Але, зрештою, гілки згниють, і гребля осяде. І справді, деякі греблі вже піддавалися. І якщо одну з великих гребель прорве, сумнівно, що греблі нижче за неї витримають напір води. Інспектор повторив:
— Так, вам, безперечно, потрібна допомога. — Здавалося, він ухвалив важливе рішення.
Однак, у чому мала полягати ця допомога і звідки вона могла прийти, він не сказав. Ми дізналися про це значно пізніше.
До кінця року у звіті окружної комісії з мисливських угідь інспектор Робертсон писав: "Об'їжджаючи нещодавно мисливські угіддя Еріка Кольєра на озері Мелдрам, я встановив, що там є хороші умови для розмноження тварин. Користуючись лише киркою, лопатою та тачкою, містер Кольєр збудував греблі в двадцяти п'яти місцях на старих загатах, де колись жили бобри, ондатри та інші хутряні звірі. Ці болота мають площу від двохсот до тисячі двохсот п'ятдесяти гектарів. Сніг на них затримується і болота знову наповнюються водою. В результаті вони швидко заселилися ондатрами та іншими хутровими звірами, водяним птахом і великою дичиною, про що свідчать численні сліди. Дійсно, всі умови та зовнішність цієї території змінилися: замість тиші та повної відсутності життя, в ній відродилися її первісні багатства. Проблема іригації площі, що входить до мисливських угідь Кольєра, була значною мірою вирішена завдяки цьому проекту. Проект Кольєра на струмку Мелдрам є блискучим прикладом того, чого можна досягти в цій перспективній галузі".
Ось такі думки виникли в інспектора Робертсона з мисливської інспекції Британської Колумбії, коли він побачив, що сталося з струмком Мелдрам відколи ми на ньому поселилися. Однак лише на початку вересня я згадав його слова: "Вам не завадило б мати помічників, щоб стежити за греблями".
Було 10.30 ранку. Ліліан займалася шиттям — вона шила рукавиці на зиму. Візі схилився над столом, осягаючи премудрощі алгебри. Я перевірив капкани перед тим, як ставити їх у лісі, щоб переконатися, що пружина працює добре. Раптом Візі випростався і прислухався:
— Що це? — спитав він.
Я теж прислухався і, почувши віддалений гул мотора, байдуже знизав плечима.
— Це, мабуть, літак летить по річці, — сказав я.
Канадська Тихоокеанська авіалінія відкрила рейси між Ванкувером (Британська Колумбія) та Уайтхорсом на Юконі, і її літаки часто пролітали над нашим будинком.
— Це не літак, — заперечив Візі.
— А що це?
— Авто.
— Авто? Тут, у глушині? — я похитав головою.
Це було неймовірно.
— Звичайно, автомобіль, — наполягав Візі, стоячи біля відчинених дверей. — Він ще за соснами, але то автомобіль , і він їде сюди.
Я вибіг за двері, Ліліан — слідом за мною, ми здивувалися.
— Візі правий, — сказав я повільно. — Неймовірно, але це автомобіль.
Тепер уже можна було ясно почути нерівний гул автомобільного мотора. Автомобіль пробирався колією, яка була більш придатна для сталевих коліс, ніж для гумових. Автомобіль справді їхав нашою дорогою. Він, мабуть, був ще за милю чи більше від дому, але наближався з кожною хвилиною. Незабаром між соснами ми вже змогли розгледіти блакитний кузов. Він рухався, дуже повільно та обережно, але рухався, а ми стояли в повному здивуванні.
Автомобіль зупинився поряд з нами, з кабіни вискочив шофер, злегка похитуючись, як зазвичай хитається людина, яка довго сиділа і раптом швидко встала. Шофер був високий і худий, років сорока п'яти чи п'ятдесяти, очі його почервоніли від недосипання, а на підборідді виросла щетина? Хто він? Що йому потрібно тут?
