Ну, до роботи! Ми поскидали загиблих також у провалля. Вже чути було сиґнали наступної машини. Цю підстрілили просто з дороги. Вона, мов п'яна, ще трохи прокотилася, тоді перекинулась, чмихаючи мотором. Один пасажир лишився в ній, а пасажирка, гарна молода дівчина, навіть не поранена, тільки дуже бліда й налякана, вибралась на дорогу. Ми чемно привіталися з нею й запропонували їй свої послуги. Вона була така перелякана, що не могла слова сказати, лише дивилась на нас, як божевільна.
— Ну, то спершу гляньмо на старого, — мовив Ґустав і обернувся до пасажира, що й досі ще висів на сидінні позад мертвого водія.
То був літній чоловік з коротким сивим чубом. Хоч його розумні світло-сірі очі були розплющені, проте, видно, його тяжко поранило, в кожному разі, з рота в нього текла кров і шию якось моторошно перекривило.
— Дозвольте відрекомендуватися, шановний пане. Мене звати Ґустав. Нам довелося вбити вашого водія. Можна запитати, з ким ми маємо честь розмовляти?
Чоловік холодно й сумно глянув на нас.
— Я старший прокурор Леринґ, — повільно мовив він. — Ви вбили не тільки мого бідолашного водія, а й мене, я відчуваю, що скоро помру. Нащо ви в нас стріляли?
— Бо ви перевищували швидкість.
— Ми їхали з нормальною швидкістю.
— Те, що вчора було нормальне, сьогодні вже ненормальне, пане старший прокуроре. Сьогодні ми вважаємо, що швидкість будь-якого автомобіля надто велика. Ми нищимо всі автомобілі і всі інші машини також.
— І свої гвинтівки?
— До них теж дійде черга, якщо матимемо час їх знищити. Мабуть, завтра чи післязавтра нам усім буде кінець. Ви ж бо знаєте, що наша частина світу страхітливо перенаселена. От ми й хочемо, щоб стало трохи вільніше.
— То ви стріляєте всіх підряд?
— Звичайно. Хоч багатьох, безперечно, буває шкода. Наприклад, цієї молодої гарної дами — це ваша дочка?
— Ні, це моя стенографістка.
— Тим краще. А тепер, будь ласка, вилазьте чи давайте ми вас витягнемо, бо машину треба знищити.
— Я волію, щоб ви мене знищили разом із нею.
— Як хочете. Дозвольте ще одне запитання. Ви прокурор. Я ніколи не міг собі уявити, як людина може бути прокурором. Ви живете з того, що звинувачуєте й засуджуєте інших людей, здебільшого нещасних. Еге ж?
— Так виходить. Я виконував обов'язок. Це була моя праця. Так само як праця ката — вбивати тих, кого я засудив. Ви ж теж робите те саме — вбиваєте людей.
— Ваша правда. Тільки ми вбиваємо не з обов'язку, а для свого задоволення, чи, швидше, з невдоволення світом, з розпачу. Тому, вбиваючи, ми відчуваємо певну втіху. А ви, вбиваючи, ніколи не відчували втіхи?
— Мені нудно розмовляти з вами. Будь ласка, доводьте свою працю до кінця. Якщо вам не відоме почуття обов'язку...
Він замовк і витягнув губи, наче хотів плюнути. Але на губах з'явилося тільки трохи крові, що спливла на підборіддя.
— Стривайте! — ввічливо мовив Ґустав. — Почуття обов'язку мені справді не відоме, вже не відоме. Колись я офіційно весь час мав справу з почуттям обов'язку. Я був професором теології. Крім того, я був солдатом і брав участь у війні. Те, що мені здавалося моїм обов'язком і що мені наказували авторитети й начальники, завжди було недобре, мені щоразу кортіло зробити навпаки. Але якщо тепер мені вже не відоме почуття обов'язку, то зате відоме почуття вини, — а може, це те саме. Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов'язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути і сам радо загину з ним.
Прокурор щосили намагався всміхнутись. Усмішка вийшла не дуже вдала, бо на губах у нього налипла кров, але все ж таки видно було, що він усміхається.
— Чудово, — сказав він, — отже, ми колеги. Виконуйте ж свій обов'язок, колеґо.
Дівчина тим часом заніміла край дороги.
Тієї миті знов засиґналив якийсь автомобіль, що на повній швидкості мчав до нас. Ми трохи відтягли дівчину вбік і притислися до скелі. Автомобіль налетів на підбиту машину, різко загальмував, піднявся передніми колесами вгору, але опустився додолу цілий. Ми швидко схопили гвинтівки й наставили на прибульців.
— Вилазьте! — скомандував Ґустав. — Руки вгору!
З машини вилізли троє чоловіків і слухняно підняли руки.
— Серед вас є лікар? — спитав Ґустав. Вони сказали, що немає.
— Тоді, будьте ласкаві, обережно витягніть цього чоловіка з його машини. Він тяжко поранений. Візьміть його у свій автомобіль і відвезіть до найближчого міста. Нумо, хутчій!
Скоро прокурор лежав в іншій машині, і Ґустав наказав їм їхати вниз.
Тим часом наша стенографістка встигла опритомніти й тепер спостерігала за тим, що ми робимо. Я був радий, що нам дісталася така гарна здобич.
— Панно, — мовив Ґустав, — ви втратили свого роботодавця. Думаю, вас більше нічого не зв'язувало з тим старим добродієм. Я беру вас до себе на роботу. Будьте нашою товаришкою! Ну, а тепер треба поспішати. Скоро тут стане не дуже затишно. Ви вмієте лазити по деревах, панно? Так? То лізьте з нами, ми вам допоможемо.
