Рухи їхні стали осмисленими, злобні дотепи припинились. Я дістав папку з черговими справами і взявся до роботи, але прийшла Стеллочка, дуже мила кирпата і сіроока відьмочка, практикантка Вибігалли, і покликала мене робити чергову стінгазету. Ми зі Стеллою значилися у редколегії, де писали сатиричні вірші, байки та підписи під малюнками. Крім того, я майстерно малював поштову скриньку для заміток, до якої зусібіч зліталися листи з крильцями. Взагалі-то художником газети був мій тезка Олександр Іванович Дрозд, кіномеханік, котрий якимось дивом проник в інститут. Але він був фахівцем із заголовків. Головним редактором газети був Роман Ойра-Ойра, а його помічником — Володя Почкін.
— Сашко, — сказала Стеллочка, дивлячись на мене чесними сірими очима. — Ходімо.
— Куди? — запитав я. Я знав куди.
— Газету робити.
— Навіщо?
— Роман дуже просить, бо Кербер лається. Каже, залишилося два дні, а нічого не готово.
Кербер Псойович Дьомін, товариш завкадрами, був куратором нашої газети, головним підганяйлом і цензором.
— Слухай, — сказав я, — давай завтра, та?
— Завтра я не зможу, — заперечила Стеллочка. — Завтра я лечу в Сухумі. Павіанів записувати. Вибігалло каже, що треба вожака записати як найвідповідальнішого… Сам він до вожака підходити боїться, бо вожак ревнує. Підемо, Сашко, та?
Я зітхнув, відклав справи та пішов за Стеллочкою, бо один я вірші складати не можу. Мені потрібна Стеллочка. Вона завжди дає перший рядок і основну ідею, а в поезії це, як на мене, найголовніше.
— Де будемо працювати? — запитав я дорогою. — В місцевкомі?
— У місцевкомі зайнято, там шпетять Альфреда. За чай. А нас пустив до себе Роман.
— А про що писати треба? Знову про лазню?
— Про лазню теж є. Про лазню, про Лису Гору. Хому Брута треба затаврувати.
— Хома наш Брут — це баламут, — сказав я.
— І ти, Бруте, — сказала Стеллочка.
— Це ідея, — сказав я. — Це треба розвинути.
У Романовій лабораторії на столі була розкладена газета — величезний незаймано чистий аркуш ватману. Поряд із нею серед баночок з гуашшю, пульверизаторів та заміток лежав живописець і кіномеханік Олександр Дрозд із сигаретою в зубах. Сорочка в нього, як завжди, була розстібнута, і під нею виднілося випукле волохате черевце.
— Здоров був, — сказав я.
— Привіт, — сказав Саня.
Гриміла музика — Саня крутив портативний приймач.
— Ну, що тут у вас? — поцікавився я, згрібаючи замітки.
Заміток було небагато. Була передовиця "Назустріч святу". Була замітка Кербера Псойовича "Результати дослідження стану виконання розпорядження дирекції про трудову дисципліну за період кінець першого-початок другого кварталу". Була стаття професора Вибігалли "Наш обов'язок — це обов'язок перед підшефними міськими та районними господарствами". Була стаття Володі Почкіна "Про всесоюзну нараду з електронної магії". Була замітка якогось домовика "Коли ж продують парове опалення на четвертому поверсі?". Була стаття голови харчового комітету "Ні риби, ні м'яса" — шість машинописних сторінок через один інтервал. Починалась вона словами: "Фосфор потрібен людині, як повітря". Була замітка Романа про праці відділу Недоступних Проблем. Для рубрики "Наші ветерани" була стаття Крістобаля Хунти "Від Севільї до Гренади. 1547 р.". Було ще кілька маленьких заміток, у яких критикувалися: відсутність належного порядку в касі взаємодопомоги; наявність нехлюйства в організації роботи добровільної пожежної дружини; допущення азартних ігор у віварії (писав Коник-Горбоконик, який програв у залізку тижневий вівсяний пайок Кощею Безсмертному). Було кілька карикатур. На одній зображався Хома Брут, розхльостаний і з ліловим носом. На другій висміювали лазню — був намальований голий синій чоловік, який мерзне під крижаним душем.
