Навіть крав задля неї.
Немов щойно почув про це, подумав про це, дізнався від когось, що скоїв таке.
А тоді її теж видуло з його життя довгим поривом вітру, як третій клаптик паперу. Джо став помахувати рукою, неначебто досі стискав розтрощений стілець. Білявка вже досить довго була тут, у кімнаті. Джо не здивувався, зауваживши її, посталу з розрідженого повітря, нерухому, в зовнішній діамантовій несхитності, що викликає таку саму пошану, як і невблаганно зведена вгору полісменова рука в білій рукавичці. Жоден волосок не відбився від зачіски. Тепер білявка була в ясно-блакитному кімоно поверх темного дорожнього вбрання.
— Візьміться за нього, — спокійно сказала вона. — Незадовго сюди нагодяться копи. Знають, де його шукати.
Напевно, Джо взагалі не почув цих слів, як і верещання офіціантки: "Сам мені сказав, що він нігер! Розсучий син! Задурно грав мене той чорносракий виплодок, ще й клопоту з копами-селюками наробив! На танцюльках у селюків!" Напевно, чув тільки завивання вітру, коли, погойдуючи рукою, ніби й досі стискав стілець, кинувся на двох чоловіків. Очевидно, навіть не спостеріг, що ці двоє вже рушили до нього. У якомусь несамовитому захваті, як у нерідного батька, сам налетів на незнаний кулак. Напевно, не відчув ні першого, ні другого удару, хоч незнайомець двічі влучив в обличчя. Джо впав і застиг, лежачи навзнак, як той, кого недавно звалив. Не знепритомнів, очі розплющені й мирно дивляться на цих двох. В очах нема нічого — ні болю, ані подиву. Джо не міг рухатися. Лежав із виразом глибокої задуми, споглядаючи двох чоловіків і біляву жінку, й досі непорушну, гладку й лощену, як лита статуя. Мабуть, не чув голосів, а якщо й чув, то вони важили не більше, ніж сухе, рівне дзумчання комах за вікном.
— Обгидив, сука, таку малину, а я все життя про неї мріяв.
— Хай не водиться з курвами.
— Не втримається. Одна з таких його й народила.
— Він справді нігер? Щось не дуже схожий.
— Таж сам признався Боббі вночі. Гадаю, що вона ще далеко не все знає про нього. Ці сільські виродки можуть бути ким хоч.
— А ми перевіримо. Побачимо, чи чорна в нього кров.
Лежачи тихо й мирно, Джо бачив, як нахиляється незнайомець, підводить йому голову з підлоги й знову б'є в обличчя, цього разу коротким, різким ударом. За мить Джо злегка лизнув губу, як дитина ложку. Бачив, як вдруге замахується рука. Але не вдарила.
— Досить. Їдемо до Мемфіса.
— Ще разочок прикладуся.
Джо лежав і дивився на руку. Поруч незнайомця став Макс і теж нахилився.
— Треба пустити ще більше юхи, щоб знати напевне.
— Еге ж. Хай не переймається. Оце йому теж задурно.
Рука не вдарила. Білявка теж тут була. Вхопила незнайомцеву руку за зап'ясток.
— Досить, я сказала.
Розділ 10
Не журячись, знаття пам'ятає тисячу диких, безлюдних вулиць. Відбігають від тої ночі, коли він лежав і чув, як завмерло відлуння останнього крику, як востаннє гримнули двері (втікачі навіть не загасили світла), а він усе лежав тихо, горілиць, розплющивши очі, і лампочка над ним палала болючим немиготливим жаром, немовби вимерли всі люди в домівці. Джо не знав, чи довго він так пролежав. Узагалі не думав і не страждав. Мабуть, відчував десь усередині себе розірваний провід між волею й чутливістю — два оголені, роз'єднані кінці чекають, поки їх з'єднають, сплетуть, щоб знову можна було рухатися. Вже наприкінці тої підготовки до від'їзду втікачі раз у раз переступали через нього, як ото люди, покидаючи оселю назавжди, переступають через непотріб, що його вирішили залишити. "Гей Боббі гей лялюсю ось твій гребінець що ти забула а ось грошики нашого Ромео Господи він мабуть попутно обчистив касу недільної школи тепер вони належать Боббі ти що не бачив він сам їй віддав бачили таку широку натуру ну й гаразд збери їх дитинко можеш їх вважати погашенням кредиту подарунком на пам'ять чим хоч ого вона їх не хоче диви-но яка ото горе-лишенько ми ж не можемо залишити їх отут бо підлога струхлявіє і ямку зроблять та вже зробили одну яму якраз на його зріст на зріст будь-кого гей Боббі гей ціпонько їй-бо я візьму їх для Боббі а дзуськи тобі я хотів сказати що візьму половину для Боббі гей ви паршивці не чіпайте їх навіщо вам це ж його гроші Боже мій а йому навіщо він же не тратить грошей і не потребує їх спитай у Боббі чи потрібні йому гроші він задурно дістає те за що ми платимо облиш їх я сказала та йди ти тут всього п'ять чи шість баксів на рило". Тоді над Джо схилилася білявка, й він спокійно дивився, як вона задирає спідницю, виймає з-під панчохи пласку пачку банкнот, відділяє одну з них і впихає в годинникову кишеню його штанів. І ось вона зникла. "Ходімо забираймося звідси ти сама ще не готова маєш ще запакувати це кімоно застібнути сумку й знову напудруватися принеси мою торбу та капелюшок та йди ж візьми Боббі й решту сумок сідайте в машину й чекайте нас із Максом думаєте я вас тут залишу одного чи другого щоб ви й останнє в нього відібрали ану вимітайтеся звідси".
