Так і було. Суботнього ранку в жовтні 2003 року я займався вдома на біговому тренажері й дивився новини на телеканалі "Сі-Ен-Ен", коли раптом червоним рядком пробігло повідомлення, що голову правління "ЮКОС", Михайла Ходорковського, найбагатшу людину в Росії, заарештовано.
Я зіскочив із бігової доріжки, витер піт з обличчя й поквапився на кухню, де Олена готувала сніданок.
— Ти вже чула? — захекавшись, вигукнув я.
— Так, щойно по радіо повідомили. Неймовірно!
— Як думаєш, що буде далі?
— Не знаю. Гадаю, що в понеділок він уже буде на волі. У нас у країні багатих людей довго за ґратами не тримають.
Щодо арешту Ходорковського в мене виникали змішані відчуття. З одного боку, якщо його незабаром не випустять, для російського ринку це стане ударом, і мій фонд втратить гроші. З іншого боку, якщо Ходорковського залишать під вартою, і почнеться реальний наступ на олігархію, то Росія матиме шанс стати цивілізованою державою, і зрештою це буде благом не тільки для простих жителів країни, а й для фонду.
Коли в понеділок вранці я прийшов на роботу, становище Ходорковського не змінилося, і ринок відкрився падінням на десять відсотків. Арешт Ходорковського став головною темою для всіх провідних видань. Мої інвестори запанікували, і я весь день відповідав на їхні дзвінки. Що це може означати для них? Що буде далі? Чи слід виводити кошти з Росії?
Я не знав. Та й ніхто не знав. Усе залежало від особистих переговорів між Володимиром Путіним та Михайлом Ходорковським, у яких ані закон, ані логіка не мали значення.
З причин, які до кінця не відомі нікому, для Ходорковського ці переговори закінчилися погано. До кінця тижня він, як і раніше, сидів у камері. Пізніше російський уряд пішов на загострення ситуації, наклавши арешт на 36-відсотковий пакет акцій "ЮКОС".
Це було безпрецедентно. Конфлікт не лише обернувся особистою трагедією для Ходорковського, а й завдав удару всьому фінансовому ринку. Загроза експропріації завжди сиділа в головах інвесторів, й ось за правління Путіна вона почала втілюватися в реальність. За наступні чотири робочі дні ринок скотився ще на 16,5%, а "ЮКОС" втратив 27,7% ринкової капіталізації.
Навіщо Путін це робив? Більшість схилялася до теорії, що Ходорковський порушив його золоте правило: "Ти тримаєшся якомога далі від політики — я не чіпаю твої активи". Спонсоруючи опозиційні партії напередодні парламентських виборів та роблячи явно антипутінські заяви, Ходорковський це правило порушив. Путін любить символічні жести та вчинки, й оскільки Ходорковський переступив межу, то президент вирішив перетворити його на повчальний приклад іншим.
Щоб ні в кого не залишилося сумнівів, Путін відкрив полювання на всіх, хто був пов'язаний з Ходорковським. Через кілька тижнів після його арешту правоохоронці взялися за політичні партії, які він фінансував, за створені ним благодійні організації та за працівників його компаній.
У червні 2004 року відбувся суд над Михайлом Ходорковським та його діловим партнером Платоном Лебєдєвим. Суд визнав їх винними в шести випадках шахрайства, двох випадках ухилення від сплати податків й одного розкрадання. Кожного засудили до дев'яти років ув'язнення. Оскільки все зводилося до символічних жестів, Путін пішов на ще один безпрецедентний крок: вирішив показати на всю країну, як найбагатша людина Росії мовчки сидить у клітці.
Це справді був потужний образ. Уявіть, що ви російський олігарх і займаєте, скажімо, сімнадцятий рядок у рейтингу найбагатших людей Росії. Вашу яхту пришвартовано біля шикарного "Готелю дю Кап" у порту Антіб, що на Лазуровому березі. Ви чудово проводите час в обіймах коханки, й ось на хвилинку відлучаєтеся з каюти за келихом шампанського та ікрою. На зворотному шляху берете пульт від телевізора і вмикаєте "Сі-Ен-Ен". А перед вами першим планом обличчя такого ж, як ви — тільки багатше, розумніше та впливовіше. І він — у клітці.
Як би ви на це відреагували? Що б зробили?
Звісно, усе — були б гарантії, що в цій клітці не опинитеся ви самі.
Коли завершився суд над Ходорковським, багато хто, якщо не всі, російські олігархи, напевно, один за одним приходили до Путіна за тим самим: "Що мені, Володимире Володимировичу, треба зробити, щоб не опинитися в клітці?" Мене там не було, тому можу тільки здогадуватися, який сигнал надсилав їм Путін: щось на кшталт — п'ятдесят відсотків.
Припускаю, що йшлося про п'ятдесят відсотків не уряду й навіть не адміністрації президента, а самому Володимиру Путіну. Я не маю твердої впевненості: може, це було тридцять відсотків або сімдесят, або ще якийсь інший договір. Напевно, я знаю одне: після того як Ходорковського кинули до в'язниці, мої інтереси більше не збігалися з інтересами Путіна. Він перетворив олігархів на своїх "шісток", консолідував всю повноту влади й, за деякими оцінками, став найбагатшою людиною у світі.
На жаль, я не помітив, як мої походи проти корупції суперечили інтересам президента. Після справи Ходорковського я не змінив своєї стратегії і продовжував таврувати російських олігархів. Але все стало інакше: якщо раніше я критикував ворогів Путіна, то тепер йшов проти його особистих економічних інтересів.
