що тобі думають доручити в майбутньому. А проте я трохи розумію твої сумніви й сподіваюся, що зможу тобі допомогти, якщо твої побоювання справдяться. А тепер вислухай мене: в тебе є якийсь хист викликати симпатію і любов до себе, недруг міг би тебе навіть назвати charmeur,[39] можливо, саме цей хист і спонукав Колегію двічі посилати тебе в монастир. Але не зловживай ним, Йозефе, й не пробуй набивати собі ціну. Якщо тобі пощастить навернути на наш бік отця Якоба, тоді й доречно буде викласти твоє прохання Колегії. А поки що надто рано говорити про нього. Скажеш мені, коли від'їздитимеш.
Йозеф мовчки вислухав слова Магістра, більше дослухаючись до схованої за ними зичливості, ніж до вкладеної в них догани, і невдовзі після цього поїхав до Маріафельса.
Тепер, коли його завдання в монастирі було чітко визначене, він зразу ж відчув себе там упевненіше й вільніше. До того ж це завдання було важливе, почесне й певною мірою збігалося з його потаємним бажанням якомога ближче зійтися з отцем Якобом, остаточно завоювати його приязнь. Монастирське керівництво, а особливо абат, ставилося тепер до нього трохи інакше: дуже привітно, проте ледь шанобливіше, ніж досі, а це свідчило про те, що до його місії тут виявляють належну увагу й що сам він набув вищого рангу. Він уже був не просто молодим гостем без титулу, якого трактують дуже ввічливо з огляду на країну, звідки він прибув, і з симпатії до нього особисто; тепер його приймали як високого касталійського службовця, десь так, як повноважного посла. Він уже не був сліпий на такі речі й зробив свої висновки.
Тільки вставленні отця Якоба він не помітив ніяких змін: той зустрів його приязно й радісно, без прохань і нагадувань зразу ж завів мову про спільну працю, чим дуже зворушив Йозефа. Тепер розпорядок дня у Кнехта мав інший вигляд, ніж до відпустки. В робочому плані курс Гри в бісер посідав аж ніяк не перше місце, а про студії в музичному архіві і про товариське співробітництво з органістом не було вже взагалі мови. Над усе тепер Йозеф ставив уроки отця Якоба, присвячені одночасно кільком дисциплінам історичної науки, бо святий отець знайомив свого улюбленого учня не лише з початковою історією ордену бенедиктинців, але й з джерелознавством раннього середньовіччя, а крім того, виділяв окрему годину на читання старовинних хроністів в оригіналі. Сподобалося святому отцеві й те, що Кнехт наполегливо просив його дозволити й послушникові Антону бути присутнім на тих уроках, проте йому не важко було переконати свого учня, що навіть найуважніша й найскромніша третя особа на таких приватних уроках буде обтяжливою, тому Антон, який і гадки не мав про Кнехтове клопотання, був запрошений тільки на читання хроністів, що його страшенно втішило. Безперечно, ці уроки були для молодого послушника, про дальшу долю якого ми нічого не знаємо, високою відзнакою, насолодою і стимулом: йому, неофітові в науці, дозволено інколи спостерігати працю, слухати бесіди двох найсвітліших, найоригінальніших інтелектів свого часу. В подяку за науку отця Якоба Кнехт зразу ж після лекцій епіграфіки й джерелознавства знайомив його з історією і структурою Касталії та з основними ідеями Гри в бісер, і таким чином учень ставав учителем, а шановний учитель — уважним слухачем, на питання й критичні зауваження якого часом дуже важко було знайти задовільну відповідь. Недовір'я отця Якоба до всієї касталійської ідеології ніколи не згасало; оскільки він не знаходив у ній релігійних засад, то й не вірив, що вона здатна виховати справді гідний уваги людський тип, хоч в особі Кнехта перед ним поставав шляхетний взірець цього виховання. Навіть коли він, завдяки Кнехтовим лекціям і його прикладові, давно вже, так би мовити, навернувся, наскільки це було можливо, й вирішив сприяти зближенню Касталії з Римом, його недовір'я не зникло остаточно. Кнехтові нотатки, роблені зразу ж після їхніх розмов, повні разючих прикладів такого недовір'я. Наведемо один із них: Отець Якоб: "Ви, касталійці, великі вчені й естети, ви можете виміряти вагомість голосних у якомусь давньому вірші й знайти зв'язок між формулою тієї вагомості та орбітою якоїсь планети. Це все чудово, але Це — гра. І ваша найбільша таємниця й символ, Гра в бісер, — теж тільки гра. Я ладен визнати, що ви намагаєтесь зробити з цієї милої Гри якусь святиню чи принаймні засіб духовного вдосконалення. Але такі намагання не створюють святині, гра лишається грою".
