аби врятувати тебе... бо ти мені зовсім не байдужий... Я така втомлена цим усім, що ледве на ноги зводжусь, а ти не хочеш побути зі мною, бо в тебе побачення з якоюсь Деборою, яку бачиш чи не вперше і яка відіграє для тебе роль принципу?
Я говорив через товстезні сталеві мури:
– Саме так.
Запала довга мовчанка. Коли ж Леслі озвалася знову, голос її змінився. Зникли ревнощі, зник біль, вона заспокоїлася, сказала тихо:
– До побачення, Річарде! Хай тобі щастить.
Коли я спробував подякувати їй за розуміння, вона повісила трубку.
ТРИДЦЯТЬ
Наступні два дні вона не відповідала на телефонні дзвінки. А на третій день я отримав такого листа:
"Середа, 12 грудня
Любий Річарде,
Я не знала, як і з чого розпочати, довго виважувала різні думки, перш ніж сіла писати...
Зрештою мені пригадалась одна музична метафора, з допомогою якої я змогла дати лад своїм думкам, заспокоїлася й навіть отримала певне вдоволення, тож хочу поділитися з тобою. Наберися терпіння, будь ласка. Це буде ще один урок музики.
Соната – найпоширеніша в класичній музиці форма. На ній будуються майже всі симфонії та концерти. Вона складається з трьох основних частин: експозиції, або вступу, впродовж якої вводяться різні теми, підтеми, фрагменти; далі йде розвиток, під час якого ці маленькі фрагменти й мотиви зазнають повної розробки, розширення, тональність часто переходить із мажорної (радісної) в мінорну (сумну) й навпаки, мелодії розвиваються й переплітаються в надзвичайно складних формах.
Нарешті настає реприза – пишне вираження повної, багатої досконалості, до якої маленькі темки доростали під час розвитку музичного полотна.
Якщо ти не здогадавсь одразу, то можеш запитати, яким чином це стосується нас.
Ми з тобою, здається мені, застрягли на стадії безкінечної експозиції. Спочатку все було справжнім і дуже приємним. На цій стадії стосунків тобі немає рівних: ти веселий, чарівний, схвильований, хвилюючий, цікавий і сам зацікавлений. Це той час, коли з тобою надзвичайно хороше, найбільш приємно, бо ти не відчуваєш потреби мобілізувати свій захист, і твій партнер тримає в обіймах тепле людське створіння, а не велетенський кактус. Це час, коли обоє насолоджуються, й не дивно, що ти полюбляєш вступні частини. Адже намагаєшся перетворити своє життя на низку таких вступів.
Але вступ не може тривати безкінечно, його марно раз у раз повторювати. Він потребує руху та розвитку – інакше все загине від нудьги. Та ти не погоджуєшся. Ти повинен рушати, тобі потрібні зміни, інші люди, інші місця, аби повернутися до стосунків, наче вони нові, й постійно починати все завдруге.
Ми ввійшли в тривалу низку повторюваних вступів. Деякі з них були викликані необхідними розлуками через ділові обставини, однак вони зовсім не мали бути надто суворими й жорстокими для двох таких близьких людей, як ми з тобою. Деякі створив ти сам, аби дати собі можливість повернутися до тієї новизни, якої прагнеш.
Очевидно, те, що ми називаємо в музиці розробкою, це прокляття для тебе. Бо тут виявляється, що все, чого ти набув, це збір дуже обмежених ідей, яким не жити, хоч хай би скільки творчого потенціалу ти в них уклав. Або ж – і це ще гірше для тебе – ти маєш ескізи чогось славетного, скажімо, симфонії, і в цьому випадку треба попрацювати: треба сягнути глибин, старанно поєднати в одне окремі шматки для кращого їхнього відтворення. Я вважаю, це нагадує той момент у праці письменника, коли над задумом книжки ще треба працювати, але він може й не вилитись у закінчений твір.
