І ось їй з усіма подробицями згадалася та ніч у Лисих Горах напередодні удару, що стався з ним, коли княжна Марія, передчуваючи лихо, проти його волі залишилася з ним. Бона не спала і вночі навшпиньки зійшла вниз і, підійшовши дГо дверей у квіткову, де тієї ночі ночував її батько, прислухалась до його голосу. Він змученим, втомленим голосом говорив щось з Тихоном. Йому, видно, хотілось поговорити. "І чому він не покликав мене? Чому він не дозволив бути мені тут на місці Тихона? — думала тоді і тепер княжна Марія.—Уже він не вискаже ніколи нікому всього того, що було в його душі. Вже ніколи не повернеться для нього і для мене та хвилина, коли він говорив би все, що йому хотілося б сказати, а я, а не Тихон, слухала б і розуміла б його. Чому я не ввійшла тоді до кімнати? — думала вона.— Можливо, він тоді ж таки сказав би мені те, що він сказав у день смерті. Він і тоді в розмові з Тихоном двічі спитав про мене. Йому хотілось мене бачити, а я стояла тут, за дверима. Йому було сумно, тяжко говорити з Тихоном, який не розумів його. Пам'ятаю, як він заговорив з ним про Лізу, як про живу,— він забув, що вона померла, і Тихон нагадав йому, що її вже ■ нема, і він вигукнув: "Дурень". Йому тяжко було.
Я чула з-за дверей, як він, крекчучи, ліг на ліжко і голосно про-' кричав: "Боже мій!" Чому я не ввійшла тоді? Що ж би він зробив мені? Що я втратила б? А може, тоді ж він утішився б, він сказав би мені те слово".— І княжна Марія вголос промовила те пестливе слово, яке він сказав їй у день смерті. "Рід-нень-ка!" — повторила княжна Марія те слово і заридала слізьми, що облегшують душу. Вона бачила тепер перед собою його обличчя. І не те обличчя, яке вона знала відтоді, як пам'ятала себе, і яке завжди бачила здалеку; а те обличчя — несміливе і кволе, яке вона останнього дня, нагинаючись до його рота, щоб чути, що він говорить, вперше розгляділа зблизька з усіма> його зморшками і подробицями. ,
"Рідненька",— повторила вона.
"Що він думав, коли сказав це слово? Що він думає тепер?" — раптом спало їй на думку, і у відповідь на це вона побачила його перед собою з тим виразом, який у нього був у труні на обв'язаному білою хустиною обличчі. І той жах, що охопив її тоді, коли вона приторкнулась До нього і переконалася, що це не тільки не був він, але й щось таємниче і відразливе, охопив її і тепер. Вона хотіла думати про інше, хотіла молитися і нічого не могла зробити. Вона великими, широко відкритими очима дивилася на місячне сяйво і тіні, щосекунди сподівалась побачити його мертве обличчя і почувала, що тиша, яка стояла над домом і в домі, заковувала її.
— Дуняшо! — прошепотіла вона.—Дуняшо!—скрикнула вона диким голосом і, вихопившись з тиші, побігла до дівочої назустріч няні і дівчатам, що вже бігли до неї.
XIII
17 серпня Ростов і Ільїн у супроводі Лаврушки, який щойно повернувся з полону, та вістового гусара, зі своєї стоянки Ян-ково, за п'ятнадцять верст від Богучарова, поїхали кататися верхи — спробувати нового коня, якого купив Ільїн, і довідатись, чи нема в селах сіна.
Богучарово перебувало останні три дні між двома ворожими арміями, так що так само легко міг зайти туди російський ар єргард, як і французький авангард, і тому Ростов, як дбайливий ескадронний командир, хотів перше за французів скористатися тим провіантом, що залишився в Богучарові.
Ростов і Ільїн були в дуже веселому настрої* По дорозі" до Богучарова, до князівського маєтку з садибою, де вони сподівалися застати велику челядь і гарненьких дівчат, вони то розпитували Лаврушку про Наполеона і сміялися з його розповідей, то випереджались, пробуючи коня, що купив Ільїн.
Ростов і не знав і не думав, що це село, в яке він їхав, було маєтком того самого Волконського, що був нареченим його сестри.
Ростов і Ільїн востаннє випустили наввипередки коней зі схилу перед Богучаровим, і Ростов, випередивши Ільїна, перший влетів у вулицю села Богучарово.
— Ти вперед узяв,— сказав червоний від перегонів Ільїн.
— Авжеж, усе вперед, і на лузі вперед, і тут,— відповів Ростов, погладжуючи рукою свого вмиленого донця.
— А я на французькій, ваше сіятельство,— казав ззаду Лаврушка, називаючи французькою свою упряжну шкапу,— випередив би, та тільки осоромити не хотів.
Вони ступою під'їхали до амбара, біля якого стояла велика юрма селян.
Деякі селяни поскидали шапки, деякі, не скидаючи шапок, дивилися на приїжджих. Два старих довгих чоловіки, з поморщеними обличчями і з рідкими бородами, вийшли з шинку і з усмішками, хитаючись і виспівуючи якусь недоладну пісню, підійшли до офіцерів.
— Молодці! —сказав, сміючись, Ростов.— Що, сіно є? —>
— І однакові які...— сказав Ільїн.
— Развес...о...оо...олая бе...се...бе...е...се...—виспівував селянин, щасливо усміхаючись.
Один селянин вийшов з натовпу і підійшов до Ростова.
— Ви з яких будете? — спитав він.
— Французи,— відповів, сміючись, Ільїн.— Ось і Наполеон сам,— сказав він, показуючи на Лаврушку.
— Виходить, росіяни будете? — перепитав селянин.
— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.
— Багато, багато,— відповів Ростов.— Та ви чого це зібрались тут? — додав він.— Свято яке, чи що?
— Старики зібралися, у громадській справі,— відповів селянин, відходячи від нього.
У цей час по дорозі від панського дому з'явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.
— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.
— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.
— Чого тобі, красуне моя, треба?—спитав Ільїн, усміхаючись.
— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?
— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.
— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п'яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.
Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.
— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє,— сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху.— Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Волконського, який переставився цього п'ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб,— він показав на селян,— просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка,— з сумовитою усмішкою сказав Алпатич,— від'їхати трохи, а то не так зручно при...— Алпатич показав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як гедзи біля коняки.
— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?..—говорили селяни, радісно усміхаючись дб нього. Ростов подивився на п'яних селян і усміхнувся.
— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.
— Ні, тут утіхи мало,— сказав Ростов і від'їхав.— В чому річ? — спитав він.
— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити пангіу з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.
— Не може бути! — вигукнув Ростов.
— Маю честь говорити вам щиру правду,— повторив Алпатич.
Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Ал-патичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з'являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говррив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.
В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.
— Батечку! ,батьку рідний! бог тебе послав,— казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій. . Княжна Марія, пригнічена й безсила, сиділа в залі, коли
до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як вій увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від Хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. "Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди!—думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї.— І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!" — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.
Коли вона заговорила про те, що все це сталося на другий день після похорону батька, голос у неї. затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах.. Княжна^ Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що змушував забувати некрасивість її обличчя.
— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість,— сказав Ростов, встаючи.— їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, що жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки дозволите мені конвоювати вас,— і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.
Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче ко-ристатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.
Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.
— Я дуже, дуже вдячна вам,—сказала йому княжна по-французькому,— але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен утому.— Княжна раптом заплакала.— Пробачте мені,— сказала вона.
Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати.