Графиню Мерту не так легко збагнути.
Дівчина ще довго лежала на канапі, коли мати пішла. В душі її точилася боротьба. Земля стала проти неба, кохання проти кохання, але переміг улюбленець її дитинства. Вона лежала ось на цій канапі, дивилась на пишну призахідну заграву й думала, що то знак від доброго володаря. А що вона не могла лишитися йому вірна за життя, то поклала собі вмерти. Бо як ні, то їй довелося б скоритися материній волі і стати дружиною того, хто не міг слугувати доброму володареві.
Вона підійшла до вікна і відчинила його, щоб холодне вологе надвечірнє повітря протягло її бідне, кволе тіло. Їй легко було прикликати смерть. Вона знала, що помре, як хвороба повернеться. Так воно й сталося.
Ніхто, крім мене, не знав, що Еба шукала смерті, Елісабет. А я знала. Я застала її коло вікна. Я чула, як вона марила в гарячці. Вона хотіла, щоб я була з нею в останні хвилини її життя.
Я бачила, як вона вмирала, бачила, як одного надвечір'я вона простягла руки до заграви на крайнебі і вмерла з усмішкою на вустах, немов побачила, що хтось, іде їй назустріч, осяяний промінням призахідного сонця. Мені також довелося передати її останнє вітання тому, кого вона кохала. Вона просила вибачення, що не може стати його дружиною. Добрий володар не схотів цього.
Одначе я не зважилася сказати йому, що то він її вбив. Не зважилась завдати тягар таких мук йому на плечі. А все ж хіба не він був її вбивця, не той, що брехнею домігся її кохання? Хіба ні, Елісабет?
Графиня Дона давно вже перестала пестити синенькі квітки. Вона підвелася, і пучечок упав додолу.
— Ти таки глузуєш із мене, Анно. Кажеш, що це давня історія і той чоловік хтозна-коли помер. Але ж я знаю, що минуло заледве п'ять років, відколи померла Еба Дона, та й ти сама кажеш, що була при ній в останні хвилини. А ти ж не стара. Скажи, хто той чоловік?
Анна Шернгек засміялася.
— Ти ж хотіла почути якусь історію про кохання. От я й розповіла тобі таку, що схвилювала тебе й засмутила до сліз.
— Тобто це все вигадка?
— Авжеж, вигадка від початку до кінця.
— Ти недобра, Анно.
— Може, й недобра. Але скажу тобі, що й не вельми щаслива. Та годі, наші дами вже прокинулись і чоловіки повернулись до зали. Ходімо.
На порозі їх спинив Єста Берлінг, що саме йшов дивитися, де вони.
— Прошу трохи вашого терпіння, — сказав він і засміявся. — Я затримаю вас не більше як хвилин на десять: ви повинні послухати мої вірші.
Він розповів їм, що цієї ночі бачив сон, такий виразний, як ніколи. Снилося йому, що він писав вірші. Люди звали його поетом, але досі він не заслужив такого прізвиська, бо не мав на своєму сумлінні жодного написаного вірша. А сьогодні встав серед ночі і майже в сні заходився писати. Вранці в себе на столі він знайшов чималу поему. Він ніколи б не повірив раніше, що здатен таке написати. Ось хай вони послухають.
І Єста починає читати:
Сходить місяць, провіщає нам урочий час,
Ясним сріблом обсипає Ганок в шатах листяних.
Світло ллється, світло грає,
Смужить квіт лілей тремтячих в вазах кам'яних.
Ми принишкли вдвох на східцях, а побіля нас
Всі, у кого серце тепле, всі, хто ще не спить,
Всі ми слухаєм, як любо, радісно бринить
Почуттів шляхетна пісня в цей урочий час.
З грядки шле нам свій солодкий запах резеда,
З таємничих горобин
На перлистий килим трав виповзає темна тінь.