Незнайомець швидко відповів на це запитання.
— Єгер Мотішо, мисливська інспекція Британської Колумбії, — представився він. — Ви Ерік Кольєр, правда?
— Власною персоною. — Я вклонився. — А це моя дружина і син — Ліліан і Візі.
Єгер козирнув, усміхнувся і сказав:
— Я вже чув про Ліліан та Візі. — Він глянув на машину і насупився. — Ну, й дорога! Два проколи, зламана ресора, вм'ятина на бампері і теча в радіаторі. Я заткнув її жувальною гумкою. Якого біса ви не приберете частину каміння та коріння з дороги?
— Ми тут лише десять років, — сказав я з усмішкою. — Ніяк не зберемося упорядкувати дорогу, але надії не втрачаємо.
Єгер опустився на колоду і повільним стомленим рухом зсунув кашкет на потилицю. Він не був у формі, на ньому були прості старі штани та куртка з домотканої вовни.
— Нічого, — сказав він, — я дістався сюди, хоч мені й довелося гнати всю ніч. — Вони ще дихають, а це головне.
Візі оглядав автомобіль. Він був зачарований ним. Він повільно ходив навколо, вивчаючи шини, бампери та ресори. Потім він опустився рачки і зазирнув під машину. Він зазирнув у кабіну, оглянув прилади та ручку зчеплення. Потім він відійшов від машини, киваючи головою, ніби задоволений тим, що побачив. Дивуючись, хто це ще дихає, я сказав єгереві:
— Заходьте в будинок, Ліліан моментом зварить вам каву і приготує перекусити. — Йому, безперечно, потрібно було поснідати.
Але він, мабуть, не чув мене. Він стояв позаду машини, відчиняючи кузов.
— Куди ви думаєте їх помістити? — різко запитав він.
— Кого? — Я здивовано подивився на нього.
— Уявлення не маєте? Ось, можливо, це пояснить вам, — він кинув мені засалений конверт.
Я розкрив конверт і витягнув шматок паперу. Слова стрибали перед очима, і, тільки повільно вчитуючись, я нарешті усвідомив, у чому справа.
"Бережіть і доглядайте їх, як дітей. Вони дорожчі за золото, і, якщо з ними щось трапиться, нових ви від нас не отримаєте".
Більше нічого не було написано. Наприкінці цієї записки підпис: "Р. М. Робертсон, мисливська інспекція Британської Колумбії". Я опустився на бампер машини, намагаючись зібратися з думками і заспокоїтися.
— То це… — почав я невпевнено й замовк, підшуковуючи слова і не зводячи очей з відкритого кузова автомобіля, — бобри?! — випалив я, нарешті наважившись вимовити це слово.
— Дві пари, — коротко підтвердив єгер. — Відловлені в заповіднику Боурон-Лейк для поселення на струмку Мелдрам. І щоб ви знали: заповідник розташований за чотириста кілометрів на північ звідси, і ці бобри вже занадто довго сидять у кузові. Треба їх посадити у воду, і чим швидше тим краще. Де ви думаєте їх випустити?
Іригаційна гребля була найближчим і найбільш підходящим місцем для поселення бобрів. Кожен бобер сидів в окремій довгастій бляшанці. Ми віднесли їх по одному до греблі.
— Одна пара — двохрічки, друга — трирічки, — повідомив єгер, відчиняючи підйомні дверцята ящиків.
Кожен ящик доводилося перевертати, перш ніж бранці погоджувалися вийти. По одному бобри, нарешті, вийшли зі своїх сховищ і опустилися на землю, моргаючи від яскравого світла та поводячи носом. Потім найбільший, самець мабуть, став на задні лапи, молитовно склавши передні лапи на грудях.
— Добре пахне, чи не так? — запитав із посмішкою єгер. — А буде ще краще, тож поспішайте.
