За годину лікар заявив, що обидва отруїлися грибами. Спада помер біля входу до виноградника, а небіж віддав Богові душу біля свого дому, намагаючись щось сказати дружині, та вона не зрозуміла його.
Чезаре із пресвятим панотцем загарбали спадщину під тим приводом, що треба розглянути папери небіжчиків. Та вся спадщина складалася з аркуша паперу, де Спада написав: "Заповідаю улюбленому моєму небожеві мої скрині й книги, поміж якими мій молитовник із золотими ріжками, щоб він зберігав його на згадку про люблячого дядька".
Спадкоємці все обшукали, помилувалися молитовником, заволоділи меблями, дивуючись із того, що багатій Спада виявився насправді найбіднішим із-поміж дядьків.
Від скарбів і сліду не було, якщо не брати до уваги скарбів знання, що містилися в бібліотеці та лабораторіях.
Більше не знайшлося нічого. Чезаре із батьком шукали, порпалися, винюхували, та нашкребли мізерію – золотих і срібних речей на тисячу екю та стільки ж готівки; проте небіж устиг сказати жінці, повернувшись додому: "Шукайте в дядькових паперах, там повинен бути достеменний заповіт".
Рідня небіжчикова заходилася шукати, може, ще старанніше, ніж державні спадкоємці. Марно: їй перепали два палаци та виноградники за Палатином. За тієї пори нерухомість була дешева – обидва палаци й виноградник лишилися у власності небіжчикової родини, як надто вже мізерні для захланності папи та його сина.
Минули місяці й роки. Александр VI помер, як відомо, від отрути, яку дали йому помилково; Чезаре, який отруївся разом із ним, відбувся тим, що, немов гадюка, скинув шкуру і набув нової, що на ній трутизна лишила плями, схожі на тигрові; зрештою він мусив покинути Рим і безславно загинув у якійсь нічній сутичці, майже забутий історією.
Після смерті пресвятого панотця, після вигнання його сина всі чекали, що родина Спади знову житиме по-князівському, як жила за часів кардинала Спади.
А дзуськи! Спади жили дуже скромно, вічна таємниця висіла над цією темною справою. Поговір вирішив, що Чезаре, який хитріший од батька, украв у нього спадок обох кардиналів; кажу обох, бо Роспільйозі, який не вжив ніяких заходів безпеки, обдерли до нитки.
– Досі, – сказав Фаріа з усмішкою, уриваючи свою оповідь, – ви не почули нічого особливо безглуздого, правда?
– Навпаки, – відказав Дантес, – мені здається, наче я читаю якийсь цікавий літопис. Продовжуйте, прошу вас.
– Продовжую.
Спади звикли до невідомості. Минули роки. Поміж їхніх нащадків були вояки, дипломати; декотрі набули духовного сану, декотрі стали банкірами; одні розбагатіли, інші геть розорилися. Сягаю останнього в тому роді, графа Спади, у якого я служив секретарем.
Він часто скаржився на невідповідність свого маєтку з його становищем; я порадив йому обернути те невелике майно, що в нього лишилося, у довічну ренту; він послухався тієї поради і подвоїв свої прибутки.
Славетний молитовник лишився в родині й тепер належав графові Спаді; він переходив од батька до сина, обернувшись, завдяки загадковій статті єдиного виявленого заповіту, на своєрідні святощі, що зберігалися із забобонною побожністю. То була книга з пречудовими готичними мініатюрами і настільки обтяжена золотом, що в урочисті дні її ніс перед кардиналом слуга.
Побачивши різного роду документи, акти, угоди, пергаменти, що лишилися після отруєного кардинала і зберігалися в родинному архіві, я теж почав розбирати ці величезні паки паперів, як їх розбирали до мене двадцять слуг, двадцять управителів, двадцять секретарів. Попри терплячі й ретельні пошуки, я геть нічого не знайшов. А я ж багато читав, навіть написав детальну, мало не за днями, історію роду Борджіа, лише задля того, щоб дізнатися, чи не примножилися їхні скарби зі смертю мого Чезаре Спади, і виявив, що поповнилися вони лише майном кардинала Роспільйозі, його товариша в нещасті.
Я був майже певен, що спадщина кардинала не дісталася ні його родині, ані Борджіа, і перебуває без власника, як ото скарби арабських казок, що лежать у землі під охороною духа. Я вивчав, підраховував, перевіряв тисячу разів прибутки і видатки родини Спада за останні триста років; усе було даремно; я залишався у невіданні, а граф Спада в убозтві.
Мій покровитель помер. Обернувши майно в довічну ренту, він лишив по собі тільки родинний архів, бібліотеку на п'ять тисяч томів і той славетний молитовник. Усе це він заповів мені та ще тисячу римських екю готівкою, за умовою, щоб я щороку служив панахиду по ньому і склав родовідне дерево й історію його фамілії, що я точнісінько й виконав...
Терпіння, любий Едмоне, ми наближаємося до краю.
У 1807 році, за місяць до мого арешту і за два тижні після графової смерті, двадцять п'ятого грудня (ви зараз зрозумієте, чому це число лишилося в моїй пам'яті), я втисячне рахував папери, яким давав лад. Палац продали, і я збирався переселитися з Рима до Флоренції з усім моїм майном, що складалося з дванадцяти тисяч ліврів, бібліотеки і славетного молитовника. Зморений запопадливою працею й почуваючи якусь млявість після надміру щедрого обіду, я опустив голову на руки й заснув. Була третя пополудні.
Коли я прокинувся, дзиґар вибив шосту.