— Оце так нудота! — сказав я. — А може, не треба віршів?
— Треба, — сказала Стеллочка зітхаючи. — Я вже замітки і так і сяк розкладала, все одно залишається вільне місце.
— А нехай Саня там чого-небудь намалює. Колоски якісь, розцвітаючі братки садові… Га, Санько?
— Працюйте, працюйте, — буркнув Дрозд. — Мені заголовок треба писати.
— Подумаєш, — сказав я. — Три слова написати.
— На фоні зоряної ночі, — сказав Дрозд вагомо. — І ракету. І ще заголовки до статей. А я не обідав ще. І не снідав.
— То піди поїж, — сказав я.
— А мені нема на що, — сказав він роздратовано. — Я магнітофон купив. У комісійному. Ось ви тут дурницями займаєтеся, а краще б зробили мені пару бутербродів. З маслом і варенням. Чи, краще, десятку сотворіть.
Я вийняв карбованець і показав йому здалеку.
— От заголовок напишеш — матимеш.
— Назовсім? — жваво сказав Саня.
— Ні. В борг.
— Ну, це байдуже, — сказав він. — Тільки врахуй, що я зараз помру. В мене вже почалися спазми. І холонуть кінцівки.
— Бреше він усе, — сказала Стеллочка. — Сашко, давай он за той столик сядемо і всі вірші зараз напишемо.
Ми сіли за окремий столик і розклали перед собою карикатури. Якийсь час ми дивились на них із надією, що нас осяйне. Потім Стеллочка промовила:
— Таких, як співробітник Брут, побережись — а то капут!
— Що капут? — запитав я. — Він хіба когось прихлопнув?
— Ні, — сказала Стелла. — Він хуліганив і бився. Це я для рими.
Ми знову почекали. Нічого, крім "побережись — а то капут", на думку не спадало.
— Давай міркувати логічно, — сказав я. — Є Хома Брут. Він напився, як свиня. Бився. Що він ще робив?
— До дівчат чіплявся, — сказала Стелла. — Скло розбив.
— Добре, — сказав я. — Ще?
— Лаявся…
— От дивина, — подав голос Саня Дрозд. — Я з цим Брутом працював у кінобудці. Хлопець як хлопець. Нормальний…
— Ну? — сказав я.
— Ну й усе.
— Ти риму можеш дати на "Брут"? — запитав я.
— Прут.
— Уже було, — сказав я. — Десь річка є така.
— Та ж ні. Прут. Палиця така, якою шмагають.
Стелла сказала з виразом:
— Товаришу, поглянь, це — Брут. Його — у кут, берись за прут, шмагай, щоб знав цей шалапут.
— Не годиться, — сказав Дрозд. — Пропаганда тілесних покарань. Брут, кут, прут, шалапут… Все це тілесні покарання.
— Зануд, — сказав я. — Кого чого — зануд.
— Товаришу, поглянь, це — Брут, — сказала Стелла. — Таких зануд не знали тут.
— Це таких віршів не знали тут, — буркнув Дрозд.
— Ти заголовок написав? — поцікавився я.
— Ні, — сказав Дрозд кокетливо.
— От і займися.
— Ганьблять славетний інститут, — сказала Стеллочка, — таю п'янички, як цей Брут.
— Це добре, — сказав я. — Це ми дамо в кінець. Запиши. Це буде мораль, свіжа й оригінальна.
— Чого ж у ній оригінального? — запитав простодушний Дрозд.
Я не хотів із ним розмовляти.
— Тепер треба описати, — сказав я, — як він хуліганив. Скажімо, так. Шумів, як напідпитку Пан, як павіан серед ліан, був чоловік, став хуліган.
— Жахливо, — сказала Стеллочка з огидою.
Я підпер голову руками і почав дивитися на карикатуру. Дрозд, випнувши зад, водив пензликом по ватману. Ноги його у дуже вузьких джинсах були вигнуті дугою. Мене осінило.
— Колінками назад! — сказав я. — Пісенька!