Почувши воду, бобер незграбно прошкандибав кілька кроків по греблі і пірнув у воду. Він пішов углиб, залишивши на воді лише легкий слід. Один за одним інші бобри пішли у воду в тому самому місці і за кілька секунд від них не залишилося й сліду. День був дуже тихий, повітря було нерухоме. Дзеркальна поверхня ставка залишалася рівною, Ліліан і я пройшли трохи дамбою і зупинилися, дивлячись на воду. Єгер раптом наче перетворився. Втома трохи пройшла, він поправив кашкет і випростався.
— Ви, здається, говорили щось про каву та яєчню з грудинкою? — запитав він.
— Три яйця чи чотири? — спитав я єгеря, передчуваючи, що він дуже голодний.
— Дивись! — раптом прошепотіла Ліліан, вказуючи на брижі, що з'явилися на воді ярдах за шістдесят від греблі. Я глянув у той бік і ледве встиг розгледіти велику темну голову, що висунулась із води. Голова зникла, і ми почули гучний звук, ніби щось дуже плоске вдарило по поверхні ставка. Потім усе знову стихло. Ми з Ліліан дивилися один одному у вічі. У той момент ми обидва знали, що жоден день з десяти років не пропав даремно. Бобри повернулися на Мелдрам-Крік.
Розділ 19
Три дні у напрузі. Ми хвилювалися: чи приживуться новосели? Це було дуже тривожне питання, бо в нас не було ні парканів, ні бар'єрів, щоб перешкодити бобрам піти, куди їм заманеться. Вони були нашими тільки поки залишалися на наших угіддях. Якби бобри перейшли кордон, ми не змогли б їх повернути назад, бо перейшовши кордон наших угідь, вони стали б власністю власника сусідніх угідь.
Рано-вранці на четвертий день прибуття бобрів я вийшов за двері набрати два відра води в іригаційній канаві. Того літа рівень води у греблі залишався майже постійним. Канава була досить глибокою і широкою, щоб вмістити більшу частину води, що надходить до греблі. Зазвичай ми залишали в канаві воду з весни до пізньої осені, оскільки вона була всього за кілька метрів від дверей хатинки. Таким чином, нам не треба було ходити за водою на струмок щоразу, коли потрібно було наповнити відра. Я підійшов до канави, зупинився здивовано і від подиву випустив цебра. Ще вчора ввечері канава була сповнена води, а зараз на дні не залишилося навіть калюжі. Я довго не міг зрозуміти, чому канава висохла, а коли нарешті зрозумів, у чому річ, вбіг у хату і збуджено закричав:
— Вони законопатили канаву! Ходімо швидше на греблю, подивимось!
Ліліан, Візі та я поспішили вздовж канави до греблі. Гирло канави було щільно забите палицями, очеретом і глиною.
— Дивись, дивись! — закричав Візі. — Он там бобер!
І справді, за п'ятдесят футів від греблі плив бобер, тягнучи в зубах гілку верби завдовжки шість футів. Послинивши палець, я підняв його вгору.
— Вітер дме в наш бік. Давайте сховаємось у канаві, може, він нас не помітить.
Ми опустилися в канаву та присіли. Вдень бобри бачать дуже погано, але нюх у них добрий. Бобер може почути койота на відстані двохсот ярдів або більше за вітром і може відчувати присутність людини на ще більшій відстані. Але якщо вітер дме від бобра, а людина цілком спокійно стоїть, бобер сидітиме і зачісуватиметься чи обгризатиме кору з гілки на відстані кількох футів, не підозрюючи про присутність людини. Ми були всього за п'ятнадцять футів від гирла канави, коли бобер виліз з води зі своєю ношею. Тепер він тримав гілку верби в лапах і стояв, повернувшись до нас своїм пласким лускатим хвостом. Він протягнув гілку через греблю, уклав її з боку водоскиду і, тихо хрюкаючи, ґрунтовно вм'яв її в стінку канави.