Ви мені також відповісте. За зневагу.
— Ах, за зневагу! Ну що ж! Я готовий! Ходімо!
Я перший виходжу з-за столу. За мною всі інші. Молодший міліціонер проходить наперед. Уздовж столів ми йдемо до дверей. З усіх боків до нас повертаються люди. Звідкись долітає:
— Достукалися!
— Хулігани!
— Дармоїди!
— А може, валютники!
Ми намагаємося вийти якнайшвидше, проходимо біля швейцара, опускаємося по сходах. Міліціонер, що спереду, послужливо розчиняє нам двері, від яких перелякано відскакує жінка.
Дівчата ззаду тихенько пирскають зо сміху. У Ігоря, навпаки, аж жовна випинаються. Усе це справді не смішно.
Ми виходимо на площу.
У мене душа аж кипить. Я знаю, що причин для серйозних наслідків немає. І я не боюся міліції. Але самий факт конвою глибоко обурює мене. Я розумію, що це помста. Дріб'язкова, недоречна, підла. І я прагну відплатити. Тільки до того ще далеко. Ще невідомо, як поставляться до нас у міліції. Невідомо, хто там. А раптом такий самий колишній голова трибуналу?
Міліціонери проводять нас через службовий хід і спиняються біля дверей з табличкою. Старшина повертається до всієї групи.
— Усі не заходьте! Тільки ви, ви, ви і ви, — киває він на мене, Ігоря, хлопця у чорному й Горбатюка. Ерна тримає Ігоря за руку.
— І я також.
— Прошу залишитися.
— Не залишуся. Він мій чоловік! — випалює вона рішуче і з гордістю.
— Це не має значення.
— Ні, має!
— Так? Тоді прошу! Усі інші вільні.
28
Ми довго ще тюпачимо притихлою вулицею, поки виходимо із села.
Тим часом настає ранок. Небо остаточно ковтає світанкові рідкі зірки. Яснішає. Із сірих вранішніх сутінків виступає край села — понівечена царина. Збоку біля містка, перетнувши струмок, стоїть з відкритими люками танк, чи підбили його, чи так залишили — не зрозумієш. Неподалік перевернуті мотоцикли з колясками, гостро тхне розлитий на снігу бензин. Ще далі, на узбіччі, випинається горбом бік кінського трупа з утоптаною у сніг гривою. При дорозі кілька чорних величезних вирв — значить, і тут бомбили. Велике село кінчилося, починається поле. На високому стовпі стирчить дорожній покажчик із чорним готичним написом: Gruskoe.
Разом з танкістом і Катею я несу Юрка. Мій сябр тихо гойдається на трикутному німецькому наметі і навіть не стогне. Мені чомусь здається, що він просто втомився і спить. Принаймні дуже хочеться, щоб так воно було. Хай поспить ще, хай! Бо що йому сказати, як прокинеться? Чим втішити його, коли сам не знаю, де ми й куди йдемо.
Дорога за селом, вигинаючися, стрімко піднімається вгору. Намотавши на руку парусиновий ріжок намету, я, оберігаючи поранену ногу, помалу шкандибаю в колії. З другого боку перевальцем іде танкіст — чорний, наче грак, чубатий хлопчина в промазученій тілогрійці. На голові у нього командирський, на хутряній підшивці танковий шолом із шоломофоном, провід від якого метляється на плечі. Дорога на підйом добре впарила танкіста, хлопцеві душно, і він усе зсовує шолом на потилицю. А в мене вже, мабуть, відмерзла голова. Хочеться попросити шолом, та чи варто: не дасть. Катя підтримує намет ззаду. Двоє розвідників попереду тягнуть автоматника. Ззаду за всіма, зігнувшись, несе на собі безпорадного льотчика німець. Це його примусив Сахно. Зрештою, більше й нема кому нести. І льотчик, видно, зрозумівши щось, уже не вимагає, як раніше, забити німця. Притихлий, він терпляче сидить у того на спині, обхопивши забинтованими руками-ляльками довгу шию німця. Тільки капітан одинаком ступає збоку. Але він також поранений, до того ж начальство...