Так і з нашого єства, з темрявих глибин
Дух свавільний рветься вгору, в ясну просторінь,
В неосяжний синій простір, де зоря спада,
Де наш глузд втрачає силу. О чи можем ми
Ув'язнити лет уяви смертними грудьми,
Коли грають тіні й смутком пахне резеда?
Тихо зронює троянда бляклі пелюстки
Без жалю й без мук,
Так хотіли б ми віддати і своє життя.
Хай полине в безмір синій, наче скрипки звук.
Наче жовтий лист осінній, капне в небуття.
Ми розтягуємо нудно на років низки
Лагід світу, споживаєм, ніби хліб, красу,
Чи ж не краще тихо вмерти, зникнуть завчасу,
Як троянда тихо ронить бляклі пелюстки?
На тремтливих крильцях лилик пролетів повз нас,
Мов химерна квітка із небесних піль.
А в стужіле серце стука вже нелюбий гість:
Прикре запитання, давнє, наче біль,
Бо ніхто на нього нам не відповість:
Де полине дух наш, як настане час,
Цю зелену землю кинути навік?
Де шляхи душі людської і який їм лік?
Відповість хіба цей лилик, що летить повз нас.
До мого плеча кохана прихиля шовкові коси
І шепоче тихо-тихо так: "Ти не думай, ніби душі у безмежний простір линуть.
Ти не думай, що, померши, я блукатиму в світах.
Знайде мій бездомний дух свою стежину:
Я прийду і житиму в твоїй душі".
О нещастя! Серце завмирає з болю!
Що це — смерть? Невже востаннє я сиджу з тобою?
І востаннє вже цілую ці шовкові коси?
Так минає рік за роком. І не раз вночі
Я сиджу на давнім місці в темряві німій,
Та коли зненацька місяць блисне в небесах,
Я лякаюся, бо місяць — тихий свідок мій,
Моїх сліз, що мерехтіли на її косах,
Поцілунків, що губились на її плечі.
Муко пам'яті! Довіку я каратись мушу,
Що довів до згуби чисту, непорочну душу
Тими мріями на ганку пізно уночі.
— Єсто, — озивається Анна жартівливим тоном, хоч горло їй стискає страх. — Кажуть, що ти більше пережив поем, аніж інші, ті, що присвятили цьому все своє життя, їх понаписували. І знаєш, краще, як ти й далі будеш так робити. Видно, що цей вірш писаний уночі. Хіба не правда?
— Ти до мене не вельми ласкава.
— Щоб оце прийти й читати нам вірші про смерть і тугу! І не соромно тобі?
Єста більше її не слухає. Він дивиться на графиню. Та сидить ніби скам'яніла, непорушна, мов статуя. Йому здається, що вона ось-ось зомліє.
Врешті вона на превелику силу каже:
— Ідіть звідси!
— Хто? Я?
— Священик! — веде далі графиня.
— Годі тобі, Елісабет!
— Нехай священик, що пропив свій сан, іде з мого дому!
— Анно, — дивується Єста, — що вона каже?
— Краще йди собі, Єсто.
— Чого мені йти? Що це все означає?
— Анно, поясни йому, — просить графиня, — поясни, що…
— Ні, пояснюй сама.
Графиня зціплює зуби й силкується опанувати себе.
— Пане Берлінгу, — каже вона й підступає ближче до нього, — ви маєте дивовижний хист примушувати людей забувати, хто ви. Досі я цього не знала. Щойно я почула розповідь про Ебу Дону, про те, як її довела до смерті свідомість, що вона покохала негідного чоловіка. Завдяки вашій поемі я здогадалася, що то були ви. Я не можу збагнути, як людина з таким минулим, як у вас, може з'являтися в товаристві порядної жінки. Я цього не можу збагнути, пане Берлінгу. Чи тепер ви все зрозуміли?
— Так, графине. Скажу тільки одне собі на захист. Я був певний, весь час був певний, що ви все про мене знаєте. Я ніколи не намагався чогось приховувати про себе, але не дуже приємно кричати на всіх перехрестях про найбільше горе в своєму житті.
