Закривавлене вістря шпаги де Ла Моля виткнулося з спини Коконна.
Проте, ні той, ні той не впав; обидва лишились на ногах, з роззявленими ротами дивлячись один на одного і відчуваючи, що від найменшого руху втратять рівновагу. Нарешті, п'ємонтець, поранений тяжче, ніж його супротивник, почуваючи, що сили покидають його в міру того, як він стікає кров'ю, упав на Ла Моля і, обхопивши його однією рукою, другою силкувався витягти кинджал. Ла Моль теж зібрав усі сили, підняв руку і держаком своєї шпаги ударив Коконна в середину лоба; приголомшений Коконна упав, але, падаючи, потяг за собою супротивника, і обидва покотилися в рів.
Тоді Маргарита з герцогинею де Невер, бачачи, що бійці, навіть умираючи, намагаються докінчити один одного, кинулись з гвардійським капітаном до низ?: Але перш ніж вони прибігли, руки бійців витяглись, очі заплющились, і вони, випустивши з рук шпаги, завмерли в останніх конвульсіях.
Навкруги них стояла широка калюжа крові.
— О, відважний Ла Моль! — скрикнула Маргарита, не маючи сили довше стримувати здивування. — Ах, пробач, тисячу разів пробач мені мої підозри!
І очі її сповнились сльозами.
— Гай-гай! — шепотіла герцогиня. — Хоробрий Аннібал!.. Скажіть, пані, чи бачили ви коли таких безстрашних левів?
І зайшлася риданням.
— Їй-богу, добрі удари! — сказав капітан, силкуючись зупинити кров, що лилась потоком. — Гей! Хто там їде, — їдьте швидше!
Справді, в вечірньому присмерку з'явився якийсь чоловік, що, сидячи на передку пофарбованого в червоний колір воза, співав стару пісню, яку йому, мабуть, нагадало чудо на кладовищі Невинних:
Любий глодик у квітках,
У листках,
Коло річки розростався.
По зелених гілочках,
Колючках,
Виноградом повивався.
Соловейко молодий,
Повабний,
Мило пісеньку співає
Про кохання, про любов, —
В кущик знов
Свою милу викликає.
Хай же квітне квітка ця
Без кінця,
Щоб сокира ні негоди,
Ані вітри буйні враз,
Ані час
Не подіяли їй шкоди.
— Гей! Гов! — гукнув ще раз капітан. — Та їдьте бо, коли вам кажуть! Хіба не бачите, що треба допомогти цим дворянам?
Чоловік на возі, відразлива зовнішність та грубе обличчя якого дивно суперечили ніжній буколічній пісні, зупинив коня, зліз з воза і, дивлячись на тіла, сказав:
— Чудесні рани, але я роблю ще кращі.
— Хто ви? — спитала Маргарита, почуваючи мимоволі якийсь нездоланний жах.
— Пані, — відповів чоловік, вклоняючись до землі, — я метр Кабош, паризький окружний кат, везу на шибеницю нову компанію панові адміралу.
— А я королева Наварська, — відповіла Маргарита. — Киньте тут свої трупи, постеліть у возі попони з наших коней і потихеньку везіть цих дворян за нами до Лувра.
XVII. Товариш метра Амбруаза Паре
Віз з Коконна та з Ла Молем рушив у вечірньому присмерку до Парижа слідом за гуртком людей, що їхали попереду. Він зупинився в Луврі; візник дістав щедру нагороду. Поранених перенесли в апартаменти герцога д'Алансона і послали по метра Амбруаза Паре.
Коли він прибув, поранені не прийшли ще до пам'яті.
Ла Моль потерпів менше: шпага ударила його під праву пахву, але не попсувала жодного важливого органа; у Коконна ж були пробиті легені, і від дихання, що виривалося з рани, колихався вогонь на свічці.
Метр Амбруаз Паре не ручився за життя Коконна.