Безперечно, ми зайшли набагато далі, ніж уходило в твої наміри. Але зупинилися ще надто далеко від того, що бачилося мені як наступний логічний і ще приємніший крок. Я на власні очі бачила – розвиток наших взаємин постійно гальмується, й дійшла висновку, що ми з усіма нашими здібностями навчатися нового з дивовижною схожістю інтересів ніколи не будемо здатними на щось інше, крім хаотичних спроб, хоч би скільки років це тривало. Бо ми ніколи не проводитимемо всього часу разом. І тому розвиток, який так високо цінуємо і який вважаємо можливим, стає недосяжним для нас.
І ти, і я бачили видіння чогось надзвичайного, що ще тільки чекає на нас. Але звідси нам до них не дійти. Я наштовхуюся на суцільний мур захисту, а в тебе єдина потреба – вибудовувати цей мур ще й ще вище. Я прагну повноти та багатства подальшого розвитку, а ти шукаєш способів уникнути його, хоч хай би скільки ми були разом. Ми обоє розчаровані: ти не можеш повернутися назад, я не можу йти вперед, ми перебуваємо в постійній боротьбі, а над часом, який ти зволиш ділити зі мною, нависли хмари й темрява. Відчуття, що ти постійно чиниш мені опір, не даєш зростати чомусь справді дивовижному, наче і я, і ця нова сутність сіємо жах, а також уплив на мене виявів твого опору (часом вони бувають справді жорстокими), – усе це не може не завдавати болю.
Маю записи про разом проведений час. Намагаючись бути чесною з собою, я уважно перечитала їх. Вони засмутили мене, ба, навіть уразили, однак допомогли розгледіти правду. Я заглянула в минуле, в ті дні на початку липня й у наступні сім тижнів. То виявився наш єдиний по-справжньому щасливий період. Це була інтродукція, й тоді було гарно. Потім настала черга незрозумілих для мене жорстоких розлучень, відособлень й однаково жорстоких повернень з твоєю відстороненістю й опором.
Бути далеко одне від одного, нарізно (чи поряд – і також нарізно), – однаково нещаслива доля. Я простежила за тим, як перетворювалася на істоту з вологими очима, на створіння, що повинно багато плакати, бо, як мені вже майже здається, сум обов'язково приходить ще до того, коли стає можливим співчуття. А я знаю – не дожила до такого, аби стати вартою жалю.
Коли почула, що ти не відмовишся від отого побачення, щоб допомогти мені, коли була у кризовому стані, "бо це тобі не підходить", то правда звалилася на мене сніговою лавиною. Сприймаючи всі факти з усією можливою чесністю, я розумію, що далі так не витримаю незалежно від свого бажання. Далі прогинатись не зможу.
Сподіваюсь, ти не розглядатимеш мої слова як розрив угоди. Це скорше продовження багатьох-багатьох фіналів, які ти розпочинав. Я гадаю, ми обоє розуміємо, що так воно й повинно було закінчитися. Мушу визнати – зазнали невдачі мої зусилля навчити тебе радіти, дбаючи про інших.
Річарде, мій дорогий друже, я говорю з тобою тихим голосом, навіть ніжно й з любов'ю. Тихий голос не маскує гніву: він справжній. Нема звинувачень, не йдеться про докори та помилки. Я просто намагаюся зрозуміти тебе й угамувати біль. Висловлюю тут не те, з чим вимушена погодитися: в нас із тобою ніколи не буде розвитку, не те що величних верхів наших стосунків, що вступлять у пору цвітіння.
Я відчула – якщо моє життя й заслуговувало на те, аби відійти од звично усталених схем, пориваючи з усіма відомими йому обмеженнями, то тільки завдяки стосункам із тобою. Гадаю, мене можна виправдати за почуття приниження від того, що дуже довго я намагалась продовжити наші стосунки. Однак я пишаюся собою й рада, бо розпізнала рідкісну й чудову можливість, якою ми користались, поки вона в нас була, рада, бо віддала все, що могла, в найвищому й найчистішому сенсі цих слів, аби зберегти її для нас. Це мене зараз утішає. В цей жахливий момент фіналу я можу чесно признатися: не знаю, що я ще могла б зробити, аби провести нас у те щасливе майбутнє, яке б могло бути.