Єста повертається і йде. І тієї миті графиня Дона наступила своєю ніжкою на пучечок синеньких фіалок.
— Ти зробила те, що я хотіла, — суворо звертається до неї Анна Шернгек. — Але тепер кінець нашій приязні. Може, ти й здивуєшся, але я не прощу тобі, що ти була до нього така жорстока. Ти його вигнала, висміяла, принизила, а я… я пішла б за ним до в'язниці, до ганебного стовпа, якби до такого дійшлося. Тепер я буду берегти його й боронити. Ти зробила те, що я хотіла, але я тобі цього ніколи не пробачу.
— Що ти кажеш, Анно!
— Не думай, що мені легко було все те оповідати. Я шматувала своє власне серце.
— То навіщо ти оповідала?
— Навіщо? Бо я не хотіла… не хотіла, щоб він став коханцем одруженої жінки…
Розділ тринадцятий
МАМЗЕЛЬ МАРІ
Тихо, будь ласка, тихо!
Щось гуде мені над головою. Мабуть, джміль пролетів. Ну, тихо ж бо! Чуєте, як пахне? Присягаюся, що то полин, і лаванда, і черемшина, і бузок, і нарциси. Яка втіха вдихати ті запахи сірого осіннього вечора посеред міста! Досить мені лише згадати про один чудовий куточок на землі, як відразу коло мене починає гудіти й духмяніти, і гульк — я вже опиняюся в маленькому, оточеному живоплотом із вовчих ягід, квадратовому городі, повному квіток. По кутках коло вузеньких лавочок розрісся бузок і з нього утворилися ніби альтанки, а навколо грядок із квітками, що їм надано форми серця або зірки, біжать стежечки, посипані білим піском з озера. З трьох боків городчик оточений лісом. Найближче ростуть здичавілі горобина й черемшина; дух з їхнього гарного цвіту домішується-до пахощів бузку. За ними виструнчилось кілька рядів беріз, а далі починаються смереки, справдешній ліс — мовчазний, темний, волохатий і колючий.
З четвертого боку стоїть невеличкий сірий будиночок.
Той город, що про нього я оце згадую, шістдесят років тому належав пані Муреус із Свартше, що шила селянам ковдри та куховарила на їхніх родинних святах і з того заробітку жила.
Любі приятелі! Я вам бажаю всякого добра, та найперше кросен і такого городу. Великих, довгих, стародавніх кросен зі стертими карбами й пощербленим валочком, таких, що можна заразом працювати вп'ятьох або й ушістьох; на них шиють навзаводи, дивляться, в кого краще виходить, їдять печені яблука, балакають без угаву, гуляють у "мандрівку до Гренландії" та "в кого каблучка" і так регочуть, що аж вивірки в лісі з переляку падають на землю сторч головою. Таких кросен, любі приятелі, я бажаю вам на зиму, а на літо городу! Не величезного городу, куди треба вкласти більше грошей, аніж він дає втіхи, — ні, маленького городця, як вони колись звалися. Такого, щоб ви могли обробити його своїми руками. Посеред кожної грядочки хай росте кущик троянд. Навколо них — незабудь, а по краях, у траві й на піщаних стежечках сам понасівається мак з великими патлатими квітками; а ще неодмінно щоб там була вигоріла на сонці лавка з дерну, а по її сидінні та по спинці щоб росли орлики й червоний козелець.
Стара пані Муреус свого часу мала не тільки город і кросна. У неї були три веселі працьовиті дочки й невеличкий будиночок при дорозі. А крім того — трохи заощаджених грошей на дні скрині, грубі шовкові, шалі, крісла з високими спинками й досвід у багатьох справах, дуже потрібний тому, хто сам собі заробляє на хліб.
Та найкращі з усього були кросна, що цілий рік давали їй заробіток, і город, що впродовж літа тішив її серце.
Треба ще сказати, що пані Муреус мала пожильця — сухорляву, невеличку мамзель років сорока, що наймала мансарду.