Думки розходяться як щодо смаку, так і поживності. Наприклад, що овочі без вітамінів не поживні, а поживні ті, які містять жири, що можна говорити лише про смак редьки, а не моркви…
– Отже, є тільки два критерії якості – поживність і смак, і в кожному з них – різноманітні варіанти. Я правильно вас зрозумів?
– Та не зовсім так. Ось вам приклад. Дехто вважає, що існує колірний критерій, тобто, як це стверджується у вступах в естетику, що кольори діляться на теплі та холодні. Такі люди високо оцінюють овочі червоного та жовтого, на їхню думку, теплих кольорів. А от на овочі холодного світло— та темно-зеленого кольорів і дивитися не хочуть. В усякому разі, їхнє гасло таке: "Перетворимо всі овочі на помідори або загинемо!"
– Справді, я бачив, як один чоловік богатирського вигляду в самій сорочці виголошував таку промову перед купою власних овочів.
– Саме так. Ті овочі теплого кольору називають пролетарськими.
– Але ж перед ним лежали на купі самі огірки та дині…
– Це просто означає, що він дальтонік. Тільки йому самому вони здаються червоними.
– А що ж робити з овочами холодних кольорів?
– Деякі люди вважають, що такі овочі взагалі не овочі. Щоправда, ці люди лише посміхаються, а промов не виголошують, та все одно, здається, в душі вперто ненавидять овочі теплих кольорів.
– Може, їм боягузтво заважає?
– Та ні, скоріше вони не вміють, ніж не хочуть виголошувати промов. Бо здебільшого від пияцтва та сифілісу в них прогнили язики.
– Мабуть, це правда. За тим героєм в самій сорочці я бачив мудрія у вузьких штанах, який, спритно збираючи гарбузи, повторював: "Тьху, знову промови!"
– Напевне, гарбузи були зеленими, чи не так? Овочі таких холодних кольорів називають буржуазними.
– То що ж виходить? На думку тих, хто вирощує овочі…
– На думку тих, хто вирощує овочі, всі овочі, які схожі на його власні, добрі, а не схожі – погані. В усякому разі, вони в цьому абсолютно впевнені.
– Але ж є університети, хіба ні? Кажуть, університетські професори читають лекції про овочі, атому, гадаю, неважко відрізнити погані овочі від добрих…
– Та, розумієте, університетські професори, коли йдеться про суссанрапські овочі, не можуть відрізнити гороху від кінського бобу. А втім, в їхні лекції попадають і відомості про овочі, освоєні понад сто років тому.
– Ну, то які овочі вони знають?
– Англійські, французькі, німецькі, італійські, російські… Кажуть, що найбільшої популярності серед студентів набули лекції з російського овочезнавства. Обов'язково хоч раз навідайтеся в університет. Коли минулого разу я приїжджав туди, професор у пенсне, показуючи заспиртований в банці російський огірок, дав волю своєму красномовству такими словами: "Гляньте на суссанрапські огірки. Вони всі зелені. А от огірки великої Росії не мають такого незугарного забарвлення. О-о, огірки великої Росії!.."
– Отже… Отже, як ви кажете, доводиться вважати, що тільки від Божої волі залежить, продаватимуться овочі чи ні?
– Так, доводиться. Та, щоб ви знали, населення цього острова здебільшого вірить у Бабраббаду.
– А що це таке, той Баббураббу чи як там його?..
– Бабраббада. Пишеться так: Babrabbada. Ви його ще не бачили? У тому храмі…
– А-а, велику статую ящірки з головою свині?
– То не ящірка. А Хамелеон, який править усесвітом. Мабуть, сьогодні перед тією статуєю сила-силенна народу б'ють поклони. Вони моляться, щоб їхні овочі краще продавалися. Бо, судячи з недавніх газет, усі універмаги Нью-Йорка готуються до нового сезону, як тільки дочекаються священного одкровення Хамелеона. У світі вже не вірять ні в Єгову, ні в Аллаха. А можна сказати, всі навернулися до Хамелеона.
– Перед вівтарем того храму лежала купа овочів…
– Це все пожертви. Люди приносять суссанрапському Хамелеону овочі, які успішно продавалися минулого року.
– А от в Японії все ще…
– Ой, вас хтось кличе, – сказав старий.
Я прислухався. Справді, мене начебто кликали. Це гундосив мій небіж, якому заклало носа. Я неохоче підвівся і простягнув старому руку.
– Вибачте, але мені вже пора…
– Невже? Приходьте ще, поговоримо. Ось моя візитна картка.
Старий потиснув мені руку й спокійно передав свою картку. Посередині було виразно надруковано: Самюель Ґуллівер! Мимоволі роззявивши з подиву рота, я видивився на старого. Його обличчя з правильними рисами, обрамлене волоссям конопляного кольору, саркастично посміхалося… Та це тривало одну мить. Нараз воно перетворилося на обличчя мого п'ятнадцятирічного пустотливого небожа.
– Вставайте. Кажуть, що прийшли за рукописом.
Небіж розбуркав мене. Прилігши біля котацу[126], я, видно,проспав хвилин тридцять. На котацу лежали "Мандри Ґуллівера", які я почав читати.
– Прийшли по рукопис? Який рукопис?
– Замітки.
– Замітки про що? – І я мимохіть голосно додав: – Здається, на овочевому базарі Суссанрапу продаватиметься і бур'ян.
ЛЮБОВНИЙ РОМАН
(АБО "КОХАННЯ – ПОНАД УСЕ")
Приймальня редакції одного жіночого часопису.
Головний редактор – огрядний пан, років сорока. Ясукіті Хорікава – чоловік років тридцяти, худий, особливо поряд з огрядним головним редактором, кількома словами його не опишеш. Одне можна твердо сказати: язик не повертається назвати його паном.
