— Адже, крім цього матроса, вона не знала близько жодного чоловіка. Рано чи пізно в ній мала прокинутися жінка. І якраз, коли це сталося, поблизу був цей матрос. Ну, вона й покохала його або, вірніше, забрала собі в голову, що кохає, що зрештою те саме.
Місіс Морз вирішила впливати на Рут повільно й непомітно, замість того, щоб одверто змагатися з нею. Часу для цього було досить, бо Мартін поки що не міг і думати про одруження.
— Хай вона бачиться з ним скільки хоче, —порадив їй містер Морз. — Чим ближче вона приглядатиметься до нього, тим менше любитиме. А для контрасту треба збирати у нас більше молоді, дівчат і юнаків культурних і вихованих, що вже зробили собі кар'єру чи роблять її. Словом, юнаків нашого кола, справжніх джентльменів. Вона буде порівнювати його з ними і побачить, скільки в ньому вад. Зрештою, йому тільки двадцять один рік. Та й Рут ще зовсім дитина. Вони й самі згодом переростуть свою дитячу любов.
На тому й порішили. В родині вважалося, що Рут і Мартін заручені, але цього не розголошували. Гадали, що навряд чи це буде коли потрібне. Крім того, річ була цілком очевидна, що заручини затягнуться надовго. Від Мартіна не вимагали, щоб він пішов служити або кинув писати, ніхто не думав намовляти його на інший спосіб життя. А він тільки сприяв цим ворожим планам, бо й думати не хотів про службу.
— Цікаво, чи ти схвалиш те, що я зробив, — сказав Мартін до Рут через кілька днів. — Я вирішив, що жити в сестри занадто дорого, і житиму сам. Я вже найняв кімнатку в північній частині Окленда — там тихо, спокійно — і купив собі гасницю куховарити.
Рут дуже зраділа. Особливо їй сподобалася гасниця.
— З цього починав і містер Бетлер, — зауважила вона.
Мартін у душі був невдоволений порівнянням його з цим високошанованим джентльменом, але мовив далі:
— Я наклеїв марки на всі свої рукописи і знов порозсилав їх по різних редакціях. Сьогодні я перебрався, а завтра почну працювати.
— Ти став на службу? — вигукнула вона, почувши таку приємну несподіванку, і пригорнулась до нього, усміхаючись і ніжно тиснучи руку. — І мовчиш? Куди ж це?
Він похитав головою.
— Я хотів сказати, що завтра знов почну писати. — Вона враз спохмурніла, а він поспішив додати: — Зрозумій мене. Цим разом я не захоплююсь рожевими мріями. В мене є холодний, прозаїчний, суто діловий план. Це краще, аніж знов іти в море, і грошей я зароблятиму більше за будь-якого некваліфікованого працівника в Окленді. Бачиш, мій відпочинок дуже багато дав мені. Я не стомлювався фізично і навіть нічого не писав — принаймні для друку. Увесь час я віддавав нашому коханню й роздумам. Трохи читав, але це те саме, що й думати, і читав я переважно журнали. Я багато думав про себе, про світ, про своє місце в ньому і про те, як зробити це місце гідним тебе. Я прочитав Спенсерову "Філософію стилю" і знайшов там чимало такого, що безпосередньо стосується мого писання і взагалі тієї літератури, яку друкують щомісяця по всяких журналах. Отак думаючи, читаючи й кохаючи тебе, я дійшов висновку, що треба мені стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмуся до чорної роботи — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, віршики до нагоди — словом, усе, на що є великий попит. Існують же літературні агентства, що постачають газетам оповідання, матеріали для недільних додатків. Коли добре взятися, я зможу майструвати все, що їм потрібно, і матиму за це чимало грошей. Знаєш, деякі журналісти у такий спосіб заробляють по чотириста-п'ятсот доларів на місяць. Я не збираюся за ними ганяти, але в усякому разі матиму пристойний заробіток і досить вільного часу для себе, чого не дасть мені ніяка посада. Той вільний час я віддаватиму навчанню й справжній роботі. Поміж ремісництвом знаходитиму час і на щось серйозне, вчитимусь і готуватиму себе до писання художніх творів. Іноді я сам дивуюся, які вже маю успіхи. Коли я вперше взявся за перо, я просто описував різні пригоди, але ніяких ідей, ніяких думок у мене не було. В мене не було навіть слів, що ними б я міг мислити. Мої враження прибирали форми окремих картин, позбавлених усякого змісту. А коли я почав учитися й збагатив свій словник, то й враження мої перестали бути простими картинами. Я спинився на цих картинах і знайшов тепер їм пояснення. Саме тоді я почав уже писати щось путнє, як-от "Пригоду", "Радість", "Казан", "Вино життя", "Людну вулицю", "Пісні моря", "Любовні сонети". Я напишу ще чимало таких, а то й кращих речей, але робитиму це у вільні години. Тепер я вже стою на твердому грунті — спочатку чорна робота для заробітку, а тоді вже художня творчість. Щоб показати тобі свої спроби, я вчора ввечері написав півдесятка віршів для гумористичних тижневиків. А коли вже лягав спати, мені раптом спало на думку скласти гумористичний тріолет, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по доларові, а чотири долари за кілька думок напівдорозі до ліжка — це непогано. Звісно, така робота нічого не варта — це нікчемна й нудна мазанина. Але це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті за шістдесят доларів на місяць підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр. Крім того, ця чорна робота все-таки має щось спільне з літературою і дає мені час пробувати сили в серйозних речах.
— Але яка користь із серйозних речей, з цих художніх творів?— спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?
— Ні, можу, —почав Мартін, але вона перепинила його.
— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, яких ніхто не купує.
— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів Мартін, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.
— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:
Тільки я з хати —
Аж він приходить
Гріш позичати.
Щоб погуляти.
Та не виходить!
Тільки я в хату —
Як він виходить.
Він прочитав ці рядки з веселим притопом, але враз і засмутився: Рут навіть не осміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно і занепокоєно.
— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.
— Ти хотіла, щоб він був як... містер Бетлер? — спитав Мартін.
— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер... — почала вона.
— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його катар. А втім, яка різниця — чи писати гумористичні віршики, чи друкувати на машинці, вести кореспонденцію і конторські книги? Усе це тільки засоби досягти певної мети. На твою думку, я повинен стати конторником, щоб згодом вибитися на доброго юриста чи комерсанта. А я хочу почати з дрібної журнальної роботи, щоб потім стати справжнім письменником.
— Тут є різниця, — наполягала Рут.
— Яка?
— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.
— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї серйозно. Дай мені ще два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпи. І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар'єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб'язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб'юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо щасливо жити на такий мізерний заробіток? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то тільки знайшовши щось іще краще. І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники одержують такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Дехто заробляє по п'ятдесят і по сто тисяч доларів — часом трохи більше чи менше, але приблизно стільки.
Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.
— То як? — запитав він.
— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на машинці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.
РОЗДІЛ XXIII
Те, що Рут мало вірила в літературний талант Мартіна, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він багато думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить дужче, аніж славу, а слави прагне заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Хотів піднестися в очах світу — "добутися всього", як сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати гідним свого кохання.
Красу ж Мартін любив так безоглядно, що саме служіння їй було для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, і тому для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв, Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін лиш після одного року навчання самотужки.
Усе це він розумів, але ніщо не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і благородним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. Кохання в Мартіновій уяві жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягти. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через складний процес не менш наукового мислення він дійшов висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя.