Зовсім ж& лікує мене від цієї нещасної пристрасти Василеве одруження,, при чім я сам, на його прохання, випрохую в тата дозвіл.
Коли молоді з цукерками на таці підходять до тата дякувати йому, і Маруся в чепчику з голубими стрічками теж за. щось дякує всім нам, цілуючи кожного в плічко, я відчуваю тільки запах рожевої помади від її волосся, але ні найменшого хвилювання.
Взагалі я починаю потроху зцілятися від моїх хлоп'ячих дефектів, опріч, проте, головного, який мав ще завдати мені чимало лиха в житті — схильности до мудрування.
ХХУ. ВОЛОДИНІ ПРИЯТЕЛІ
Хоч у товаристві Володиних знайомих я відогравав ролю,. що ображала моє самолюбство, я любив сидіти в його кімнаті,, коли в нього бували гості, і мовчки спостерігати все, що там робилось. Частіше, ніж інші, ходили до Володі адьютант Дубков і студент князь Нехлюдов. Дубков був маленький, жилавий, чорнявий, вже не першої молодости й трохи коротконогий, алеє непоганий із себе й завжди веселий. Він був один із тих звичайнісіньких людей, які особливо приємні якраз своєю звичайністю, які не могуть бачити речей з різних поглядів і які завжди чимсь захоплюються. Думки цих людей бувають однобічні il помилкові, але завжди щирі й захватні. Навіть вузький їхній егоїзм здається чомусь вибачливим і милим. Крім того, для Володі й мене Дубков мав подвійну принадність — войовничу подобу й, головне, той вік, з яким молоді люди чомусь мають звичку плутати поняття порядности (comme il laut), яка дуже цінується в ці роки. Проте, Дубков і справді був те, що називають "un homme comme il faut". Сдине, що було мені неприємно,— це те, що Володя ніби соромився іноді перед ним за мої найбезневинніші вчинки, а найбільше за мною молодість.
Нехлюдов був негарний із себе: маленьких сірих очей, невисокого крутого чола, непропорційної довжини рук і ніг не можна було назвати гарними рисами. Хорошого в нього було тільки надзвичайно високий зріст, ніжний колір обличчя й чудові зуби. Але це обличчя набувало такого оригінального й енергійного характеру від вузьких блискучих очей і мінливої — то суворої, то по-дитячому невиразної — усмішки, що не можна було не помітити його.
Він, здавалося, був дуже соромливий, бо найменша дрібниця змушувала його червоніти по самі вуха; але соромливість йога не скидалася на мою. Що більше він червонів, то більше обличчя його виявляло рішучости. Наче він гнівався на самого-себе за свій дефект.
Незважаючи на те, що він, здавалося, щиро товаришує з Дуб-ковим та Володею, помітно було, що лише випадок звів йога З ними. Напрямки їхні були цілком протилежні: Володя й Дубков наче боялись усього, що скидалося на серйозні міркування й чутливість; Нехлюдов, навпаки, був ентузіяст до найвищої міри і часто, незважаючи на глум, він удавався до міркувань про філософські питання та почуття. Володя й Дубков любили говорити про об'єкти своєї любови (і бували закохані разом у кількох і обидва в тих і самих), Нехлюдов, навпаки, завжди серйозно сердився, коли йому натякали на його кохання до якоїсь руденької.
Володя й Дубков часто дозволяли собі, жартуючи, кепкувати з своїх родичів; Нехлюдова ж, навпаки, можна було дуже розгнівати, якщо сказати, хоч і жартома, щось недобре про його тітку, до якої він відчував надзвичайну любов. Володя й Дубков по вечері їздили кудись без Нехлюдова й називали його дівчиною красною.
Князь Нехлюдов вразив мене з першого разу так своєю розмовою, як і зовнішнім виглядом. Але, незважаючи на те, що в його напрямі я бачив багато спільного з своїм — або, може, саме через те—почуття моє до нього, коли я його побачив уперше, було зовсім неприязне.
Мені не подобалися його швидкий погляд, твердий голос, гордий вигляд, а найбільше — та цілковита байдужість, з якою він до мене ставився. Часто підчас розмови мені страшенно хотілося суперечити йому; щоб покарати його за гордість, хотілося переспорити його, довести йому, що я розумний, хоч він і не хоче звертати на мене ніякої уваги. Соромливість стримувала мене.
XXVI. МІРКУВАННЯ
Володя лежав з ногами на канапі й, спершись на руку, читав якийсь французький роман, коли я, після вечірнього навчання, своїм звичаєм, увійшов до нього в кімнату. Він на секунду підвів голову, щоб глянути на мене, і знов узявся до читання — жест цілком простий й природний, але який змусив мене почервоніти. Мені здалося, що в його погляді було питання: чого я прийшов сюди? а в тому, як він швидко нахилив голову — бажання приховати від мене значіння погляду. Ця схильність надавати значіння звичайнісінькому жестові становила характеристичну рису тієї пори мого життя. Я підійшов до стола і теж узяв книжку; але, перше ніж почав її читати, мені прийшло на думку, що якось чудно, що ми, не бачившись увесь день, нічого не кажемо один одному.
— Що, ти будеш сьогодні ввечері дома?
— Не знаю, а що?
— Так, — сказав я і, помічаючи, що розмова не в'яжеться, взяв книгу й почав читати.
Дивно, що, лишаючись віч-на-віч з Володею, ми цілими годинами мовчали, але досить було тільки присутности навіть мовчазної третьої особи, щоб між нами зав'язалися найцікавіші й найрізноманітніші розмови. Ми відчували, що надто добре знаємо один одного. А надто багато або надто мало знати одне одного однаково заважає справі зближення.
— Володя дома?—почувся з передпокою голос Дубкова.
— Дома,—сказав Володя, спускаючи ноги й кладучи книгу на' стіл.
Дубков і Нехлюдов у шинелях і капелюхах увійшли до кімнати.
— Що ж, їдемо до театру, Володю?
— Ні, не маю часу,—відповів Володя, червоніючи.
— Ну, от іще! їдьмо, будь ласка.
— Та в мене й квитка немає.
— Квитків скільки хочеш коло входу.
— Почекай, я зараз прийду,—уникливо відповів Володя й, смикаючи плечем, вийшов із кімнати.
Я знав, що Володі дуяїе хотілося їхати до театру, куди його кликав Дубков, що він відмовлявся лише через те, що не мав грошей, і що він вийшов, щоб позичити в шафаря п'ять карбованців до наступної платні.
— Доброго здоров'я, дипломат е!—сказав Дубков, подаючи мені руку.
Володпні приятелі звали мене дипломатом, бо якось по обіді в покійної бабусі вона якось при них, розговорившись про наше майбутнє, сказала, що Володя буде військовий, а що мене вона сподівається бачити дипломатом у чорному фраку і з зачискою à la coq, яка, на її думку, була доконечною умовою дипломатичного стану.
— Куди це пішов Володя?—спитав мене Нехлюдов.
— Не знаю,—відповів я, червоніючи від тієї думки, що вони, мабуть, догадуються, чого вийшов Володя.
— Мабуть, у нього грошей немає? правда? О, дипломат е,— додав він, пояснюючи мою усмішку.—У мене теж немає, а в тебе є5 Дубков?
— Подивимось,—сказав Дубков, дістаючи гаманця й намацуючи в ньому дуже старанно кілька дрібних монет своїми коротенькими пальцями.—От п'ятацок, от сороківоцка, а то— фффіть! — сказав він, роблячи комічний жест рукою.
Тут Володя ввійшов до кімнати.
— Ну, що, їдемо?
— НІ!
— Який ти смішний!—сказав Нехлюдов:—чом ти не скажеш, що в тебе немає грошей? Візьми мого квитка, коли хочеш.
— А ти як жег
— Він поїде до кузин у ложу!—сказав Дубков.
— *рі, я зовсім не поїду.
— Чому?
— Тому, що ти знаєш, я не люблю сідити в ложі.
— Чому?
— Не люблю, мені незручно.
— Знов за рибу гроші... Не розумію, чого тобі може бути незручно там, де всі тобі дуже раді. Це смішно, mon cher.
— Що ж поробиш, si je suis timide! Я певен, що ти в житті своєму ніколи не червонів, а я щохвилини від кожної дрібниці!— сказав він, водночас червоніючи.
— Savez-vous, d'où rient votre timidité?!, d'un excès d'amour propre, mon cher,—сказав Дубков протекторським тоном.
— Де там excès d'amour propre!—відповів Нехлюдов, якому дошкулило.—Навпаки, я й соромливий через те, що в мене надто мало amour propre; мені все здасться, що зі мною неприємно, скучно... через це...
— Одягайся ж, Володю!—сказав Дубков, хапаючи його за плечі й скидаючи з нього сурдута.—Гнате, одягатись панові!
— Через це зі мною часто трапляється... — говорив далі Нехлюдов.
Але Дубков уже не слухав його. "Тра-ля-ля-тарара-ля",—заспівав він якийсь мотив.
— Ти не збувся мене,—сказав Нехлюдов:—я тобі доведу, що соромливість виходить зовсім не з самолюбства.
— Доведеш, якщо поїдеш з нами.
— Я сказав, що не поїду!
— Ну, так лишайся тут і доводь дипломатові, а ми приїдемо, він нам розкаже.
— І доведу, — відказав Нехлюдов з дитячою завзятістю:— тільки приїжджайте швидче... Як ви гадаєте, я самолюбний?— спитав він, підсаджуючись до мене.
Хоч я щодо цього мав уже свою думку, але так звомпив від того, що Нехлюдов несподівано звернувся до мене, що не відразу міг відповісти йому.
— Я гадаю, що так,—сказав я, відчуваючи, як мій голос тримтить і кров заливає обличчя, коли я здумав, що прийшов час довести йому, що я розумний:—я гадаю, що всяка людина самолюбна; все те, що робить людина—все з самолюбства.
— Так що ж, на вашу думку, самолюбство?—сказав Нехлюдов, усміхаючись трохи презирливо, як мені здалося.
— Самолюбство,—сказав я,—це певність того, що я найкращий і найрозумніший з усіх людей.
— Та як же моясуть бути всі певні того?
— Я вже не знаю, справедливо чи ні, тільки ніхто, опріч мене, не признається; я певен, що я найрозумніша людина в світі, і певен, що ви теж так думаєте.
— Ні, я про себе першого можу сказати, що я бачив людей, яких визнавав за розумніших од себе,—сказав Нехлюдов.
— Не може того бути, — відповів я впевнено.
— Невже ви справді так думаєте?—сказав Нехлюдов, пильно вдивляючись у мене.
— Серйозно,—відповів я.
І тут раптом прийшла мені думка, яку я зараз же висловив.
— Я вам де доведу. Чому ми саміх себе любимо більше за інших?.. Тому, що ввадсаємо себе за кращих, ніж інші, за більш гідних любови. Коли 6 ми визнавали інших за .кращих од себе, так ми б і любили їх більше, ніж себе, а цього ніколи не буває. А коли й буває, так я всеж таки маю рацію,—додав я з мимовільною усмішкою самовдоволення.
Нехлюдов помовчав із хвилину.
— От ніяк я не думав, щоб ви були такі розумні!—сказав він мені з такою добродушною, милою усмішкою, що раптом мені здалося, що я цілком щасливий.
Похвала так могутньо впливає не лише на почуття, але й на розум людини, що під її приємним упливом мені здавалося, що я зробився далеко розумніший, і думки одна по одній надзвичайно швидко приходили мені в голову.