Шапку лиже теж… і долоні. Півень у нас — усім півням півень, заводіякою зветься, перший кукурікає удосвіта, а інші вже — за ним. Такі півні рідко трапляються… А от собаки нема. Був — помер. Чорновух був — утік. — Альоша зітхнув. — Шкода. Такий ласкавий…
Іван Іванович подзвонив до Степанівни. Вона вийшла разом з Люсею і заговорила:
Ой, Іване Івановичу! І як я тепер відповідатиму? Нема Біма. Ось був у Толика три дні тому, а додому не прийшов.
Не прийшов, — замислено повторив Іван Іванович. Але, підбадьорюючи хлопчиків, додав: — Знайдемо, неодмінно знайдемо.
Степанівна віддала ключі хазяїну, і всі п'ятеро увійшли до нього. В кімнаті було все так само, як залишив Іван Іванович: та ж сама стіна книжок, яка тепер здивувала Альошу, той самий письмовий стіл, навіть стало чистіше (турботи Степанівни), але порожньо-порожньо — не було Біма. На його лежаку — чистий аркуш паперу, лист Івана Івановича: Степанівна зберегла навіть і це. Іван Іванович став спиною до гостей і пильно дивився у вікно. Степанівні здалося, що він тихенько простогнав.
Полежали б, Іване Івановичу, з дороги, — порадила вона.
Той приліг на ліжко, полежав, дивлячись у стелю. Усі мовчали, тільки Степанівна намагалася заговорити йому біль:
Виходить, операція пройшла добре? Якщо вже сам приїхав, то все буде як слід.
Все добре, Степанівно, все добре. Спасибі вам, люба, за все. Дай боже, щоб рідні так ставилися одне до одного, як ви до чужих.
Отакої! Про що тут говорити! Дрібне це. Не велике діло — допомогти сусідові. Аби тільки все на добро. (Степанівна аж якось соромилась, коли її хвалили).
За кілька хвилин Іван Іванович підвівся, глянув на хлопчиків і сказав:
Такий план, хлоп'ятка: ви шукатимете тут, у нашому районі, Питайте сміливіше — Бім повинен бути десь недалеко. А я… — Він трохи подумав. — Я поїду в одне місце… чи не пристав він до сторожових собак… десь.
Коли виходили, Люся передала Толикові картину "Наш Бім". Толик — показав її Альоші, а той здивувався:
Сама?
Сама, — відповіла Люся.
Ти художниця?
Ні-і,— засміялась Люся. — Я в п'ятий перейшла.
На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі; тільки одне вухо, мабуть, довше за друге, та це байдуже.
Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.
А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!
Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.
Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:
У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять У фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.
А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.
Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі. Один такий там є, мисливський, — Іван казав, білий, запаршивлений, бездоглядний, сама хазяйка здала. Аякже! Може, в неї чоловік помер.
"Він чи не він?" — думав Іван Іванович і почав просити:
Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.
Сторож був невблаганний:
Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? "Вхід заборонено". Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: "Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я".
Іван Іванович уже втратив надію пройти в двір, одначе сказав:
Ех ти! Чоловіче, чоловіче!.. Операція була. Од війни осколок носив ось тут. Приїхав, а Бім пропав.
Як так? Більш як двадцять років носив осколок? Ось тут? — Сторож несподівано став самим собою, таким, як був на початку зустрічі. — Ти дивись! Розкажи кому — не повірить. Отож-бо ти… — Він не договорив фрази й примирливо запросив, відтягуючи засув: — Заходь. Та тільки нікому не кажи.
Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. Ішов він справді з величезною надією: якщо Бім тут, то він зараз його побачить, приголубить, а якщо Біма немає, то, значить, він теж живий, знайдеться.
Біме, мій любий Бімко… Хлопчик… Дурнику мій, Бімко, — шепотів він, ідучи двором.
І ось сторож розчинив двері фургона.
Іван Іванович сахнувся й закам'янів…
Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю.
Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. І як мало він просив! Волі і довір'я — більш нічого.
Кудлатка, забившись у куток, завила.
Іван Іванович поклав руку на голову Біма — вірного, відданого, люблячого друга.
Закружляв ріденький сніжок. Дві сніжинки впали Бімові на носа й… не розтанули.
…А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Питали вони, питали та й потрапили на ту ветеринарну дільницю, куди Толик колись водив Біма.
Там вони довідалися в чергового, що ніяких собак тут нема й що коли собака пропав, то його треба шукати насамперед на карантинній дільниці, бо там собаколови.
Наші два хлопчики були зовсім не тими, що можуть написати адресу: "На село дідусеві". Тому вони через годину, не пізніше, поспішали від автобусної зупинки пустирем на карантинний двір.
Назустріч їм вийшов з воріт Іван Іванович. Побачивши хлопців, він заквапився, а підійшовши, спитав:
І ви сюди?
