Церква була святково вбрана, яскраво освітлена, залита сонцем, уквітчана. Діти з хору і півчі були в білих випрасуваних стихарях; перед аналоєм, на простому дерев'яному столі золотистими стовпчиками здіймалися свячені хлібці, приваблюючи до себе захоплені погляди парафіян, серед яких вирізнялися лісники в парадних зелених мундирах, з мисливськими ножами біля боку і карабінами при нозі: вони також прийшли послухати урочисте богослужіння – на радість браконьєрам і крадіям лісу.
Іда де Барансі, звичайно, дуже здивувалася б, якби рік тому їй сказали, що настане день, коли вона сидітиме у сільській церкві біля вівтаря під іменем віконтеси д'Аржантон, а її красиве строге вбрання і скромно опущені, втуплені у молитовник очі надаватимуть їй гідного й поважного вигляду оточеної пошаною заміжньої жінки.
Ця її нова роль тішила Іду. Вона стежила, щоб Джек не пустував, побожно перегортала сторінки молитовника, а коли опускалась навколішки, то в шелесті подолу її шовкової сукні вчувалося щось повчальне.
Надійшов час збирати пожертвування; церковний воротар, озброєний алебардою, прийшов по Джека і, нахилившись до вуха віконтеси, запитав, яку їй хотілося б узяти дівчинку, щоб та разом з її сином збирала гроші у церковну калитку. Шарлотта на хвилину задумалась. Вона майже нікого не знала в тому натовпі святково вбраних парафіянок, що змінили буденні очіпки й запаски на прикрашені квітами капелюшки й паризькі криноліни. Тоді воротар сам указав їй на онуку лікаря Ріваля, гарненьку дівчинку, що сиділа поруч з літньою дамою в жалобі потойбіч вівтаря.
Діти рушили слідом за величною алебардою, що своїм розміреним стуком ніби відбивала їхні дрібні кроки. Сесіль несла оксамитову калитку, яку ледве тримала маленькими пальчиками, а Джек – високу, прикрашену єдвабом, штучними квітами і срібною канителлю свічку. Обоє були чарівні – він у своєму англійському костюмчику, в якому здавався ще вищим, вона в простенькому платтячку, з матово-блідим личком, обрамленим заплетеними косами й освітленим ясними сірими очима. У церкві витав приємний дух свяченого хліба, до якого домішувався запах ладану, і ці пахощі огортали дітей, мов саме дихання святої неділі і церковного свята. Сесіль з милою усмішкою приймала пожертвування. Джекове обличчя було поважним. Тепла м'якенька ручка в білій тонкій рукавичці тремтіла у його руці, як пташеня, вийняте з лісового гнізда, і це було так зворушливо! Чи не відчув він уже тоді, що ця ручка згодом стане для нього рукою близького друга і все добре, що подарує йому життя, буде пов'язане з Сесіль?..
Вони ходили туди й сюди поміж лавами.
– Яка гарна пара! – не втрималася лісникова дружина, коли вони порівнялися з нею, і тихо, так тихо, щоб її ніхто не почув, пошепки додала:
– Бідне дівчатко! Вона буде ще вродливіша за матір, хоча б із нею не сталося такого лиха!
Пожертвування були зібрані, але Джек, повернувшись на місце, здавалось, усе ще відчував ніжний дотик маленької руки Сесіль, яка ще кілька хвилин тому м'яко лежала в його долоні. Проте радощі цього дня для нього ще не скінчилися. Коли всі вийшли з церкви на невеликий переповнений людьми майдан, де каски пожежників і рушниці лісників виблискували на сонці серед строкатих уборів, пані Ріваль підійшла до пані д'Аржантон і попросила дозволу взяти до себе Джека: він у них пообідає і погостює до вечора, нехай пограється з дівчинкою. Шарлотта аж зашарілася від задоволення, перев'язала краватку на хлопчиковій шиї, підпушила синове красиве хвилясте волосся й поцілувала його.
– Будь розумником!
Діти знову взялися за руки, як під час урочистого збирання пожертвувань у церкві, і почимчикували поперед бабусі, яка ледве встигала за ними.
Відтоді, коли Джека не було вдома і хто-небудь питав: "Де він?" – уже не відповідали: "У лісі", а з цілковитою впевненістю казали: "Він у Рівалів".
Лікар жив на околиці потойбіч Вільшаника. Його двоповерховий будиночок був схожий на сусідні селянські будинки і відрізнявся від них лише тим, що на його дверях була мідна бляшка з кнопкою й написом: "Нічний дзвінок". Через потемнілі стіни й глухі віконниці він здавався ще старішим, ніж був насправді. Деякі недавні, але не доведені до кінця переробки свідчили про те, що свого часу його збиралися підновити, але несподіване горе завадило старому помешканню набути певного полиску. Так, обрамлений цинком дашок над вхідними дверима все ще чекав, щоб його засклили, і на голови тих, хто приходив дзвонити у двері, траурним вінком лягала тінь від його порожньої рами. Так само праворуч від дому у невеликому, обсадженому деревами дворику почали зводити флігель, але будівництво його припинили, звівши лише нижній поверх, у якому зяяли прямокутні діри дверей і вікон.
Горе звалилось на цих бідних людей у розпалі перебудови, і вони, підкоряючись забобонному почуттю, яке зрозуміють усі, хто любить, припинили, покинули всі роботи.
Відтоді минуло вже вісім років. Вісім років усе лишалося, як було, і хоча всі в околиці звикли до тієї картини, та все ж таки недобудований флігель надавав садибі сумної зневіри, і тут усе немов промовляло: "А навіщо? Адже все це нічого не варте!" Сад, до якого вів побілений вапном критий прохід і який здіймався за будинком щільною завісою буйної, тремтливої зелені, також був запущений. Доріжки позаростали травою, а басейн із затихлим водометом поріс широколистими бур'янами.