Пані де Невер була в розпачі, бо саме вона, бувши впевнена в силі, вправності й сміливості п'ємонтця, не дала Маргариті припинити бій. Вона охоче звеліла б перенести Коконна в будинок де Гіза, щоб доглядати його вдруге, як доглядала після першої пригоди, але щохвилини міг прибути з Рима її чоловік, і йому здалося б дивним, що в його сімейному помешканні розташувався хтось чужий.
Щоб приховати причину поранень, Маргарита звеліла перенести обох молодих людей до свого брата, де один з них уже й раніше містився, і сказала, що дворяни попадали з коней під час поїздки; але правда відкрилась через подив капітана, що був свідком бою, і при дворі незабаром стало відомо, що з'явилось двоє нових обранців слави.
Обох поранених лікував той самий хірург і однаково дбав про того й другого, але вони проходили різні стадії одужування, залежно від тяжкості їх ран. Ла Моль, не так тяжко поранений, перший прийшов до пам'яті. А Коконна лежав весь час у пропасниці, і поворот його до життя був зв'язаний з проявами найжорстокішої гарячки.
Хоча Ла Моль і лежав в одній кімнаті з Коконна, але він, прийшовши до пам'яті, не бачив свого компаньйона або не подавав знаку, що бачить його. Коконна, навпаки, як тільки розплющив очі, зараз же вп'явся ними в Ла Моля з виразом, який свідчив, що пристрасть запального темпераменту п'ємонтця нітрохи не зменшилась від утрати крові.
Коконна думав, що він марить і в маренні бачить ворога, якого він, як йому здавалось, убив уже двічі, — тільки марення триває надто довго. Він бачив, що Ла Моль лежить, як і він, що хірург йому теж робить перев'язки, далі побачив, що Ла Моль почав підводитись на ліжку, тим часом як сам він прикутий до ліжка гарячкою, кволістю й стражданням, потім Ла Моль почав уставати з ліжка, ходити, спираючись на руку хірурга, далі з палицею і, нарешті, сам.
Коконна, лежачи весь час у гарячці, дивився на всі ці періоди одужування свого компаньйона поглядом то недвижним, то лютим, але завжди погрозливим.
Усе це створило в палкій душі п'ємонтця жахливу мішанину фантастичного й реального. Для нього Ла Моль був мертвий, зовсім мертвий, і не раз, а двічі, — а тим часом він пізнавав тінь Ла Моля, що лежала на такому самому ліжку, як і він; потім бачив, як ми вже казали, що тінь устає, ходить і — страшна річ — іде до його ліжка. Коконна хотів би втекти від цієї тіні хоч би на дно пекла, але вона підійшла просто до нього, зупинилась у головах, стоячи коло нього і дивлячись; в рисах її був навіть вираз лагідності й співчуття, які Коконна прийняв за вираз пекельної насмішки.
Тоді в його душі, що була, може, більше недужа, ніж тіло, запалало сліпе бажання помсти. Коконна зосередив свої думки на одному — здобути якусь зброю і нею ударити тіло чи тінь Ла Моля, що так жорстоко мучила його. Одежа його лежала на стільці, потім її винесли, бо вона вся була в крові, отже визнали за потрібне забрати її від пораненого; але на стільці залишився кинджал, і ніхто не міг і подумати, що Коконна схоче скористуватись цим кинджалом в найближчому часі. Коконна побачив кинджал; три ночі, користуючись моментом, коли Ла Моль спав, він силкувався дотягтися рукою до кинджала; тричі сили покидали його і він зомлівав. Нарешті, на четверту ніч він дотягся до зброї, вхопив її кінцями скорчених пальців і, стогнучи від болю, сховав під подушку.
