Аомаме в цьому твердо переконана. Ця частина тіла, яку має або носить така істота, як чоловік, — його найбільша слабина. І здебільшого ефективно незахищена. Цією вадою легко скористатися.
Як жінка Аомаме, звісно, конкретно не розуміла, як болить, коли завдають удару в пах. Навіть не здогадувалася. І тільки по реакції та виразу обличчя супротивника приблизно уявляла собі, що це, напевне, великий біль. Здавалось, будь-який сильний чоловік не може його витерпіти. І тому, напевне, втрачає свою самовпевненість.
— Біль тоді такий, що здається, ніби скоро кінець світу. З чимось іншим годі й порівняти. Це щось інше, ніж звичайний біль, — після довгого роздуму, сказав один чоловік, якого Аомаме попросила пояснити.
Якийсь час Аомаме думала про це порівняння. Кінець світу?
— Якщо казати навпаки, то, мабуть, кінець світу — це відчуття того, як тобі завдають рішучого удару в пах? — запитала Аомаме.
— Кінця світу я ще не пережив, а тому точно не можу відповісти, але таке порівняння можливе, — відповів чоловік, неуважно вп'явшись очима в простір. — Це відчуття глибокого безсилля. В очах темніє, боляче, нема рятунку.
Після того Аомаме випадково пізно вночі бачила по телевізору кінофільм "На березі". Американський фільм, створений в 60-х роках, про те, як між Америкою та СРСР вибухла війна, як сила-силенна ядерних ракет величаво, мов летючі риби, полетіли між континентами, зруйнували земну кулю і майже в кожній частині світу поставили людство перед загрозою загальної смерті. Однак із якоїсь причини — можливо, через зміну напряму вітрів — до Австралії на Південній півкулі попіл смерті ще не долетів. Однак його прибуття було тільки питанням часу. Знищення людства не вдавалося нічим відвернути. Люди, які залишилися живими на цій землі, покірно чекали невідворотного майбутнього кінця. Проживали свої останні дні хто як міг. Ось такий сюжет цього безнадійного, похмурого фільму. (Та попри це, переглядаючи його, Аомаме твердо вірила, що в глибині душі всі готувалися до настання кінця світу.)
В усякому разі, дивлячись уночі на самоті цей фільм, вона по-своєму погоджувалася з припущенням, що "рішучий удар ногою в пах справді схожий на таке переживання".
Упродовж чотирьох років після закінчення університету фізичної культури Аомаме працювала у фірмі, що виробляла спортивні напої та здорові продукти харчування, й була центральним гравцем у жіночій команді софтболу — четвертим, найсильнішим, бетером. Їхня команда домоглася непоганих успіхів і кілька разів потрапляла на загальнояпонські змагання "вісімки найкращих". Однак наступного місяця після смерті Тамакі Оцука вона звільнилася з фірми й поставила крапку на своїй кар'єрі софтболістки. Бо зовсім утратила охоту до змагань з цього виду спорту. Вирішила круто змінити й своє життя. За рекомендацією знайомої із старшого курсу університету влаштувалася інструкторкою спортивного клубу в Хіроо.
У ньому вона вела передусім клас, що стосувався фізичного тренування і бойових мистецтв. Членами цього першорядного клубу з високими вхідною платою і членськими внесками було чимало відомих людей. Для жінок Аомаме відкрила кілька класів з техніки самозахисту. Це стало її коником. Виготовила полотняний манекен, схожий на здоровенного чоловіка, пришивши між його ногами чорну робочу рукавицю з двома м'ячиками, щоб надати йому реалістичної подоби, послідовно навчала жінок, членів клубу, завдавати удару ногою в пах. Ударяти швидко, немилосердно й не один раз. Більшості жінок таке тренування надзвичайно сподобалося, і в освоєнні цієї техніки вони досягли помітно високого рівня. Та серед людей, які, нахмурившись, спостерігали цю картину (звісно, більшість становили чоловіки, члени клубу), знайшлися такі, що поскаржилися начальству — мовляв, що не кажи, це вже перебір. Унаслідок цього менеджер викликав до себе Аомаме й дав вказівку утриматися від навчання, як завдавати удару в пах.
— Але ж без цього прийому жінки практично не можуть захиститися від нападу чоловіка, — переконувала вона менеджера. — Загалом чоловіки більші й сильніші. Для жінок миттєвий удар ногою в пах — єдиний шанс перемогти. Так казав і Mao Цзедун. Мовляв, шукайте слабе місце супротивника й, випередивши його, завдайте йому нищівного удару. Іншого способу перемогти армію партизани не мають.
— Як ви знаєте, ми — відомий у столиці першорядний спортивний клуб, — сказав розгублений менеджер. — Більшість його членів — знаменитості. У всьому нам треба зберігати гідність. Найголовніше — імідж. А ось те, як жінки, пронизливо викрикуючи, вчаться вдаряти в пах, незалежно від причини, трохи його підриває. Уже траплялися випадки, коли потенційні члени клубу, навідавшись до нас на оглядини й випадково побачивши ваше заняття, відмовилися від вступу. Хоч би що казав Mao Цзедун або Чингісхан, таке видовище викликає у більшості чоловіків тривогу, роздратування й неприємні відчуття.
Чоловічою тривогою, роздратуванням і неприємними відчуттями Аомаме ніскілечки не переймалася. Адже така неприємність — ніщо в порівнянні з болем насильно зґвалтованої жінки. Однак противитися вказівці менеджера вже не могла. Довелося значною мірою знизити рівень наступальності в техніці самозахисту, яку вона започаткувала. Використовувати манекен заборонялося. Унаслідок цього зміст тренування пом'якшав і перетворився на формальність. Звісно, їй це не подобалося, висловлювали невдоволення і жінки, але позбутися роботи вона не хотіла.
