Але коли зійти вниз було так трудно, то подорож нагору здавалась незрівнянно труднішою. В усіх напрямках ішли ряди кімнат, оздоблених коло дверей чобітьми найрізноманітніших розмірів, фасонів і форм. Двадцять разів повертав він ручку дверей кімнати, що достеменно нагадувала його спальню, але брутальний оклик "що треба?" примушував його тікати з надзвичайною швидкістю. Він доходив аж до розпачу, коли його увагу привернули відчинені двері. Він глянув усередину. Нарешті! В кімнаті стояли два ліжка, так само як, він то чудово пам'ятав, стояли вони в його спальні, і в каміні жеврів ще вогонь. Свічка, не дуже довга й тоді, як він її одержав, через протяги в коридорах, згоріла швидше, ніж звичайно, і погасла, як тільки він причинив двері. "Нехай",— подумав містер Піквік,— я можу роздягтися й при світлі каміна.
Ліжка стояли обабіч дверей, і між кожним з них і стіною було досить місця для плетеного стільця, куди сідали перед тим, як лягати спати, і після того, як уставали з постелі. Запнувши завісу на своєму ліжку з боку дверей, містер Піквік сів на плетений стілець і, не кваплячись, скинув з себе гетри й черевики. Потім він зняв і дбайливо поскладав фрак, жилет і краватку, витяг свій нічний ковпак, закріпив його на голові й зав'язав під підборіддям, як робив завжди, поворозочками. Він саме лагодився роздягатись далі, коли на заваді йому стала несподівана перепона — увійшов хтось із свічкою і, причинивши двері, поставив її на туалетний столик.
Особа увійшла так тихо, що містер Піквік не мав змоги ні озватись, ні спинити її. Хто б це міг бути? Злодій? Яканебудь зловмисна людина, що бачила як він повертався з годинником у руках? Що його робити?
Єдиним способом побачити таємничого гостя, не наражаючись на небезпеку бути ним викритим, було злізти на ліжко, розсунути завісу й глянути в кімнату. До такого маневру він і вдався і, наклавши окуляри та притримуючи руками завісу, вистромив крізь отвір голову в нічнім ковпаку.
Глянувши, містер Піквік мало не знепритомнів з жаху й сорому. Коло туалетного столика стояла немолода вже леді в жовтих папільйотках і розчісувала те, що дами звуть у себе буйним волоссям. Неуважлива леді не тільки зайшла у чужу кімнату, а, очевидно, збиралась і залишитись тут на цілу ніч, бо принесла з собою свічку і з обачності поставила її в таз із водою, де вона горіла, як величезний маяк серед маленького ставка.
"Чорт бери, от жахливе становище!" — подумав містер Піквік.
— Гм! — кашлянула леді, і голова містера Піквіка пірнула за завісу з швидкістю автомата.
"Ніколи не бував я в такому прикрому становищі",— думав бідолашний містер Піквік, і його пройняв холодний піт.
Бажання бачити все, що діялось у кімнаті, перемогло, проте, страх, і містер Піквік знову виткнув голову. Картина була ще гірша. Немолода леді кінчила лагодити свою зачіску, убралась у мережаний чепець і замислено дивилась на вогонь у каміні.
"Що далі, то гірше,— подумав містер Пік вік.— Треба щось робити. З самовпевненої поведінки леді мені ясно, що я потрапив не до своєї кімнати. Якщо я озвуся, вона збудить весь дім, а коли залишуся тут, наслідки можуть бути ще прикріші".
Нема чого й казати, містер Піквік був один з найскромніших і найделікатніших людей. Сама думка показатися перед леді в нічному ковпаку страхала його, а він, як на те, занадто затяг кляті поворозки і ніяк не міг розв'язати вузол. Лишався тільки один вихід. Містер Піквік заховався за запоною і голосно кашлянув:
— Кха-хм!
Що несподіваний звук налякав леді, було очевидно, бо вона мало не впала на свічку. Що вона переконала себе, ніби то їй здалося, теж було очевидно, бо, коли переляканий на смерть містер Піквік, гадаючи, що вона знепритомніла, наважився знову виткнутися зза завіси, леді, як і раніше, задумливо дивилася на вогонь.
— Надзвичайно чудна жінка,— прошепотів містер Піквік, зникаючи знову за завісою.— Кха-хм!
— Праведне небо! — скрикнула немолода дама.— Що це таке?
— Це... це... тільки джентльмен, мадам,— заспокоював її містер Піквік зза запони.
— Джентльмен! — зойкнула перелякана леді.
"Все пропало",— майнула думка в голові містера Піквіка.
— Сторонній чоловік! — репетувала леді. Ще хвилинка — і весь будинок був би на ногах. Убрання її зашамотіло — то вона кинулась до дверей.
— Мадам! — розпачливо крикнув містер Піквік, у розпуці знову вистромивши голову.— Мадам!
Дарма що містер Піквік виткнув голову без будь-якої певної мети, з'явлення її зараз же спричинилося до гарних наслідків. Як ми казали, леді була вже біля дверей. Їй лишалося тільки переступити поріг, добігти до сходів та зняти крик, і вона безперечно встигла б уже зробити все це, якби нічний ковпак містера Піквіка не відкинув її до найдальшого закутка кімнати. Остовпіла леді стояла там і безтямно позирала на містера Піквіка, а містер Піквік і собі безтямно дивився на леді.