Нарешті невеличка наша група видирається пагорбком на степовий простір і спиняється. Не змовляючись, ми разом кладемо поранених на сніг і, знеможені, падаємо поруч. Сахно трохи незадоволений, але погоджується:
— П'ять хвилин.
Мій напарник-танкіст, широко поставивши в колії свої кирзові чоботи, з легкою заздрістю каже про нього:
— Суворий!
— Дурний, а не суворий,— каже Катя. Лежачи на боці, вона старанно поправляє на Юркові кожушок. Юрко часто дихає. Танкіст повертається до неї:
— Ну, чому? Не знаю як хто, а я люблю суворих. З ними в бою легше.
— Недовго ти, видно, був у бою,— видає Катя.
Танкіст знову повертає обличчя, розжарене ходою, очі його темнішають:
— Та вже ж, мабуть, більше, ніж ти. З-під самого Курська газую.
Катя глузливо гмикає:
— З-під Курська! Вояка! Ти б у сорок першому погазував! Або в сорок другому! Добре тепер газувати...
— Ти ще із сорок першого? — недовірливо оглядає танкіст дівчину.
— А ти як думав? Із серпня сорок першого. Надивилася на вас отаких. Суворих та ласкавих.
— Воно й видно! — хитрувато зазначає танкіст і одним оком підморгує мені. Я, однак, не поділяю його іронії — Катя в моїх очах набула вже особливої гідності, принизити яку не може нічого з того, на що він натякає.
Зрештою, мені не до розмов. Я вже відчуваю, що сили кінчаються. Боюся, не витримаю. Мокра від поту спина починає люто мерзнути, а в грудях, як і раніше, все горить від знесилля. Знову ж — нога. У ступні наче хтось смикає за якийсь нерв: нога на снігу сама по собі смикається. Болю в ній я, проте, не відчуваю, холоду також. Вона поступово стає як не своя. А це, знаю, погано.
Здається, минає вже більше п'яти хвилин. Хлопці зморено сопуть, недбало розкинувшися на снігу. Я поглядаю вперед, де сидять двоє розвідників, і думаю: хоч би швидше віддав богові душу той їхній автоматник. Може, воно й підло — чекати смерті товариша, але інакше ми тут, певно, застрягнемо. Одначе там, здається, щось відбувається. Один розвідник крутиться біля бідолахи, незабаром гукає Катю:
— Гей, сестрице! Глянь-но сюди...
Катя втомлено підводиться, спираючись на одну ногу, потім стає на другу, йде до розвідників. До них підходить і Сахно. Вони там порпаються, але й так зрозуміло: автоматник помер. (Треба ото було тягнути з села). І я з надією на якесь полегшення поглядаю туди. Поруч, гризучи грудку снігу, наче щось смокче, повертається з колії танкіст. Навіть апатичного, знеможеного німця розбирає клопітка цікавість, і він трохи піднімається з дороги. Що ж, так воно, видно, ліпше.
Тільки що це час від часу гуркоче? Нібито десь недалеко прогазує і стихне мотор. У селі чи далі? А може, де в степу? Я вглядаюся в кривизну сільських вулиць, але нічого підозрілого там не видно. Правда, дальній кінець села ховається за поворотом балки. Чи не підходять туди німці? Я напружую слух, але машинний гуркіт незабаром глухне. А може, мені просто почулося те все від перевтоми?
Тим часом над селом, над широчезним яром і степом у вранішній морозній смузі сходить сонце. Якесь воно сьогодні незвичайно велике й червоне, дивує його яскраво-кривава куля, що поволі викочується з-за обрію й непомітно сунеться вгору.
Небокрай на сході також червоний — широко й густо залитий якоюсь каламутною, ледь підсвітленою фарбою... Такий схід сонця наче віщує щось недобре. Щось гнітючо-тривожне народжується разом із днем. Я не можу осмислити свого відчуття, але якась щемлива гіркота збирається на душі, і я вже знаю: не до добра.
Я намагаюся приборкати в собі тривогу, дивлюсь на Юрка. Обличчя його зосереджено-безсиле, нерухоме, він непритомний, і якби не короткі оті тихі стогони, здавалося б зовсім неживим. Танкіст спокійно хрумкає сніг, ніби нічого особливого довкола й немає. Я ж прислухаюся до голосів тих, хто біля автоматника, і розумію: Сахно наказує нести небіжчика далі. Розвідники відмовляються. Катя мовчить. Звісно, негоже кидати його на дорозі, але й ми не із заліза... Я піднімаюсь і, ще більше кульгаючи, ніж дотепер, підходжу до капітана. Сахно, відгорнувши полу кожушка, засовує до кишені документи померлого.
— Треба про живих більше дбати!
Сахно рвучко повертається до мене й високо задирає своє неголене підборіддя:
— Це ви про що?
— Про те, що чули. Хай бійці беруть молодшого лейтенанта.
— Вашого друга?
— Друга, ну й що з того? Або того,— показую я на льотчика на снігу, який, зіщулившись, терпляче чекає біля німця.
— Що, німця шкода?
— Не шкода, а соромно.
— Ах, соромно! А я думав, шкода. Співчуття, так би мовити,— зціпивши квадратні щелепи, в'їдливо цідить Сахно. І раптом владно наказує розвідникам: — Узяти труп.
Спітнілі, стомлені розвідники переступають з ноги на ногу. Забруднені, подерті їхні маскхалати підперезані шкіряними німецькими пасками. І раптом в одного біля пряжки я бачу знайомі гранати. Так і є: надряпаний чимось гострим напис "Коваль М." Я не можу втриматися від подиву й ступаю крок до розвідника:
— Слухай, де ти взяв?
Замість того, щоб відповісти, розвідник, чомусь хитнувши головою, нахиляється, нахиляється до мене і раптом усім тілом важко звалюється на дорогу. Наступної миті, не встигаючи навіть здивуватися, я також падаю. У повітрі над головами проносяться близькою чергою кулі: "Ців, ців, ців..." Німці?
Я негайно круто перекидаюся обличчям назад — ну, ясно, ми прогавили, у селі німці! Чотири чи п'ять автомашин або транспортерів (а може, й танків) сунуться вулицею, і з передньої машини в наш бік жахкають бляклі вранці траси. Зрозумівши все, я рвучко кидаюся до Юрка. Поруч підхоплюється зі снігу танкіст. Ззаду до нас підбігає Катя. Танкіст озирається й отетеріло лається недобрими словами:
— Гаде, здурів, чи що? Мабуть же, свій...
— Свій! Знайшов свояка! Тримай намет! — кричить Катя.
— Бігом! Бігом! — кричить здаля Сахно (чи, може, розвідник).
Ми втрьох незграбно підхоплюємо Юрка, але тіло його відразу сповзає з вузького намету на сніг. Б'є нова черга, сипле в очі снігом. Щоб сховатися від куль, я різко пхаю сябра в колію, де глибше, і завалююся туди сам. Як тільки черга пролітає, схоплююся на ноги, беру під пахви Юрка. Поруч піднімається танкіст. Лаючись, він хапає Юрка за другу руку. Ноги підбирає Катя. Над головами знову рвійно проноситься вогненний струмінь, але мимо. Здається, ми цілі. Почуття мої притуплюються, мозок дубіє від нервового напруження, єдине, майже підсвідоме прагнення: "Швидше!" Я вже не озираюся, вся моя увага спрямована вперед. Сахно і розвідник, пригнувшися, далеко біжать по дорозі. За ними тягне льотчика німець. Другий розвідник лежить поміж колій поруч із трупом автоматника. Ясно, вони їх кинули. Але і нам не можна затримуватися — швидше! Хоч би якихось сто кроків за пагорбок — там нас не буде видно.
Черги б'ють під ноги, проносяться над головою, вітер обдає сніговим пилом.