Головний редактор. Чи не могли б ви наступного разу написати роман для нашого часопису? Річ у тому, що останнім часом читачі стали вимогливішими й уже не вдовольняються звичайними любовними романами… Хотілося б, щоб ви написали серйозний любовний роман з глибоким розкриттям людської природи.
Ясукіті. Звичайно, напишу. Правду кажучи, я саме задумав роман для жіночого часопису.
Головний редактор. Невже? Це ж чудово! Якщо напишете, ми його широко розрекламуємо в газетах. Скажімо, хоч би так: "Сповнений невимовної краси й смутку любовний роман з-під пера пана Хорікави".
Ясукіті. "Сповнений невимовної краси й смутку"? Але ж мій роман називається: "Кохання – понад усе".
Головний редактор. Отже, він оспівує кохання? Тоді це ще краще! Відтоді, як з'явилася друком "Теорія сучасного кохання" професора Куріяґави, серця хлопців та дівчат узагалі схиляються до того, що кохання – понад усе… А ви маєте на увазі, звичайно, сучасне кохання?
Ясукіті. Це ще як сказати? Сучасний скепсис, сучасне злодійство, сучасне фарбування сивого волосся – все це справді існує. Однак лише кохання, гадаю, не змінилося від стародавніх часів Ідзанаґі та Ідзанамі[127].
Головний редактор. Та це лише так у теорії. Бо, скажімо, любовний трикутник – це лише один приклад сучасного кохання, хіба ні?
Ясукіті. Що, любовний трикутник? У моєму романі він також є… Може, коротко розповісти сюжет?
Головний редактор. Було б просто чудово, якби ви це зробили.
Ясукіті. Героїня – молода дружина. Чоловік – дипломат. Ясна річ, вони живуть в особняку токійського району Яманоте. Вона струнка, з витонченими манерами, волосся завжди… Цікаво, яка зачіска героїні роману до вподоби читачкам?
Головний редактор. Здається, "мімікакусі"[128].
Ясукіті. Ну що ж, зупинимося на "мімікакусі". Отже, зачіска "мімікакусі", обличчя біле, очі променисті, на губах звична… Загалом у кіно їй підійшли б ролі, які виконує Суміко Курісіма[129]. Чоловік – дипломат, юрист новітньої формації, а тому не схожий на телепнів, яких показують у новочасних трагедіях. Цей смаглявий красень у студентські роки грав у бейсбол і задля розваги іноді почитував оповідання. Молодята щасливо живуть у своєму домі в кварталі Яманоте. Інколи разом відвідують музичні концерти. І прогулюються Ґіндзою[130]…
Головний редактор. До великого землетрусу[131], звичайно?
Ясукіті. Авжеж, задовго до землетрусу… Разом відвідують музичні концерти. Прогулюються Ґіндзою. Або ж сидять під електричною лампою в кімнаті, обставленій по-європейському, й мовчки обмінюються усмішками. Героїня називає цю кімнату "нашим гніздечком". На стінах висять репродукції картин Ренуара, Сезанна. Виблискує чорний рояль. Розвішує листя кокосова пальма в горщику… Все це має досить вишуканий вигляд і, як не дивно, таке житло обходиться їм дешево.
Головний редактор. Та, мабуть, такі подробиці не потрібні. Принаймні в тексті роману.
Ясукіті. Е ні, потрібні. Бо місячна платня молодого дипломата просто мізерна.
Головний редактор. Ну, то зробіть його сином аристократа. Скажімо, графа або віконта. Цікаво, чого це герцоги або маркізи начебто не вельми часто з'являються в романах?
Ясукіті. Що ж, нехай буде сином графа. В усякому разі, бажано залишити йому кімнату, обставлену по-європейському. Бо й кімнату, обставлену по-європейському, й Ґіндзу, й музичні концерти я використовую у творі вперше… Однак Таеко – так звати героїню – після знайомства з музикантом Тацуо починає відчувати деякий неспокій. Тацуо кохає Таеко – героїня це відчуває інтуїтивно. І через те її неспокій наростає день за днем.
Головний редактор. А що за людина цей Тацуо?
Ясукіті. Тацуо – геніальний музикант. Його талант дорівнює сумі талантів Жана Крістофа з роману Ромен Ролана й Ноотгафта з твору Васермана. Однак через бідність абощо його ніхто не визнає. Його прообразом я маю намір узяти мого приятеля-музиканта. Щоправда, мій приятель – красень, а Тацуо далеко до нього. Його обличчя – як у дикуна з Тохоку, що схожий на горилу. І тільки очі світяться геніальністю. Безперестанку випромінюють тепло, як шматок розжареного деревного вугілля. Ось такі в нього очі.
Головний редактор. Геній нам підійде.
Ясукіті. Однак Таеко не має підстав бути невдоволеною чоловіком-дипломатом. Навпаки, вона ще палкіше його любить. І чоловік їй вірить. Це само собою зрозуміло. А тому вона дедалі більше страждає.
Головний редактор. От саме таке кохання я називаю сучасним.
Ясукіті. Щодня, як тільки спалахує електричне світло, Тацуо обов'язково з'являється в кімнаті, обставленій по-європейському. Якщо чоловік дома, його відвідини не завдають прикрощів, але Тацуо приходить і тоді, коли Таеко залишається сама. Тоді їй доводиться просити його пограти на роялі. Зрештою, і при чоловікові Тацуо здебільшого сидить за роялем.
Головний редактор. І саме тоді вона закохується?
Ясукіті. Ні, вона так легко не закохується. Та от одного лютневого вечора Тацуо раптом починає грати "До Сільви" Шуберта. Пісню, що сповнена пристрасті, схожої на розбурхане полум'я.