Йозеф: "Ви вважаєте, святий отче, що нам бракує теологічної основи?" Отець Якоб: "Ну, про теологію краще не будемо говорити, ви від неї надто далекі. Якби ви мали хоч якусь простішу основу, і то вже було б добре. Наприклад, антропологічну — справжнє вчення, справжні знання про людей. Бо ви не знаєте людини, не знаєте, що вона може бути і звіром, і подобою бога. Ви знаєте лише касталійця, особливий вид, штучно виведену задля спроби породу, касту".
Кнехтові надзвичайно пощастило: для того, щоб успішно виконати поставлене йому завдання, тобто прихилити отця Якоба до Касталії і переконати його, що союз їхніх орденів дав би лише користь, кращої нагоди важко було й придумати. Ситуація була така сприятлива найзаповітнішим його задумам, так відповідала його бажанням, що він невдовзі відчув докори сумління, йому почало здаватися, що робити об'єктом своїх таємних політичних планів та інтриг шановну людину, яка, ні про що не здогадуючись, довірливо сидить перед ним або ходить туди й сюди по галереї, — ганебно й негідно. Кнехтові було вже легше терпіти таке становище, і він почав обмірковувати, в якій формі краще признатися про все старому, коли той, на його превеликий подив, випередив його, — Любий друже, — сказав він одного дня наче між іншим, — ми з вами справді придумали собі надзвичайно приємний і, сподіваюся, корисний вид спілкування. Обидва види діяльності, які я найдужче любив ціле своє життя — учитися і вчити, — вдало, зовсім поновому, поєдналися в наших спільних лекціях, і мені доля послала їх саме вчасно, бо я починаю старіти, а кращої терапії і відпочинку для мене годі й придумати. Отже, що стосується мене, то я, в кожному разі, маю з них користь. Але я зовсім не певний, що й ви, друже, а особливо ті люди, які послали вас сюди і на службі в яких ви перебуваєте, матимуть із нашого спілкування ту користь, на яку вони, можливо, сподіваються. Я не хотів би, щоб вони потім були розчаровані, а крім того, не хотів би, щоб між нами виникли якісь непорозуміння, а тому дозвольте мені, старому практикові, поставити одне запитання. Хоч як мені приємно бачити вас у нашому скромному притулку, ваша присутність тут, звичайно, не раз уже мене дивувала. Донедавна, а саме до вашої відпустки, я був майже певний, що ви й самі не зовсім чітко усвідомлювали собі сенс і мету свого перебування тут. Правильні були мої спостереження? Кнехт сказав, що правильні, і отець Якоб повів далі: — Добре. А коли ви повернулися з відпустки, сталися зміни. Ви вже не думаєте про мету свого приїзду сюди, вона вас не турбує, бо ви ЇЇ знаєте. Так чи ні? Добре, отже я не помилився. Мабуть, я так само не помилився і в своїх здогадах про мету вашого перебування в нас. Ви виконуєте дипломатичне доручення, і стосується воно не нашого монастиря й не нашого абата, а мене… Бачите, від вашої таємниці мало що лишилося.