На другий день він побачив щось нечуване: тінь Ла Моля, яка, здавалось, з кожним днем набиралась нових сил, тим часом як він, зайнятий весь час страшним видінням, слабшав, думаючи, як позбутись цієї тіні, — тінь Ла Моля, що ставала дедалі рухливішою, з заклопотаним виглядом пройшлася два чи три рази по кімнаті і потім, надівши плащ, почепивши шпагу, покривши голову широким капелюхом, відчинила двері і вийшла.
Коконна зітхнув вільніше; він думав, що позбувся свого привиду. Дві чи три години кров спокійніше циркулювала в його жилах, він почував себе свіжішим, ніж будь-коли від часу дуелі; коли б Ла Моля не було один день, Коконна вернувся б до пам'яті, коли б не було тиждень, Коконна може б зовсім видужав; на нещастя, Ла Моль прийшов через дві години.
Поворот його був для п'ємонтця справжнім ударом кинджала, і хоча Ла Моль прийшов не сам, Коконна навіть не глянув на його супутника.
А супутник був вартий того, щоб на нього глянути. Це був чоловік років сорока, невисокий, присадкуватий, дужий, з чорним волоссям, що спадало йому на брови, чорною бородою, що, всупереч тогочасній моді, закривала всю нижню частину обличчя; але він, здавалось, мало думав про інших. На ньому була якась шкіряна куртка, вся в рудих плямах, штани криваво-червоного кольору, грубі шкіряні черевики аж за щиколотки, шлик такого ж кольору, як штани, підперезаний він був широким поясом, на якому висів ніж.
Цей чудний чоловік, сама присутність якого в Луврі здавалась аномалією, кинув на стілець коричневий плащ і грубо підійшов до ліжка Коконна, а той, ніби в якомусь дивному зачаруванні, не відривав очей від Ла Моля, що стояв осторонь. Він подивився на хворого і, похитавши головою, сказав:
— Ви надто довго чекали, дворянине!
— Я не міг вийти раніше, — сказав Ла Моль.
— Треба було послати по мене.
— Кого?
— І то правда. Я забув, де ми. Я казав тим дамам, та вони не схотіли й слухати. Коли б слухались моїх порад, а не цього неука, що зветься Амбруазом Паре, ви давно вже змогли б шукати разом пригод або знов поштрикатися шпагами, коли таке ваше бажання. Ну, та побачимо. Ваш приятель розуміє щось?
— Не дуже.
— Покажіть язика, пане дворянин.
Коконна висолопив язика до Ла Моля, зробивши таку жахливу гримасу, що оглядувач удруге похитав головою.
— Ого! — пробурмотів він. — Контракція мускулів! Не можна гаяти часу. Я пришлю вам сьогодні увечері готове пиття, хай вип'є його тричі, година в годину: опівночі, в годину ночі і о другій годині.
— Добре.
— Хто йому даватиме?
— Я.
— Ви самі?
— Так.
— Даєте слово честі?
— Слово дворянина!
— А коли б якийсь лікар схотів украсти хоч трохи цього пиття, щоб розкласти його і довідатись про його складові частини...
— Я виллю його до останньої краплі.
— Теж слово дворянина?
— Присягаюсь.
— Ким прислати вам пиття?
— Ким хочете.
— А як же посланий...
— Що?
— Як доб'ється до вас?
— Я подбав про це. Він скаже, що йде від пана Рене, парфумера.
— Флорентійця, що живе на мосту Сен-Мішель?
— Атож. Він має доступ до Лувра в усяку годину дня й ночі.
Невідомий засміявся.
— Правда, — сказав він, — королева-мати завдячує йому багато чим. Добре, він прийде від парфумера метра Рене. Можу і я раз скористатись з його ім'я: він не раз приймав на себе мої обов'язки, не маючи патенту.
— Ну, — сказав Ла Моль, — можу я розраховувати на вас?
— Розраховуйте.
— Платню...
— О, ми полагодимо цю справу з дворянином, коли він буде на ногах.
— І не турбуйтесь, я гадаю, він зможе подякувати вам щедро.
— Я теж так думаю.