Порадили нам, — сказав Альоша.
Тут нема Біма? — спитав Толик.
Не було його тут? — перепитав Альоша.
Нема, хлоп'ятка… Біма тут нема… і не було. — Іван Іванович намагався приховати тягар на душі і біль у серці; це в його стані було дуже й дуже важко.
І тоді Толик, звівши густі чорпі брівки і зібравши гармошку на лобі, сказав:
Іване Івановичу… не обманюйте нас… будь ласка.
Біма тут нема, хлоп'ятка, — повторив Іван Іванович уже твердіше й упевненіше. — Шукати його треба. Шукати.
Сніг порошив.
Тихий сніг.
Білий сніг.
Холодний сніг прикривав землю до наступного початку життя, який повторюється щороку, до весни.
Сивий як сніг чоловік ішов білим пустирем. Поруч з ним, узявшись за руки, два хлопчики ішли шукати свого спільного друга. І в них булз надія.
І неправда буває святою, як правда. Так людина, що помирає, говорить своїм близьким. "Мені вже стало зовсім добре". Так мати співає безнадійно хворій дитині веселу пісеньку й усміхається.
А життя йде. Іде тому, що є надія, без якої відчай убив би життя.
Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу на трамваї до "нашої" автобусної зупинки.
А це ось — мій татусь, — познайомив Толика Альоша.
Хрисан Андрійович подав Толикові руку.
Зрозуміло: друга, виходить, знайшов. А ти ж як, до Альоші в гості? Просимо, будь ласка.
За Толика відповів Альоша:
Він потім приїде. І я приїду… до Івана Івановича. Ми будемо ще шукати.
Ну гаразд. Нехай так. Вдома розкажеш усе як слід, а зараз — о-ондечки он! — іде наш автобус.
Перед посадкою Альоша віддав татусеві п'ятнадцять карбованців.
Усі цілі. Не знадобилися.
Теж зрозуміло, — засмучено сказав батько.
Толик помахав услід автобусу. Було й сумно розлучатися з новим другом, і радісно від того, що він є. Тепер Толик житиме, сподіваючись, що скоро знову зустрінеться з Альошею. А це ж бо Бім залишив такий чіткий слід на землі.
Вдома Толик впевнено сказав татові:
Бім десь у місті. Неодмінно знайдемо. Ми знайдемо.
Хто це — "ми"?
Альоша, Іван Іванович і я… Знайдемо, ось побачиш.
Хто — Альоша? Хто — Іван Іванович? — запитала мама.
Альоша — хлопчик із села, батько в нього — дядечко Хрисан, а Іван Іванович — не знаю хто… добрий він… Бімів хазяїн.
А навіщо ж тобі Бім, якщо знайшовся хазяїн? — спитав тато.
Толик не міг відповісти, він не розумів запитання — надто несподіваним і складним воно здалося йому.
Не знаю, — тихо вимовив він.
А пізно ввечері, коли Толик спав і бачив уві сні, як Альошипа корова лизала його шапку, тато і мама сперечалися в дальній кімнаті.
Бездоглядним росте в тебе син, — з докором говорив тато.
А ти де? — відрізала мама.
Я на службі.
А я ще гірше, ніж на службі. Ти пішов з дому, і все. А мені… мені сама чистота в печінках сидить.
Хоч би хто хоч би де служив — у кожного є обов'язки, які він мусить виконувати чесно. Я кажу про інше: хто ж виховуватиме Толика? Ти чи я? Чи обоє? Тоді нам треба знайти спільну мову.
Напевно, не ти і не я.
А хто? — наполягав тато.
Уся надія на школу, — відповіла мама уже спокійніше.
І вулиця? — добивався тато.
Хоча б і вулиця. А що в цьому? Усі діти на вулиці.
А чесність, я питаю, чесність хто виховуватиме? — підвищив тепер голос тато.
На ось, читай. А втім, я сама. Слухай. — Мама читала, вихоплюючи окремі фрази з газети: — "Організованість, невсипущий нагляд, суворий облік, вимогливість — ось чим виховується в людях чесність"… "Чесну людину треба піднімати на щит"… Чуєш: на щит! Та ну вас до дідька! — Мама впала на канапку долілиць.
Тато вже не хотів загострювати суперечку, він любив маму, і вона його любила, а мирився він завжди першим. Та й довгих незгод у них майже не бувало. І цього разу він примирливо сказав:
Що ж, доведеться розібратися. Спробую я знайти Біма. Спробую. Хазяїн знайшовся, сюди Толик уже не притягне собаку, а якщо ми з тобою знайдемо його, то наш авторитет зросте в Толиних очах.
Ні, не ті слова сказав він, що крутилися на думці, не ті. Того вечора Семен Петрович уже не був спокійним і впевненим: син підростав і йшов повз батька; а він, рідний батько, не помітив цього в щоденних клопотах.