Щоб ужитися в роль. Я тепер граю роль зубного лікаря в серійній теледрамі. Я — стоматолог, а Рьоко Накано[26] — окулістка. Наші клініки в одному районі, знаємо одне одного з дитинства, але ніяк не можемо зійтися… Звичайнісінька історія. А втім, усі теледрами такого роду. Ніколи не бачив її?
— Ні, не бачив, — відповів я. — Я взагалі телевізор не дивлюся. Хіба що новини. І то разів два-три на тиждень.
— І мудро робиш, — киваючи головою, сказав Ґотанда. — Нікудишня програма! Я сам її не дивився б, якби не брав у ній участі. Але популярна. Справді дуже популярна. Звичайнісінька історія глядачам подобається, вони її підтримують. Щотижня у студію надходить сила-силенна листів. Пишуть стоматологи з усієї країни! З будь-якого приводу докоряють — то, мовляв, я не так інструменти в руках тримаю, то неправильно лікую. Мовляв, дивитися таку халтуру — тільки нерви собі псувати. Як не подобається — могли б і не дивитися. А ти як думаєш?
— Мабуть, ти правий… — відповів я.
— Однак чого це завжди до мене звертаються, коли треба зіграти роль лікаря або шкільного вчителя? Скількох тільки лікарів я зіграв! Просто не перелічити. Не зіграв хіба що проктолога. Бо його роботу по телевізору незручно показувати. Навіть ветеринара грав. І гінеколога… І шкільних учителів усіх предметів, які тільки є у школі. Може, ти й не повіриш — я навіть вчителя домоведення грав. Як ти гадаєш, чому?
— Чи не тому, що до тебе відчувають довіру?
Ґотанда кивнув.
— Мабуть. Я й сам так думаю. Колись давно я грав роль торгівця уживаними автомобілями. Такого собі типа зі вставним оком і дуже балакучого. Та роль мені подобалася, як ніяка інша. Вона була того варта. І, гадаю, я з нею добре впорався. А проте мої старання виявилися марними. У студію посипалися листи. Сила-силенна листів. Мовляв, не годиться давати мені таку роль, просто жаль мене й тому подібне. І ще — якщо мене змушуватимуть до неї, то вони відмовляться купувати товари спонсорів цієї програми… Хто ж тоді був спонсором? "Лайонз" з їхньою зубною пастою чи "Санстар"?.. Не пам'ятаю. Так чи інакше, а прямо посередині серіалу мою роль викреслили. Одним махом. Хоча вона була головною. І такою цікавою… Відтоді я знову почав грати роль то лікаря, то вчителя.
— Нічого й казати, складне твоє життя!
— А можливо, навпаки — просте? — сказав він, засміявшись. — Так от сьогодні я асистував зубному лікарю і вивчав премудрості стоматології. Вже кілька разів ходив до нього в клініку. Значно підвищив свою майстерність. Не сумнівайся! Навіть сам лікар мене похвалив. Правду кажучи, просту медичну допомогу навчився надавати. Ніхто мене не впізнає. Бо я працюю в масці. Всі пацієнти, як тільки зі мною заговорять, відразу заспокоюються.
— Відчувають довіру, — сказав я.
— Ага, — погодився Ґотанда. — Я також так думаю. І коли обслуговую їх, сам надзвичайно заспокоююся. Я навіть часто думаю, чи не годилося мені стати лікарем або вчителем? Чи не жив би я зараз щасливо, якби був обрав собі одну з цих професій? Це ж було зовсім можливо. Якби тільки я був захотів, то зміг би стати лікарем або вчителем.
— А хіба зараз ти — нещасний?
— Складне питання… — відповів Ґотанда. І вказівним пальцем торкнувся цього разу чола. — Коротко кажучи, все впирається в те, вірю я сам собі чи ні. Звісно, глядачі мені вірять. Але бачать вони лише уявний образ. Досить натиснути на кнопку — і зображення зникне. Тоді від мене нічого не залишиться, правда?
