Оскільки я мав знову виступати в ролі "самого себе", що повернувся з тижневого відрядження, то сьогодні після довгої перерви обличчя забинтував. Перед самим відходом глянув на його відображення у вікні і злякався. Який жах! Я по-новому подивився на звільнення, яке дала мені маска. А що, коли негайно вернутися додому?.. Сама думка про це збуджувала уяву... На тебе це справить враження, адже ти, напевне, ще зберігаєш спогади про вчорашню ніч. Варто спробувати. Та от питання: чи зможу я сам витримати? На жаль, я не був певен. І я не забув про ту ніч. Могло статися, що ненароком усе розкрию і в ошалілому стані мучитиму тебе докорами. Та хоч скільки я страждав, поки що не хотів чіпати того трикутника. А нашу зустріч, коли я буду "самим собою", краще відкладу на пізніше, коли освоюся з отверезілим зовнішнім світом і трохи заспокоюся.
Та чи справді той світ отверезів?.. Інститутські ворота були ще зачинені. Я зайшов у бокові двері, і сторож, із зубною щіткою в руці, пораючись коло горщика з квітами, так злякався, що на мить йому відібрало мову. Помахом руки я дав знати, щоб не спішив мені назустріч, а лише попросив ключа. Звичний запах хімікатів був для мене, як розношені черевики. Та безлюдний інститут нагадував замок привидів, населений запахами й відлунням чиїхось кроків. Щоб відновити стосунки з дійсністю, я перевернув лицем табличку зі своїм прізвищем на дверях і негайно перевдягнувся у білий халат. На дошці були виписані попередні наслідки досліду, проведеного асистентом групи С. "Значне досягнення",— тільки подумав я, та відразу втратив до нього цікавість. Той чоловік, що в стінах цього будинку розпалював дух суперництва і заздрощів, жадав слави і, потай замовляючи зарубіжні наукові публікації, намагався перегнати інших, сушив собі голову над кадровими питаннями і впадав в істерику, коли виявляв помилки в експериментах або розрахунках, але разом з тим він наполегливо трудився, вбачаючи в цьому сенс життя,— той чоловік не був мною, а кимось іншим, схожим на мене. Мені навіть здалося, що колишнього мене можна віднести до тієї самої категорії понять, що й запахи або чиїсь кроки в замку привидів... І це мене бентежило. Зовсім незвичний порядок. Техніка має свої власні закони, які не зміняться, навіть якби з обличчям щось сталося. Чи, може, хімія і фізика втратять сенс, якщо не буде порядку в стосунках між людьми — так само, як між водяними блохами, медузами, паразитами, свиньми, шимпанзе, польовими мишами? Звичайно, ні! Людські стосунки — це лише придаток до людської праці. Інакше нічого іншого не залишилося б, як відмовитись від половинчастого маскараду й накласти на себе руки...
Ні, це в мене так уява розгулялася... нікого нема, а тому запахи й людські кроки особливо привертають увагу... Шрами, які нікому не завдають клопоту, звісно, не можуть впливати і на мою роботу... Хай там що кажуть, але ця робота — моя робота... незалежно від того, чи стану я прозорим, чи стану безносим, чи стане моє обличчя схожим на морду бегемота... Поки я можу працювати з апаратурою, можу думати, стрілка мого компаса завжди буде спрямована на цю роботу.
Раптом я згадав про тебе. Кажуть, ніби жінка спрямовує стрілку свого компаса на кохання. Я не знаю, чи справедлива така думка, та, здається, жінка справді може стати щасливою самим коханням. Ну, а ти зараз щаслива?.. Зненацька мені захотілося покликати тебе своїм голосом і почути у відповідь твій. Я підняв трубку, набрав номер, але після другого гудка поклав її. Душа не була готова. Я все ще боявся.
А в цей час почали приходити на роботу співробітники, і кожен вітав мене співчутливо, але з деяким страхом — одне слово, до будинку й до мене врешті повернувся людський дух. Дарма я так переживав. Нічого особливо доброго не сталося, поганого — теж. Я вирішив, що в інституті дорогою до людей буде праця, а труднощі в втосунках поза ним усуну з допомогою маски, тож коли звикну до такого подвійного життя, перетворюсь у справжню людину. Ні, маска не просто змінює обличчя, а дає йому нечуване право долати будь-яку огорожу навколо забороненої зони, заходити в будь-які двері, ось тому я житиму не одним життям, а водночас кількома. Та передусім треба звикнути. Це все одно, що навчитись вдягатися відповідно до часу й обставин. Адже так само одна канавка на грампластинці може відтворювати водночас безліч звуків...
Пополудні стався незначний випадок. У кутку лабораторії зібралося кілька чоловік, та коли я ненароком підійшов до них, молодий асистент спробував квапливо щось заховати. Я спитав, про що йдеться, і довідався, що то було звернення у справі репатріації корейців. Хоча я не зробив асистентові ніякого зауваження, він почав просити вибачення, а інші збентежено поглядали на цю сцену.
...Невже людина без обличчя не має права поставити свій підпис на користь нещасних корейців? Звичайно, в асистента не було злого наміру — скоріше він підсвідомо відчув, що звернення може мене схвилювати, і з жалю вирішив триматися від мене на достатній відстані. Якби в людей ніколи не було обличчя, то сумніваюсь, чи виникли б проблеми, пов'язані з расовими відмінностями, бо не мало б значення, хто ти: японець, кореєць, росіянин, італієць чи полінезієць. Однак чого ж тоді цей юнак, такий великодушний до корейців, що мають інше обличчя, дискримінує мене, людину без обличчя? Чи не можна припустити, що в процесі еволюції людина відійшла від мавпи не завдяки рукам і знаряддю, як звичайно стверджують, а завдяки тому, що навчилася відрізняти своє обличчя від мавп'ячого?
