Вона сягає так далеко, як слово, а слово сягає так далеко, як думка, в якої немає краю ні в часі, ні в просторі. Темою літератури може бути все — від зірки до атома. Неосяжний Всесвіт є невичерпним запасом матеріалу для літератури. В явищах, враженнях, фантазіях, уявленнях, відчуттях знаходить література свій матеріал, черпає його в філософії і в науці й навіть у самій собі. Останнє має місце, коли письменник бере героя, створеного іншим письменником, і подає його по-новому. Так здавна чинять з персонажами Біблії, Гомера, грецьких трагіків, Данте, Шекспіра.
Гауптман написав драму під назвою "Гамлет у Віттенберзі", де показав шекспірівського героя в його студентські роки, Томас Манн у своїй "Лотті у Веймарі" продовжив життя героїні "Вертера". Те ж саме зробив Словацький з Вацлавом з поеми Мальчевського "Марія". Нарешті, й самі письменники стають темами поем, віршів, романів, новел, драм, біографічних романів.
Проте письменник зазирає й туди, куди ніхто інший зазирнути не може: ні природознавець зі своїм мікроскопом, ні психолог зі своїми методами експерименту й аналізу, ні навіть метафізик, найближчий з усіх до поета, туди не мають доступу. Бо ж хто з них зуміє дослідити настрої, ці швидкоплинні серпанки в пейзажі нашої душі? Хто стане копирсатися в складках нашої пам'яті, де заховався хіба що пилок далеких спогадів? Хто збирає, зберігає, перетворює марення? Навіть час не обмежує письменника: він може блукати в мороці, що передував сотворінню світу, і змальовувати майбуття, яке бачить, мов сьогоднішній день.
Письменник живе в світі, як у зачарованому колі. З усіх боків щохвилини його оточують враження, і йому досить відчути їх, щоб потрапити під їхні чари; здивування, захват, жах чи хоча б проста симпатія дозволяють йому побачити їх такими, якими до нього їх ніхто не бачив, і втримати їх, утіливши навіки в слові. Письменник не дозволить жодному враженню піти, зникнути, не оцінивши його естетичної цінності. "Під час операції,— пише Тургенев Альфонсу Доде,— я шукав слів, якими міг би точно передати відчуття, що його викликає сталь, розтинаючи мою шкіру й проникаючи в тіло". Скільки разів бувало, що моральне або фізичне страждання спонукало письменників піддати його аналізу й від магічного доторку слова страждання розсіювалось, лишаючи після себе тільки полум'яні сторінки!
Над письменником здіймаються хмарки пилку, і кожна може дати цвітіння. Газета, вулиця, вивіска, поле, жебрак під церквою, оправа книжки, запах ліків,— все, що приносить найзвичайнісінька повсякденна година буднів, криє в собі несподівані стимули до творчості. Письменник ходить містом, як кожен з нас, поступаючись дорогою автомашині, зупиняючись перед вітринами, читає афіші, сідає в трамвай або таксі. Його погляд ковзає по ваших обличчях, і ви, самі того не знаючи, можете дати йому мить щастя, безцінну здобич. Модний капелюх підкаже йому метафору, в старе приношене пальто він одягне героя своєї повісті, який зворушить багато поколінь читачів, уривок почутої мимохідь розмови ввійде в твір, над яким він зараз працює. Насторожений, невтомний корсар викрадає людські істоти, які нічого не підозрюють. Як безперечно належну йому здобич, він привласнює обличчя, постави, жести, хазяйнує в душах, оселях, захоплює навіть будинки, цілі вулиці, міста, країни.
У житті письменника випадають години, схожі на ті, що їх переживає герой новели Едгара По, людина, яка повернулася після тривалої хвороби в звичайне людське середовище. Сповнений захвату, щастя, герой дивиться з вікна кав'ярні на вулицю. Дивиться зголоднілими, жадібними очима, вдивляється в обличчя кожного перехожого, старається прочитати його думки, відгадати його таємниці, одночасно він охоплює поглядом тисячі інших речей — від позолоченого сонцем краю ринви до води в рівчаку з корком, який пливе по ній,— йому хочеться пити цей світ, випити його до останньої краплі, до брудного, каламутного осаду на дні. Такі години письменник переживає переважно в періоди, коли не носить у собі початого твору, від завершення попереднього вже минув якийсь час, а задум нового ще не виник, коли ще тільки пробуджується прагнення нової творчості і він шукає об'єкт.