— Правда, — погодився я.
— А от якби я був справжнім лікарем або вчителем, ніяка кнопка мені не загрожувала б. Я завжди залишався б самим собою.
— А хіба як виконавець будь-якої ролі ти не залишаєшся самим собою?
— Іноді я страшно втомлююся, — сказав Ґотанда. — Від болю голова розколюється. Перестаю розуміти, хто я насправді. Хто я сам, а хто — мій персонаж. Буває, що втрачаю відчуття самого себе. Ніби зникає межа між мною та моєю тінню.
— Тією чи іншою мірою всі люди від цього страждають. Не лише ти, — сказав я.
— Звичайно, я це розумію. Кожен іноді втрачає себе. Однак у моєму випадку схильність до цього надто виражена. Як би краще сказати… вона фатальна. І то від самого дитинства аж досі. Зізнаюсь, я тобі у школі заздрив…
— Мені? — перепитав я здивовано. — Не розумію. У чому ти мені заздрив? Навіть не здогадуюся.
— Як би це сказати… Мені здавалося, що ти завжди сам робиш те, що тобі подобається. Не переймаєшся тим, як тебе оцінюють або що про тебе думають інші. Просто робиш те, що тобі хочеться. Оберігаєш своє "я" за будь-яких умов. — Ґотанда підняв склянку і подивився кудись крізь неї. — А я завжди був у всьому першим. Від самого малку. Відмінна успішність. Популярність. Охайна зовнішність. Довіра вчителів і батьків. Постійний лідер класу. Прекрасний бейсболіст. Як махну битою — м'яч летить через усе поле. Сам не знаю чому. Але удар завжди вдавався. Ти, мабуть, не уявляєш, яке це відчуття…
— Не уявляю, — відповів я.
— А тому на будь-які змагання з бейсболу кликали мене. Відмовлятись не годилося. На конкурс з ораторського мистецтва вчителі обов'язково посилали мене. І я погоджувався. Ішов на конкурс — і перемагав. Якщо вибирали старосту класу, то всі наперед знали, що ним стану я. Ніхто не сумнівався, що на іспитах я наберу високі бали. Якщо на уроках траплялася важка задача — вчитель запитував мене, чи я розв'язав. До школи я ні разу не спізнювався… Усе робив так, наче я не був самим собою. А кимсь іншим, кому належало все це зробити. І в старших класах все було так само. Нічого не змінилося… Щоправда, в той час ми з тобою вчилися вже в різних школах. Ти — в державній, я — в приватній. Я тоді став завзятим футболістом. У тій приватній школі була сильна команда, здатна взяти участь у чемпіонаті країни серед юніорів. Загалом, у новій школі все повторилося. Я був зразковим учнем. Відмінником. Спортсменом. І лідером класу. Об'єктом мрій дівчат сусідньої гімназії. Закохався і я в одну з них. Вродливу. Приходила дивитися на футбольну гру. Тоді й познайомилися. Але ні разу не спали. Тільки голубились та обіймалися. Я приходив до неї додому й, поки батьків не було, ми обмацували одне одного руками. Квапливо так. Але з насолодою. Я призначав їй зустріч у бібліотеці. Дівчина була — як намальована! Або з передачі "Ен-Ейч-Кей"[27] про щасливі шкільні роки…
Ґотанда ковтнув віскі й похитав головою.