І ось вони пішли: останні кроки, останні двері. Джо почув гуркіт авто, який поглинув шурхотіння комах. Спершу машина гуділа гучніше від них, тоді нарівні, а відтак дедалі тихше й тихше, аж стало чутно тільки комах. Джо лежав під лампочкою. Ще не міг поворухнутися, дивився і не бачив, слухав і не чув. Ще не з'єдналися кінці проводу, коли він лежав, умиротворений, і час від часу по-дитячому облизував губи.
І ось оголені кінці замкнулися. Джо не знав достеменно, коли це сталося. Тільки зненацька відчув, як дзвенить у голові. Помалу сів, оговтуючись, і звівся на ноги. Навколо запамороченої голови йшла обертом кімната, поволі та плавно, як думка. Отож думка сказала: "Ще ні". А він усе ще не відчував болю, навіть тоді, коли, спершись на комод, розглядав у дзеркалі розпухле, закривавлене обличчя й торкався його. "Господи Боже, — сказав Джо, — ото віддухопелили мене". Він іще не думав, ще не постало: "Мабуть, треба забиратися звідси. Мабуть, треба забиратися звідси". Рушив до дверей, випроставши поперед себе руки, як сліпець чи сновида. Потрапив у передпокій, не зогледівшись, як пройшов через двері, й опинився в іншій спальні. Сподівався, — ще, мабуть, не тямлячись, — що йде до виходу. Ця кімната теж тісна. Здавалося, вона й досі сповнена духом білявки, а шорсткі, судомно скорчені стіни надимаються від її войовничого, зовні діамантового шанолюбства. На голому комоді стояла півлітрова пляшка віскі. Джо повагом випив її, зовсім не відчуваючи пекучості, тримаючись за комод, щоб устояти. Віскі потекло в горлянку, холодне, без смаку, як меляса. Поставивши порожню пляшку, він сперся на комод і звісив голову. Ні про що не думаючи, чекав — може, несвідомо, а може, взагалі ні на що не чекав. А тоді віскі почало палити зсередини. Джо став поволі хитати головою з боку на бік, а думки заворушилися — разом із повільним скручуванням і викручуванням нутрощів: "Мушу забиратися звідси". Знову повернувся до передпокою. Тепер у голові прояснилося, тільки тіло не слухалося. Довелося волочити його через передпокій, до виходу, ковзаючи вздовж стіни. "Ну ж бо, зосередься, опануйся, — наказував собі Джо. — Мусиш звідси видобутися. Якби ж то вирватися надвір, на повітря, на прохолодне повітря, в прохолодну пітьму". Він спостерігав, як вовтузяться коло дверей його руки, й силкувався допомогти їм, стримати й направити їх. "Принаймні дверей не замкнули, — майнула думка. — Господи Ісусе, я б тоді до ранку не вибрався. Ніяк не зумів би відчинити вікно й вилізти назовні". Нарешті упоравшись із дверима, він вийшов і зачинив їх за собою, знову ж після суперечки з власним тілом, що не хотіло завдавати собі клопоту й тільки з принуки зачинило двері порожнього будинку, в якому жаріли мертвим, немиготливим вогнем дві лампочки, не знаючи, що оселя спорожніла, й не переймаючись тим, так само байдужі тепер до тиші та запустіння, як колись до дешевих скотинячих ночей із брудними, замацаними склянками й засмальцьованими, заяложеними постелями. Його тіло набуло покладистості й слухняності. Джо ступив із темного ґанку в місячне світло і з закривавленою головою, з порожнім шлунком, у яких горів-буянив хміль, вийшов на вулицю, що пролягла на п'ятнадцять літ.
Хміль із часом вивітрювався, знову набирався й знову вивітрювався, а вулиця бігла далі. Від тої ночі сотні й сотні вулиць злилися в одну — з непримітними перехрестями, зі змінами краєвидів, з проміжками їзди то попутником, то зайцем на поїздах, вантажівках, возах, де у свої двадцять, двадцять п'ять, тридцять років він сидів із нерухомим твердим обличчям, в одязі (хай навіть брудному й поношеному) городянина, а їздовий, не знаючи, кого везе, не насмілювався поспитати. Вулиця бігла до Оклагоми та Міссурі й далі на південь — аж до Мексики, а тоді назад — до Чикаго, Детройта, потім знову на південь і, нарешті, до Міссісіпі. Вона розтяглася на п'ятнадцять літ, пролягла між бридких фасадів дерев'яних будинків у нафтових містечках, де він, у своїй незмінній діагоналі й у легких туфлях, чорних від бездонного бруду, споживав із бляшаних мисок прості страви по десять-п'ятнадцять доларів за порцію й розплачувався з пачки банкнот завтовшки з велику жабу, теж засмальцьованих тлустою нечистю, і, здавалося, невичерпної, як і вартість, закладена в ній. Вулиця бігла серед жовтих пшеничних ланів, звивалася поміж днів виснажливої праці та тяжких снів уночі в копицях під холодним божевільним вересневим місяцем і колючими зірками. Джо був різноробом, шахтарем, золотошукачем, зазивайлом у гральних кублах. Завербувався в армію, прослужив чотири місяці, дезертирував, і його не зловили. Завжди, раніше чи пізніше, вулиця пролягала через міста, назви яких не трималися в пам'яті, через той самий квартал, однаковий в усіх цих містах, де під темними непевними опівнічними склепіннями він злягався з жінками, платив їм, коли мав гроші, а коли не мав, то все одно діставав своє й казав, що він негр. Спершу, коли Джо жив на Півдні, таке діяло. Дуже просто, дуже легко. Ризикував хіба тим, що його вилає, обматюкає повія чи власниця борделю, хоча бувало, що його били до непритомності інші клієнти й доводилось очунювати на вулиці чи в буцегарні.
Вдавалася ця штука, поки він мешкав на Півдні.