Все-таки я попросив, щоб і мені дали підписатися під зверненням. Всі полегшено зітхнули. Та неприємний осад на серці залишився... Кому я що винен, коли мусив робити те, до чого душа не лежала?.. Дорогу мені перегородила стіна, прозвана "обличчям"... То чи можна говорити, що світ отверезів?..
Нараз я відчув смертельну втому і під пристойним приводом пішов додому раніше, ніж звичайно. Я ще не був певен, що до мене повернулося відчуття, ніби в мене справжнє обличчя, та й особливого поліпшення ждати не доводилось. В усякому випадку, поки я не заговорю, мені нічого побоюватися, що ти помітиш моє хвилювання, тим більше що хвилюватимусь не тільки я. Та, мабуть, слід подбати про те, щоб удати, ніби не бачу твого хвилювання. Знов і знов я повторював собі, що, навіть помітивши твоє збентеження, не повинен розпалюватись і втрачати самовладання.
Проте, зустрівши мене після тижневої розлуки, ти ні поведінкою, ні виразом обличчя не виказала й тіні провини. Всміхалась, як належить усміхатися до чоловіка після тижня відсутності, так що на мить я навіть сторопів від такої безтурботності. Здавалось, ніби тебе привезли літаком-рефрижера-тором такою, якою ти була тиждень тому. Невже моє існування для тебе настільки нічого не варте, що ти не вважаєш за потрібне приховувати свої таємниці? А може, ти диявол у подобі Будди і нахабна безсоромність — твоє справжнє єство? Додумавшись до цього, я сердито попросив тебе розповісти, що сталося за час моєї відсутності, а ти, не змінившись на обличчі, невинно, мов дитина, що грається сама кубиками, складала мій одяг і безперестанку торохтіла про домашні справи, які тебе найдужче хвилювали: мовляв, хтось із сусідів, порушивши інструкцію архітектурного управління, захотів зробити прибудову, і тепер між ними розгорілася паперова баталія, а ще в когось дитина страждає безсонням від собачого гавкоту, гілля дерев у дворі нависає над вулицею, може, треба зачиняти вікно, коли ми вмикаємо телевізора, і чи не пора купити нову пральну машину, бо стара дуже шумить. Невже ти була тією зрілою жінкою, яка вчора вночі щедро, мов фонтан, переповняла мене почуттям? Не віри-ться... Я борюся з роздвоєнням між маскою і справжнім обличчям відчайдушно, заздалегідь до нього приготувавшись, а ти зустріла його раптову появу спокійнісінько, без тіні каяття... В чому річ?.. Яка жахлива несправедливість!.. А якби я випалив, що все знаю? Якщо б мав при собі того ґудзика, то мовчки тицьнув би тобі його під ніс.
Та мені нічого не залишалось, як мовчати, немов риба. Відкрити таємницю маски, означало роззброїтись. Якби я міг спустити тебе до свого рівня, тоді й роззброєння не лякало б. Але все одно баланс був би не на мою користь. Бо хоч би скільки масок лицемірства я з тебе зривав, їм не було б кінця, бо ти їх маєш тисячу, а я — лише одну, під якою моє справжнє обличчя.
Наш дім за минулий тиждень, мов губка, просочився повсякденністю, а його стіни, стеля й циновки на підлозі здавалися непохитними й міцними; але людина, яка хоч раз жила під маскою, мимоволі вбачала в цій міцності ще один різновид знайомої огорожі навколо забороненої зони. Якщо існування огорожі було скоріш умовним, ніж справжнім, а моє існування без маски невловимим, наче привид, то сама маска, а через неї і світ сприймались як щось відчутне на дотик. Це стосувалося не тільки дому, але й тебе... Хоча не минуло й доби, відколи я зазнав безнадійного відчуття поразки, яку можна порівняти хіба що зі смертю, як знову, незважаючи на гіркий досвід, почав пройматися млосною жадобою реальності твого існування. Я затремтів. Кажуть, начебто кріт починає нервуватись, якщо його вуса ні на що не натикаються. Так і я прагнув чогось торкатися руками... ніби наркоман у пошуках страшної отрути.
Більше я не міг витримати. Мені було однаково, аби тільки швидше доплисти до суходолу. Власний, як мені здавалось, дім був тимчасовим притулком, і маску я вважав не "тимчасовим" обличчям, а справжньою сушею, що виліковує від морської хвороби. Я вирішив піти негайно після вечері, під тим приводом, що раптом згадав про дослід, перерваний на час відрядження, який треба докінчити якнайшвидше. Я сказав, що такий дослід не можна припиняти, а тому, може, доведеться заночувати в інституті. Хоча таких випадків раніше не бувало, на твоєму обличчі, крім легкого співчуття, нічого іншого — ні підозри, ні невдоволення — не з'явилося. Справді, хіба варто турбуватися, під яким приводом безликий привид захотів переночувати поза домом?
Не дійшовши до свого сховища, я не витримав і подзвонив тобі:
— Він... повернувся?
— Так, але незабаром пішов. Сказав, на роботу...
— Добре, що ти підійшла.