— Негідник! — скрикнула леді, ховаючи між долонями своє обличчя.— Чого вам треба?
— Нічого, мадам; абсолютно нічого,— поважно запевнив містер Піквік.
— Нічого? — повторила леді, озираючись.
— Нічого, мадам; слово честі, нічого,— і містер Піквік так енергійно труснув головою, що китиця на його нічному ковпаку аж затанцювала.— Я ладний піти крізь землю, як подумаю, що стою перед дамою в ковпаку (тут леді миттю смикнула чепчик з своєї голови), але я ніяк не можу розв'язати його, мадам. (Тут містер Піквік на доказ своїх слів з страшною силою смикнув за поворозки). Я бачу тепер, мадам, що зайшов не до своєї кімнати. Я не пробув тут і п'яти хвилин, коли ви раптом зайшли.
— Це занадто неймовірна історія, щоб вона могла бути правдивою, сер,— не повірила дама, ревно ридаючи.— Зараз же ідіть звідси!
— Зараз, мадам, і з великою охотою,— відповів містер Піквік.
— Не баріться,— настоювала леді.
— Зараз,— повторив містер Піквік, з'являючись ізза ліжка.— Безперечно зараз же піду, мадам. Я страшенно шкодую, мадам, що був неповинною причиною вашого хвилювання і так знервував вас.
Леді вказала на двері, і тут в усій красі виявилась одна з кращих рис вдачі нашого героя. Не зважаючи на те, що, поспішаючи, він поверх ковпака наклав ще капелюх, не зважаючи на те, що в руках він ніс черевики та гетри, а через плече в нього були перекинеш фрак і жилет, ніщо не могло зламати його природженої чемності.
— Надзвичайно шкодую, мадам,— запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.
— Ідіть мені зараз же, сер, якщо ви й справді шкодуєте зараз! — сердилася леді.
— Цю хвилиночку, мадам,— сказав містер Піквік, відчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на підлогу.— Сподіваюся, мадам,— закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись,— сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами.— Та раніше, як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.
Хоч містер Піквік і поздоровляв себе із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а, проте, становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинку, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою; а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити якийнебудь лякливий пожилець. Доводилося залишатись у коридорі до самого ранку. Отже, зробивши навпомацки кілька кроків і наткнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добрався до ніші в стіні й присів там, вирішивши філософічно чекати світанку.
Але йому судилось пережити й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з'явилася людська постать. Містера Піквіка огорнув невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був містер Семюел Веллер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочити.
— Сем,— несподівано виринув перед ним містер Піквік,— де моя спальня?
Містер Веллер глянув на нього з проречистим здивованням, і містерові Піквіку довелось повторити своє запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямився і провів свого пана до його апартаментів.
Розділ XVIII
Містер Семюел Веллер починає віддавати всю свою енергію готуванням до реваншу в боротьбі між ним і містером Тротером.
Ранком наступного дня в маленькій кімнаті поруч із стайнями сидів містер Веллер-старший і готувався їхати назад до Лондона. На столі перед ним стояв кухоль елю, лежав кусень холодної яловичини і чималого розміру окраєць хліба, які він по черзі й цілком безсторонньо обдаровував своєю ласкою. Він саме врізав здоровезну скибку хліба, коли кроки когось, хто увійшов до кімнати, примусили його підвести голову. То був його син.
— Доброго ранку, Семі! — привітався батько.
Син підійшов до кухля з елем і, багатозначно хитнувши головою до батька, почав замість відповіді дудлити питво.
— Ми розлучаємось, Семі,— урочистим тоном промовив родитель,— і невідомо, коли побачимося знову. Мабуть, мене доконає твоя мачуха, а, може, зі мною скоїться ще тисяча якихось пригод раніше, ніж ти почуєш про славнозвісного містера Веллера з "Прекрасної Дикунки". Честь підтримувати добре ім'я нашої родини перейде, може, до тебе, Семюел, і я сподіваюся, ти не зганьбиш його. Щодо виховання, то на тебе я можу покластись, як на самого себе. Отже, мені лишається дати тобі тільки одну пораду. Якщо тобі перескочить колись за п'ятдесят і заманеться тобі одружитись — маловажно з ким, — біжи ти до своєї кімнати (якщо в тебе буде своя кімната) і отруїсь власною рукою. Вішатись — занадто вульгарно, і тому я не раджу тобі цього способу. Отруїсь, Семюел, отруїсь, синку, і ти ніколи не шкодуватимеш.
По цих дружніх словах містер Веллер промовисто глянув на свого сина, повернувся на закаблуках і повільно вийшов з кімнати.
У споглядальному настрої, викликаному словами батька, містер Семюел Веллер і собі пішов з "Великого Білого Коня" й попростував до церкви святого Клемента, намагаючись розвіяти свій сум прогулянкою по її стародавніх околицях. Поблукавши деякий час, він опинився в дуже відлюдній місцевості — щось на взірець двора поважного вигляду — де, здавалось, не було іншого виходу, як та хвіртка, в яку він увійшов.