Я звів голову; довкруги було темно. Я подзвонив, щоб принесли світло, та ніхто не відгукнувся. Тоді я вирішив допомогти ділу сам. До того ж мені слід було звикати до способу життя філософа. Однією рукою я взяв сірника, а другою, оскільки сірників у коробці не виявилося, почав шукати якогось папірця, щоб запалити його в коминку, де ще танцював пломінець, я боявся взяти в пітьмі якийсь цінний документ замість непотрібного клаптика паперу, аж згадав, що у славетному молитовнику, що був тут-таки на столі, замість закладинки лежить пожовклий аркуш, що його старанно зберегли спадкоємці. Я намацав того непотрібного папірця, зіжмакав його і підніс до полум'я.
І раптом, наче за помахом чарівної палички, у міру того, як розгорявся вогонь, на білому папері почали проступати жовтуваті літери; мені стало страшно: я стиснув папір у долонях, погасив полум'я, запалив свічку просто в коминку, із невимовним хвилюванням розгорнув пожмаканого аркуша і впевнився, що ті літери накреслені симпатичним чорнилом, яке виступає тільки тоді, коли його нагріють. Вогонь знищив понад третину цидулки; це та сама, яку ви читали сьогодні вранці. Перечитайте ще раз, Дантесе, а як перечитаєте, я поповню пробіли у словах і у змісті.
І Фаріа переможно подав аркуш Дантесові, який цього разу жадібно прочитав такі слова, написані рудим чорнилом, схожим на іржу:
25 квітня 1498 року, ви
Александром VI і остерігаючись, що він, не
побажає стати моїм спадкоємцем і го
і Бентівольйо, що померли від отрути,
єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак
бо він відвідував його зі мною, а саме в
ва Монте-Крісто, всі мої зол
ння, самоцвіти й коштовності; що тільки я
Цінністю до двох міль
знайде його під двадцятою ске
малої східної затоки по прямій лінії. Два отв
в цих печерах; скарб закопано в найдаль
той скарб заповідаю йому й віддаю в ціл
єдиному моєму спадкоємцеві.
25 квітня 149
Чез
– А тепер, – сказав абат, – прочитайте ось іще це.
І він простягнув Дантесові другий аркуш. Дантес узяв його і прочитав:
явившись запрошеним на обід його святістю
задовольнившись платою за кардинальську шапку,
тує мені долю кардиналів Капрара
оголошую небожеві моєму Ґвідо Спаді,
опав у місці, що йому відоме,
печерах остро
оті зливки, монети, камі
знаю про існування цього скарбу,
йонів римських екю, і що він
лею, якщо йти від
ори викопані
шому кутку другого отвору;
виту власність, як
8 року
аре Спада
Фаріа стежив за ним палаючим поглядом.
– Тепер, – сказав він, побачивши, що Дантес сягнув останнього рядка, – складіть обидва клапті і судіть самі.
Дантес послухався; зі стулених клаптів ось що вийшло:
"25 квітня 1498 року, ви... явившись запрошеним на обід його святістю Александром VI і остерігаючись, що він, не... задовольнившись платою за кардинальську шапку, захоче стати моїм спадкоємцем і го... тує мені долю кардиналів Капрара і Бентівольйо, що померли від отрути... оголошую небожеві моєму Ґвідо Спаді, єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак...опав у місці, яке йому відоме, бо він відвідував його зі мною, а саме в... печерах на острові Монте-Крісто, всі мої зол...оті зливки, монети, каміння, самоцвіти і коштовності, що тільки я... знаю про існування цього скарбу цінністю до двох міль...йонів римських екю, і що він знайде його під двадцятою ске...лею, якщо йти від малої східної затоки по прямій лінії. Два от...вори викопані в цих печерах: скарб закопано в найдальшому кутку другого отвору; той скарб заповідаю йому і віддаю у цілко...виту власність, як єдиному моєму спадкоємцеві.
25 квітня 149...8 року
Чез...аре Спада".
– Тепер ви розумієте? – запитав абат Фаріа.
– Це заява кардинала Спади і заповіт, що його так довго шукали? – запитав Едмон, що ще не зовсім упевнився.
– Так, тисячу разів так.
– Хто ж відновив його?
– Я. За вцілілим уривком я розгадав решту, зіставляючи довжину рядків із шириною паперу, просягаючи у прихований зміст за змістом видимого, як ото знаходиш шлях до підземелля за кволим світлом, що падає згори.
– І що ж ви вчинили, коли вже не лишилося сумнівів?
– Я відразу ж вирушив у дорогу, прихопивши із собою, розпочатий мною великий твір про єдине італійське королівство, та імператорська поліція вже давно стежила за мною; натоді Наполеон тяжів до роз'єднання провінцій, на противагу тому, що він захотів потім, коли у нього народився син. Мій квапливий від'їзд, що його причин ніхто не знав, викликав підозру, і тієї хвилі, коли я сідав на корабель у Пйомбіно, мене заарештували.
– Тепер, – провадив Фаріа, глянувши на Дантеса з майже батьківською ніжністю, – тепер, друже мій, ви знаєте стільки ж, скільки і я. Якщо колись ми втечемо разом, половина мого скарбу належатиме вам; якщо я помру тут і ви порятуєтеся сам, він належить вам цілком.
– Проте, – сказав Дантес нерішуче, – чи немає у цього скарбу більш законного власника, ніж ми?
– Ні, ні, заспокойтеся, уся родина вимерла; до того ж остатній граф Спада призначив мене своїм спадкоємцем; заповівши мені цей славетний молитовник, він тим самим заповів мені все, що в ньому міститься.