Сумно було навколо, і той смуток оповив не лише сад, подвір'я і дім, а й усіх його мешканців,– від пані Ріваль, котра уже вісім років носила траур і не дозволяла собі одягати навіть білий чепчик, і до маленької Сесіль, на чиєму дитячому личку постійно був незвичний для її віку вираз поважності й суму. Смуток не обминув навіть старої служниці, що прожила в цих добрих людей три десятки років і ділила з ними і радість і горе, – всіх їх тепер гнітила глибоко прихована безмовна скорбота.
Лише лікареві вдалося не піддатися загальному невтішному горю. Його постійні поїздки на свіжому повітрі, все, що відвертає увагу в дорозі, а можливо, й філософія людини, якій часто доводиться стикатися зі смертю, допомогли йому зберегти природні нахили, щиру, відкриту, жваву й веселу вдачу.
Для пані Ріваль постійна присутність Сесіль, яка ставала дедалі більше схожою на свою матір, весь час ятрила душу спогадами про непоправну втрату, а лікар, навпаки, радів, що дівчинка, підростаючи, потроху повертає йому втрачену дочку. Проїздивши цілий день по пацієнтах, Ріваль після вечері лишався з онукою, поки дружина клопоталася по господарству, тоді на нього накочувалися хвилі бурхливих веселощів, юнацької радості, і він голосно співав моряцьких пісень, змовкаючи лише під мовчазним докірливим поглядом пані Ріваль, котра, заходячи до кімнати, всім своїм виглядом немовби промовляла: "Отямся!" – ніби і він був трохи винен у тому страшному горі, яке спіткало їхню сім'ю.
Зауваживши той безмовний докір, лікар похмурнів, змовкав і, не кажучи й слова, лише перебирав пальцями кіски любої онуки.
Так і минало сумне дитинство Сесіль. Дівчинка майже не виходила з двору, завжди гуляла сама як не в садку, то у великій кімнаті, заставленій шафочками й заваленій пучками зілля й коріння, розкладеними, щоб підсихали, – ту кімнату називали "аптекою". Там були одні завжди замкнені двері, які вели до спальні ненастанно оплакуваної дочки Рівалів, кімнати, де все нагадувало про її коротке життя, – про її дитячі ігри, про навчання, про віру, яку вона сповідувала, про її вбрання: книжки, повішені в шафі сукенки, на стіні картина із зображенням святого причастя – цілий музей уже пожовклих реліквій. Туди святобливо заходила лише мати: її горе з роками не меншало, хоч невблаганний час накладав помітні сліди на всі ті недовговічні речі.
Маленька Сесіль часто в задумі зупинялася перед тими замкненими, наче вхід до склепу, дверима. А втім, дівчинка взагалі була дуже мрійлива. До школи вона не ходила, її оберігали від спілкування з іншими сільськими дітьми – і від такої самотності їй було тільки гірше. Дівчинці бракувало бурхливих проявів життєрадісності, безпричинних дитячих криків, шаленої біганини – усього того, що так тішить дітей, коли їх не стримують ні покрикування, ні глузування дорослих.
– Її треба розважити, – не раз казав Ріваль дружині. – Тут є один чудовий хлопчик, син д'Аржантонів; він майже ровесник Сесіль, і хто-хто, а він язиком не плескатиме!
– Воно-то так, але що вони за одні? Звідки взялися? їх тут ніхто не знає...– відказувала недовірлива пані Ріваль.
– Прекрасні люди, люба моя! Щоправда, чоловік – великий оригінал, але ж сама розумієш, він людина мистецтва... Його дружина трішки дурка, але така добра жінка! А за їхню порядність я ручуся.
Пані Ріваль тільки похитувала головою. Вона вельми сумнівалася в чоловіковій проникливості.
– Ну, знаєш, ти...
І вона тільки докірливо дивилась на нього й зітхала. Старий лікар винувато опускав голову. Та все ж таки не поступався.
– Начувайся, – казав він. – Дівчинка нудьгує. Коли б це не закінчилося для неї хворобою... Та й чого ти боїшся? Джек – дитина. Сесіль –також. Що може статися?
Нарешті бабуся поступилася, і Джек став приятелем Сесіль.
У нього почалося нове життя. Спочатку він приходив рідко, потім–частіше, а згодом – щодня. Пані Ріваль незабаром полюбила цього милого, скромного й ніжного хлопчика, якого, так само гнітила загальна байдужість до нього, як Сесіль – скорбота в її домі. Добра жінка зрозуміла, що хлопчик покинутий напризволяще: на його куртці завжди бракувало ґудзиків, і в будь-яку пору дня він не був нічим зайнятий – не ходив до школи і не готував уроків.
– То ти не вчишся в школі, мій маленький?
– Ні, пані. – І зразу ж додавав, адже в дитячому серці часто бувають цілі скарби нерозтраченої делікатності: – Мене вчить мама.
Якби то давалися такі уроки бідній Шарлотті з її пташиним мозком! А втім, легко було помітити, що в Джековій сім'ї ніхто ним не цікавився.
– Неймовірно, – казала пані Ріваль чоловікові, – щоб оце дитині дозволяти з ранку до вечора тинятися без діла!..
– А що тут удієш? – відказував лікар, намагаючись вигородити своїх приятелів. – Він чи то не хоче, чи не може вчитися. Він трохи тупуватий.
– Атож, трохи тупуватий! Та ще й вітчим його не любить...