Ми всі троє якомога швидше вибралися на дерево, у нашу вежу. Дівчині нагорі стало погано, але ми дали їй ковтнути коньяку, і скоро вона вже так оговталась, що навіть оцінила чудовий краєвид на озеро й на гори і сказала, що її звати Дора.
Незабаром унизу знов з'явилася машина. Вона обережно, не зупиняючись, поминула перекинутий автомобіль і відразу почала набирати швидкість.
— Боягуз! — засміявся Ґустав і вистрілив у водія. Машина затанцювала, наскочила на мур, зачепилась на ньому й повисла над прірвою.
— Доро, — спитав я, — ви вмієте стріляти? Вона не вміла, але ми показали їй, як треба заряджати гвинтівку. Спершу в неї не виходило, вона порізала собі до крові пальця, заплакала й попросила пластиря. Та Ґустав пояснив їй, що тепер війна, а тому треба бути мужньою і витривалою. Його слова вплинули на неї.
— А що з нами буде? — спитала вона за хвилину.
— Не знаю, — відповів Ґустав. — Мій товариш Гарі любить гарних жінок, він стане вашим приятелем.
— Але ж вони прийдуть з поліцією та солдатами і вб'ють нас.
— Поліції і всякого такого більше не існує. У нас є вибір, Доро. Або ми спокійно залишимося тут і підстрілюватимемо всі машини, що захочуть проїхати повз нас, або самі візьмемо машину й поїдемо, щоб у нас стріляв хтось інший. Байдуже, що ми виберемо. Я за те, щоб лишитися тут.
Унизу знову вигулькнула машина й засигналила. Вона скоро дістала своє і лишилася лежати догори колесами.
— Зроду б не подумав, що стріляти так приємно, — мовив я. — А я ж колись був проти війни!
Ґустав усміхнувся.
— А все тому, що тепер людей у світі стало надто багато. Раніше цього не було так помітно. Але тепер, як кожен хоче не тільки дихати, а ще й мати машину, це зразу впадає в око. Звичайно, те, що ми тут робимо, важко назвати розумним, це дитячі витівки, але й війна — шалена дитяча витівка. Колись людству доведеться навчитись розумніше стримувати свій приріст. Поки що ми реагуємо на нестерпні умови не дуже розумно, та в принципі робимо те, що треба: зменшуємо кількість людей.
— Авжеж, — погодився я, — може, те, що ми робимо, — божевілля, і все ж таки воно, мабуть, корисне й необхідне. Погано виходить, коли людство перенапружує свій розум для того, щоб за його допомогою впорядкувати речі, які ще не піддаються розумові. Тоді виникають такі ідеали, як в американців чи в більшовиків, обидва надзвичайно розумні, а проте вони страшенно насилують і збіднюють життя, бо надто наївно спрощують його. Образ людини, колись високий ідеал, хочуть обернути в стереотип. Може, ми, божевільні, знов ошляхетнимо його.
Ґустав засміявся.
— Хлопче, ти так премудро говориш, що тебе б довіку слухати: було б і корисно, й приємно. І, може, ти навіть трішечки маєш слушність. Але тепер заряди, будь ласка, знов свою гвинтівку, бо ти щось надто замріявся. Щомиті може надбігти пара оленів, а ми їх філософією не вб'ємо, все-таки треба мати у гвинтівці кулю.
Над'їхала машина і відразу ж перекинулася, бо дорога була перегороджена. Один із пасажирів, що лишився живий, гладкий рудий чоловік, нестямно вимахуючи руками, оббіг навколо машини, тоді озирнувся на всі боки й побачив наш сховок. Лаючись, він підбіг до дерева й почав стріляти в нас із револьвера.
— Геть звідси, а то я вб'ю вас! — крикнув йому Ґустав.
Чоловік націлився в нього і ще раз вистрілив. Тоді ми вдвох вистрілили, і він упав.
З'явилося ще дві машини, і ми їх обидві підбили. Потім на дорозі стало тихо й порожньо, видно, пішла чутка, що нею їхати небезпечно. Тепер ми мали час помилуватися чудовим краєвидом. По той бік озера лежало в долині невеличке містечко. Над ним з'явився дим, і скоро ми побачили, як вогонь почав перекидатися з даху на дах. Чути було також стрілянину. Дора заплакала, і я погладив її по мокрих щоках.
— Невже ми всі загинемо? — спитала вона.
Ніхто їй не відповів. Тим часом знизу надійшов якийсь чоловік, побачив розбиті машини, почав нишпорити навколо них, засунув в одну з них голову й витяг строкату парасольку від сонця, шкіряну жіночу торбинку і пляшку вина. Тоді мирно сів на захисний мур, ковтнув вина, витяг з торбинки щось загорнене у фольгу, з'їв його, допив вино з пляшки й задоволено пішов далі, тримаючи під пахвою парасольку. Дивлячись, як спокійно він простує дорогою, я сказав Ґуставові:
— Невже ти зміг би вистрілити в цього чоловіка й продірявити йому голову? Їй-богу, я не зміг би.
— А тебе ніхто й не просить, — буркнув він.
Але йому також стало незатишно на серці. Тільки-но ми побачили людину, що поводилася ще мирно, природно, як дитина, що перебувала ще в стані невинності, як нам раптом уся наша хвалена необхідна діяльність здалася безглуздою і огидною. Хай йому чорт, стільки крові! Нам стало соромно. Але кажуть, що під час війни навіть на генералів інколи нападає таке почуття.
— Годі нам тут сидіти, — жалібно мовила Дора. — Злазьмо додолу, в машинах напевне знайдемо щось попоїсти. Чуєте, ви, більшовики, невже ви не зголодніли?
Внизу, в охопленому полум'ям містечку, вдарили на сполох, лунко й моторошно.