— Коли я вступив до університету, дещо в моєму житті змінилося. В університетах почалися студентські заворушення, виник Об'єднаний студентський фронт. Ясна річ, я знову опинився в лідерах. Як завжди, коли щось затівається. Інакше й не могло бути. Будував барикади, жив з дівчатами, курив маріхуану, слухав пісні гурту "Dеер Рurрlе"… У той час всі так поводилися. Потім вторглися спецзагони поліції — і мене ненадовго запроторили в буцегарню… Після того я не мав чим зайнятися, і за порадою дівчини, з якою разом жив, спробував свої сили на сцені молодіжного театру. Спочатку я поставився до цього заняття як до жарту, та поволі, з плином часу, воно мені припало до душі. Я був ще зовсім новачком, коли дали мені гарну роль. Я сам уже відчував, що талантом не обділений. Роль грав легко, невимушено. Років через два до мене прийшла популярність. І водночас я тоді гультяював — пиячив і спав з жінками. Зрештою, в той час усі так жили. Й от якось приходять до мене з кіностудії і питають, чи не хотів би я знятися в кіно. Я зацікавився і вирішив спробувати. Роль була зовсім непогана. Я зіграв такого собі уразливого старшокласника. Відразу після того мені дали нову роль. Зайшла мова і про роботу на телебаченні. А далі все пішло як по маслу. Вільного часу залишалося щораз менше, і з театром я розпрощався. Коли покидав сцену, то, звісно, серце розривалося. Та не мав ради. Не міг же я все життя скніти в підпіллі! Мені так кортіло вибратися у широкий світ… І от вибрався. Став незамінним у ролях лікарів та шкільних вчителів. Знявся у двох роликах з рекламою таблеток від болю в шлунку та розчинної кави. Ось він, цей широкий світ…
Ґотанда зітхнув. Чарівно, але водночас сумно.
— Життя — як на картині, правда?
— Намалювати її так вправно не кожен зуміє, — відповів я.
— Ага… — погодився він. — Визнаю — мені завжди щастило. Але, як добре подумати, я, здається, ніколи нічого не вибирав. І коли серед ночі прокидаюся і про це думаю — страх охоплює. Власне, де моє життя опинилося? Де моє справжнє "я"? Невже я грав тільки чужі ролі, які мені одну за одною накидали? Я ні разу в житті не зробив особистого вибору.
Я не знав, що відповісти. Будь-які мої слова, здавалося, були б недоречними.
— А чи не забагато я про себе розбалакався?
— Зовсім ні, — відповів я. — Хочеш вибалакатися — балакай. Не бійся, нікому не скажу.
— Та я цього не боюся, — сказав Ґотанда, дивлячись мені в очі. — Від самого початку не боявся. Я тобі вірю. Сам не знаю чому. Але це факт. Таке я можу розповісти лише тобі. Будь-кому не розповів би. Точніше, майже нікому. Розповідав колишній дружині. Щиро, з відкритим серцем. Ми з нею часто вели розмови. І жили у злагоді. Розуміли з півслова одне одного, любили одне одного. Аж поки її численна рідня не зруйнувала нашого щастя. Якби ми були самі, то й досі між нами панував би лад. Та вона виявилася душевно нестійкою. Виховувалася в дуже суворій родині. І надто сильно залежала від неї… Та чого це я збився на манівці? Це ж зовсім інша розмова. А я хотів сказати, що з тобою я можу розмовляти відверто. Та подумав, що, можливо, моя розповідь тебе обтяжує.
— Зовсім ні, — відповів я.
Потім Ґотанда згадав про наші лабораторні заняття. Сказав, що завжди тоді нервувався. Що старався виконати дослід якнайкраще. Бо доводилося пояснювати нетямущим дівчатам, як це треба робити. Що заздрив мені в тому, як спокійно і на свій розсуд я виконував свою роботу. А проте я не міг пригадати нічого з того, що робив тоді на лабораторних заняттях з природознавства, отож зовсім не розумів, у чому він мені заздрив. Пам'ятав лише, як він надзвичайно майстерно справлявся зі своїм завданням. Як запалював газовий пальник, як вправно налаштовував мікроскоп. Як дівчата пильно стежили за кожним його рухом — так, ніби перед їхніми очима відбувається чудо. Я ж залишався спокійним лише тому, що з усіма складнощами давав собі раду саме він.
Та про це я йому нічого не сказав.