Незважаючи на біль, я щаслива, що за таких особливих обставин зустрілася з тобою, й завжди щемко згадуватиму час, який ми провели разом. Я зросла поряд із тобою, багато чого навчилася в тебе й знаю – чимало позитивного дала тобі. Торкнувшись одне одного, ми обоє стали трохи кращими.
Аж зараз спало мені на думку, що може згодитися й шахова метафора. Шахи – це гра, в якій кожна сторона має свою єдину мету, навіть якщо протилежна сторона має таку саму. В міттельшпілі, коли розгортається й наростає боротьба, коли втрачаються фігури й простір, – зазнають утрат обидві сторони. Настає ендшпіль, хтось потрапляє в пастку й гине.
Мені здається, ти сприймаєш життя, як гру в шахи. Я сприймаю її, як сонату. І через цю відмінність утрачено й короля, й королеву, й пісня замовкає.
Я й надалі зостаюсь твоїм другом. Упевнена – ти також лишаєшся моїм приятелем. Я посилаю тобі цього листа з серцем, що повниться глибокою ніжною любов'ю, та з високою повагою, з якою, ти це знаєш, я ставлюсь до тебе. А ще з невимовним жалем, що багатообіцяюча можливість, така рідкісна й така чудова, приречена залишитися невикористаною.
Леслі"
Я дививсь у вікно й нічого не бачив. У голові шуміло.
Леслі не має рації. Звичайно, вона неправа. Ця жінка не розуміє, хто я, і не розуміє моїх думок.
Тим гірше.
Я зіжмакав листа й викинув його до кошика.
ТРИДЦЯТЬ ОДИН
Минула година, а за вікном нічого не змінилося.
Чому я обманюю себе? Вона має рацію, і я знаю це, навіть якщо ніколи того не визнаю, ніколи про неї не згадаю.
Оте порівняння ситуації з симфонією та шахами... чому я сам нічого подібного не вгледів? Завжди був таким з біса розумним, коли не брати до уваги податки, був таким проникливим, аж будь-кому годі зрівнятися зі мною. Як їй пощастило побачити те, що було неприступним для мого зору? Невже я менш меткий, ніж вона? Втім, якщо Леслі така розумна, то де ж її система, її щит, які захищають від болю? В мене є моя Доскона...
Хай западеться твоя Досконала Жінка! Ти винайшов незграбного півтонного павича з фальшивим настовбурченим різнобарвним пір'ям, птаха, який ніколи не стане на крило! Твій павич може бігати туди-сюди, махати крилами, пронизливо верещати, але йому ніколи не відірватись од землі. Нажаханий шлюбом, невже ти не бачиш, що пошлюбив цю почвару?
А перед очима така картина: маленький я на шлюбній фотографії поруч із двадцятифутовим павичем. І це правда! Я пошлюбив помилкову ідею.
А як же обмеження свободи? Якщо залишуся з Леслі, я ж нудьгуватиму!
Десь у цю мить я розділився на двох різних людей: той я, що керував усім досі, й новоприбулий я, котрий прийшов, щоб знищити попередника.
Нудьга – це найменша з твоїх турбот, сучий сину, сказав новоприбулий. Ти осліп і не помічаєш – вона розумніша від тебе, знає ті слова, яких ти боїшся навіть торкнутися? Що ж ти, чому не набиваєш мені рота ватою, не відгороджуєшся од мене стіною, як ти робиш це з будь-якою своєю частиною, котра зважується сказати, що твої всесильні теорії помилкові! Ти можеш це зробити, Річарде.