— "Сидів цвіркун малесенький колінками назад", — сказала Стелла.
— Точно, — сказав Дрозд, не обертаючись. — І я її знаю. "Всі гості розповзаються колінками назад", — проспівав він.
— Зачекай, зачекай, — сказав я. Я відчував натхнення. — Він б'ється і свариться він, і ось вам результат: ведуть його в міліцію колінками назад.
— Може бути, — сказала Стелла.
— Розумієш? — сказав я. — Ще пару строф, і щоб усюди був рефрен "колінками назад". Упився над кондицію… Погнався за дівицею… Щось на кшталт цього.
— Немов свиня напився він, — сказала Стелла. — Сам чорт йому не брат. У дім чужий ломився він колінками назад.
— Супер! — вигукнув я. — Записуй. А він ломився?
— Ломився, ломився.
— Чудово! — сказав я. — Ну, ще одну строфу.
— Погнався за дівицею колінками назад, — сказала Стелла замислено. — Перший рядок потрібно…
— Амуніція, — сказав я. — Поліція. Амбіція. Юстиція.
— Тулитися, — сказала Стелла. — Телитися. Ні митись, ні голитися…
— Він, — додав Дрозд. — Це правильно. Це у вас вийшла художня правда. Зроду він не мився й не голився.
— Може, другий рядок придумаємо? — запропонувала Стелла. — Назад — апарат — автомат…
— Гад, — додав я. — Зад.
— Мат, — сказав Дрозд. — Шах, мовляв, і мат.
Ми знову довго мовчали, безглуздо дивлячись одне на одного і ворушачи губами. Дрозд постукував пензликом об краї чашки з водою.
— І грає, веселиться він, — сказав я нарешті, — буянить, як пірат. Погнався за дівицею колінками назад.
— "Пірат" — якось… — сказала Стеллочка.
— Тоді: сам чорт йому не брат.
— Це вже було.
— Де?.. Ах так, дійсно було.
— Де слово, там і мат, — запропонував Дрозд.
У цю мить почулося легке дряпання, і ми обернулися. Двері до лабораторії Днуса Полуектовича повільно відчинялися.
— Ти диви! — здивовано вигукнув Дрозд, застигаючи з пензликом у руці.
У щілину заповз маленький зелений папуга з яскравим червоним чубчиком на маківці.
— Папужка! — вигукнув Дрозд. — Папуга! Ципаципаципаципа…
Він почав робити пальцями рухи, неначе кришив хліб на підлогу. Папуга дивився на нас одним оком. Потім він розкрив горбатого, як Романів ніс, чорного дзьоба і хрипко викрикнув:
— Р-реактор! Р-реактор! Дер-ритринітація! Треба витр-римати!
— Який ми-илий! — вигукнула Стелла. — Саню, злови його…
Дрозд рушив було до папуги, але зупинився.
— Він же, напевне, кусається, — боязко промовив він. — Он дзьоб який.
Папуга відштовхнувся від підлоги, змахнув крилами і якось незграбно запурхав по кімнаті. Я стежив за ним зі здивуванням. Він був дуже схожий на того, вчорашнього. Рідний єдинокровний брат-близнюк. Повно-повнісінько папуг, подумав я.
Дрозд відмахнувся пензликом.
— Ще дзьобне, чого доброго, — сказав він.
Папуга сів на коромисло лабораторних терезів, посмикався, урівноважуючись, і виразно крикнув:
— Пр-роксіма Центавр-р-ра! Р-рубідій! Р-рубідій!
Потім він начубився, втягнув голову і закрив очі плівкою. По-моєму, він тремтів. Стелла швидко сотворила кусень хліба з повидлом, відщипнула скоринку і піднесла йому під дзьоб. Папуга не реагував. Його явно лихоманило, і шальки терезів, дрібно потрушуючись, подзенькували об підставку.
— Здається, він хворий, — сказав Дрозд. Він розгублено взяв зі Стеллиних рук бутерброд і почав їсти.
— Слухайте, — сказав я, — хто-небудь раніше бачив у інституті папуг?
Стелла похитала головою.