Ви, мабуть, спитаєте, чому я цього не помітив. Річ у тому випадку на дорозі. Тоді міліція не захотіла зв'язуватися зі мною, бо я іноземець. Я вважав, що до мене не застосовні "поняття", яким підкорилося життя усієї великої країни. Якби я виступав проти корупції як громадянин Росії, мене, напевно, заарештували б, побили, а то й убили.
Але тоді Путін ще не був таким безцеремонним, як зараз. Тоді вбивство іноземця здавалося надто радикальним способом розв'язання проблем, а мій арешт перетворив би на заручника й самого Путіна: довелося б мати справу з главами західних держав і постійно вислуховувати наполегливі вимоги звільнити мене. У результаті Путін пішов на компроміс, який влаштовував усіх у його оточенні: 13 листопада 2005 року, коли я повертався з Лондона до Москви, мене зупинили в віп-залі Шереметьєво-2, затримали на п'ятнадцять годин і вислали з країни.
19. Загроза національній безпеці
Щойно в листопаді 2005 року мене вислали з Росії, я почав телефонувати всім, намагаючись з'ясувати, що сталося.
Олена тоді була на восьмому місяці вагітності, але намагалася мені в цьому хоч якось допомогти. Десять років я ретельно, крок за кроком, створював свій бізнес — забував про розваги, невідступно стежив за рухами фондових ринків, працював, не відрізняючи вихідних від буднів. У результаті я побудував консультаційний бізнес і зумів залучити інвестиційний капітал на 4,5 мільярда доларів. Я не міг дозволити такій дрібниці, як відмова у видачі візи, одним махом усе знищити.
Спочатку я зв'язався з одним лондонським юристом щодо імміграційних питань, який мав широкі зв'язки. Він вислухав мене з цікавістю. Йому щойно повідомили, що у в'їзді в Росію відмовили ще одному британському громадянину, адвокату-правозахиснику Біллу Баурінгу, і сталося це наступного дня після того, як в'їзд у Росію закрили мені. Він припустив, що могла статися плутанина з прізвищами, і мене вислали з країни помилково замість нього. На мій погляд, це пояснення було притягнуте за вуха, але якщо йшлося про Росію, причина могла бути якою завгодно, навіть найнеймовірнішою.
Потім я звернувся в банк "Ейч-Ес-Бі-Сі", який став моїм діловим партнером після того, як Едмонд продав їм свій бізнес. Це був величезний забюрократизований банк, з яким дуже непросто вести повсякденний інвестиційний бізнес, проте він не мав собі рівних, коли стосувалося британського істеблішменту.
Я переговорив із Клайвом Банністером з керівництва "Ейч-Ес-Бі-Сі". Через п'ятнадцять хвилин він уже з'єднав мене з колишнім послом Великобританії в Росії, сером Родеріком Лайном, який консультував "Ейч-Ес-Бі-Сі" з таких питань. Сер Родерік пообіцяв сприяння та допомогу в навігації лабіринтами департаментів британського уряду. Не минуло й чверті години після нашої розмови, як мені призначили зустріч із Саймоном Смітом — головою департаменту Росії британського міністерства закордонних справ та в справах Співдружності.
За кілька днів я прийшов на зустріч у Міністерство закордонних справ у Лондоні. Ця велика, ошатно декорована будівля в неокласичному стилі розташована на вулиці Кінг-Чарльз-стріт, неподалік Даунінг-стріт, де стоїть резиденція прем'єр-міністра Великобританії. У приймальні я представився, і мене провели через велике подвір'я до головного входу. Інтер'єр був витриманий у державному стилі вікторіанської доби: склепінні стелі, мармурові колони. Внутрішнє оздоблення підкреслювало велич Британської імперії того періоду, вселяючи відвідувачам трепет і святобливість. Ті ж відчуття переповнювали й мене, хоча я часто зустрічався з керівниками великих компаній, політиками та мільярдерами.
Саймон Сміт увійшов за кілька хвилин. Він був років на п'ять старший за мене, з густим посивілим волоссям, в окулярах без оправи, що органічно зливалися з його рум'яним обличчям.
— Добрий день, пане Браудер, дуже радий зустрічі, — жваво привітався він. Його вимова підкреслювала образ ерудованої людини.
Він налив мені чаю з блакитної порцеляни тонкої китайської роботи, і ми сіли один навпроти одного. Аромат цейлонського чаю наповнив кімнату. Сміт сказав:
— Отже, у вас виникли проблеми з нашими друзями в Москві.
— Схоже, що так.
— Думаю, ви будете раді дізнатися, що ми вже займаємося цим питанням, — діловим тоном повідомив він. — Наш міністр у справах Європи зараз перебуває в Москві. Завтра він планує порушити ваше питання на зустрічі з помічником Путіна із зовнішньої політики, Сергієм Приходьком.
Це прозвучало обнадійливо.
— Прекрасно! Як швидко, на вашу думку, ми дізнаємося про результати цієї зустрічі?
Сміт знизав плечима.
— Сподіваюся, що скоро.
Він нахилився трохи вперед, притримуючи чашку, і змовницьки промовив:
— Проте Білле, тут є один важливий момент.
— Який же?
— Я з великим інтересом стежив за вашими кампаніями захисту прав акціонерів, поки працював у посольстві в Москві, і знаю, як ефективно ви взаємодіяли з пресою, обстоюючи свої інтереси. Однак у цьому конкретному випадку критично важливо не розголошувати справу.