За її словами, в разі силового нападу чоловіка майже не залишається іншого ефективного способу оборонитись, як завдати удару ногою в пах. Відомий прийом — схопити нападника за руку й викрутити її за спину — в реальному бою непросто чисто застосувати. Реальність — не кіно. Замість того щоб удаватися до нього, краще вже нічого не робити, а кинутися навтіки.
Аомаме знала принаймні десять різних способів удару в пах. Випробувала їх на молодших від неї хлопцях, дозволивши їм використовувати захисні засоби. "Ваш удар, Аомаме-сан, навіть при захисних засобах досить болючий!" — зойкали вони. "Якщо виникне потреба, то завчені технічні прийоми слід вживати на практиці без жодних вагань. Якби на мене напали якісь нерозважні типи, то я показала б їм, що таке кінець світу! — вирішила вона. — Добряче показала б їм прихід царства небесного. Послала б їх прямо на Південну півкулю і разом з кенгуру, великими й маленькими, засипала б попелом смерті".
Розмірковуючи над приходом царства небесного, Аомаме сиділа перед шинквасом бару й попивала коктейль "Tom Collins". Вдаючи, що домовилася з кимось про зустріч, раз по раз позирала на годинник, але насправді нікого не чекала. Вона прийшла сюди лише в пошуках відповідного чоловіка серед відвідувачів. Минула половина дев'ятої. Одягнена в синювату блузку під бурим жакетом від Кальвіна Клайна й темно-синю міні-спідничку, Аомаме й сьогодні не взяла із собою
спеціальної мініатюрної плішні, а залишила відпочивати загорнутою в рушник на споді шухляди комода.
Цей заклад у Роппонґі був відомий як бар для одинаків. Славився тим, що тут неодружені чоловіки шукали неодружених жінок або навпаки. Його відвідувало й чимало іноземців. Усередині бар оздобили на зразок пивничок на Багамських островах, в яких засиджувався Хемінґвей. Стіни прикрашали меч-риби, зі стелі звисали риболовні сіті. Висіло кілька фотографій на пам'ять про те, як люди витягували з води велетенську рибу. Був і портрет життєрадісного письменника. Здавалось, відвідувачі не переймалися тим, що в останні роки життя він потерпав від алкоголізму і застрелився з мисливської рушниці.
І цього вечора до Аомаме озивалося кілька чоловіків, але ніхто з них їй не сподобався. Два студенти, з вигляду гульвіси, закидали вудку, але вона навіть не спромоглася їм відповісти. Сухо відмовила й службовцеві років тридцяти з непривітним поглядом, сказавши: "Бо домовилась зустрітися з однією людиною". Молоді чоловіки загалом їй не подобалися. Вони — зарозумілі і самовпевнені. З ними нема про що говорити. І в постелі надто жадібні й не знають, що таке справжня насолода від сексу. Віддавала перевагу вже трохи підтоптаним чоловікам середніх літ, бажано з поріділим волоссям. Не вульгарним, а охайним. З відповідною формою голови. Однак таких нелегко знайти. А тому, хоч-не-хоч, доводилося йти на компроміс.
Озираючись навколо, Аомаме безшумно зітхнула. І чого це у світі не видно "відповідної людини"? Вона згадала про Шона Коннері. Сама згадка про форму його голови відгукнулася в її тілі тупим болем. "Якби випадково він тут з'явився, я зробила б усе, щоб заволодіти ним", — міркувала Аомаме. Та, безперечно, Шон Коннері не міг опинитися у барі для одинаків у Роппонґі, оздобленому, як пивничка на Багамських островах.
На широкому телеекрані виступав рок-гурт "Queen", чию музику Аомаме не дуже любила. А тому старалася на нього не дивитися. Намагалась не слухати й музики, що линула з динаміка. Нарешті гурт закінчив свій виступ й натомість з'явився квартет "ABBA". "Ойо-йой", — подумала Аомаме. Її охопило передчуття, що цей вечір буде для неї нікудишнім.
Аомаме познайомилася з господинею "Садиби плакучих верб" у спортивному клубі, у якому працювала. Господиня відвідувала клас техніки самозахисту під керівництвом Аомаме. Той самий клас, де в центрі уваги короткий час стояв напад на манекена. Невисока на зріст, але найстарша в цьому класі, вона легко рухалась і завдавала гострих ударів манекену. "У критичну хвилину вона без вагань зможе вдарити напасника в пах, — думала Аомаме. — Без зайвих слів і натяків". Аомаме сподобалися такі риси цієї жінки.
— У моєму віці я особливо не потребую захисту, — сказала вона після заняття Аомаме й вишукано всміхнулася.
— Та питання не у вікові, — чітко відреагувала Аомаме. — Це питання способу життя. Найважливіше — завжди серйозно ставитися до свого захисту. Якщо тільки миритися з нападами на себе, то це зажене вас у безвихідь. Хронічне безсилля пожирає людину зсередини.
Якийсь час стара жінка мовчки дивилася на Аомаме. Здавалось, ніби сказані слова чи інтонація справили на неї сильне враження. І тоді вона спокійно кивнула.
— Ви правильно кажете. Так воно є насправді. Розсудлива думка.
Через кілька днів Аомаме отримала конверт, адресований на клуб.