А чи не трапляється іноді письменникові збочити з накресленого шляху й піти назустріч випадковій пригоді? Бальзак одного разу між 11 і 12 годинами ночі зустрів робітника з дружиною, коли вони поверталися з театру. Він пішов за ними і йшов досить довго. Жінка вела за руку дитину. Подружжя розмовляло спершу про побачену виставу, потім заговорили про гроші, які їм належало завтра одержати, і радилися, на що їх витратити, навіть посварились. Знову настала згода, коли вони почали нарікати на дорожнечу картоплі, палива. Бальзак, ідучи за ними по п'ятах, мов мисливець за звіром, не пропускав жодного слова, стежачи за кожним рухом, більше того, відчував і мислив, як вони. І ось ця пара перехожих, сама про те не відаючи, вростала в один з найблискучіших творчих умів Франції.
Письменник має в собі щось від браконьєра, зломщика, розбійника. Він тягне, він краде. Декотрі сприймають такі порівняння всерйоз. Історія літератури сповнена анекдотів про судові процеси, дуелі, скандали, спричинені вторгненням письменника в життя шанованих громадян, які не бажають миритися з думкою, що хтось бере їхнє родинне вогнище, сімейні стосунки, характери, слабості як сировину для свого твору. Жінки відмовляли поетам у праві оспівувати віршами їхню вроду, не одну гнітило уготовлене їй поетом безсмертя, вона відчувала себе мало не скомпрометованою.
Дивовижна річ: поштивий громадянин, який з гордістю зберігає газету, де згадано його прізвище у зв'язку з переломом ноги на вулиці, сприймає як ганьбу, коли та ж сама пригода зробить його героєм новели. Мистецтво дратує людей, говорячи про них не ту правду, в яку вони хочуть вірити, їм завжди здається, що в літературному творі вони окарикатурені. Так необачно покладена зморшка зводить нанівець (в очах моделі і її сім'ї) всі переваги добре зробленого портрета. Та навіть і найбільш ідеалізоване зображення викликає протест оригінала, бо ж сам факт демонстрації чиєїсь особи й чийогось життя в літературі лякає: людина відчуває, що її інкогніто, безпека анонімного існування ставиться під загрозу.
Письменник не може й не повинен рахуватися з такого роду упередженнями. Є сім'ї, людські типи, спосіб мислення, створені самим життям, і відмовитися від їх використання в літературі з гречності чи в ім'я збереження таємниці було б таким же абсурдом, як ученому відмовитись від дослідження ще не відомих елементів матерії через схиляння перед таємницею світобудови. На жаль, письменники нерідко чинять цю дурницю і з різних міркувань намагаються затерти риси своїх моделей, чим їх тільки псують і перекреслюють їхню значимість.
Щоб обійти ці дражливі моменти, часто-густо вдаються до простих і наївних засобів, наприклад, змінюють зріст, повноту, зачіску, рослинність на обличчі, вік, і в такий спосіб іноді вдається обдурити зображувану людину, яка не впізнає себе під гримом. А втім, письменники рідко дотримуються однієї моделі. Їхні персонажі, що вражають природністю і тією "правдивістю", яку, здавалося б, могло створити тільки саме життя, в дійсності складаються з елементів, узятих від багатьох осіб. Скільки разів гримаса, рух чи поза, помічені й запам'ятовані ще в дитинстві й приналежні людям, давно померлим, несподівано виникають під нашим пером, оживають у персонажі, який багато в чому на ту людину зовсім не схожий!
Головним матеріалом для літератури служить сама людина. Вона — суть літератури, яка аж до глибини, наскрізь пронизана нею. Її антропоморфізація здійснилася за багато віків до появи перших творів літератури,— це виконали магія, релігія, міфологія. З давніх-давен зорі й квіти, гори й моря, блискавиці й сніг наділені людськими відчуттями, обличчями, жестами, їм дуже рідко вдається жити власним життям, котре, крім усього іншого, оповите таємницею. Японців обурює манія європейців олюднювати все і вся. Їхня поезія, якщо вона ще не піддалася впливові європейської, зберігає різницю світу й людини: у японців ніхто не назве розквітле вишневе дерево нареченою.
Деякі епохи літератури були настільки заповнені людиною, що, здавалось, усе інше перестало існувати. Створювані тоді літературні образи пересувалися в часі без віку й пір року, в просторі без дерев, хмар і звірів. І часи ці не були безплідними — в один з таких періодів розквітлу французька класична трагедія. "Є видовище прекрасніше, ніж небо: глибина людської душі!" — цими словами романтик Віктор Гюго ніби вшановує літературу, яка служить людині.
Так високо ставлячи душу людини, література трохи нехтувала її тіло. Ось уже багато віків у ній живе й розвивається особлива різновидність людини, яку можна було б назвати homo poeticus — поетична людина. Зовнішність її, її вигляд розроблені до найдрібніших деталей, то в ідеальних пропорціях, як у Петронія, то потворно деформовані, як у Квазімодо. Проте не всі частини тіла мають однакову важливість. Ноги, руки — без них обійтися не можна: "гомо поетікус" ходить, бігає, хапає, обіймає, стискає, стріляє з арбалета, мушкета, рушниці, карабіна — з будь-яким видом зброї знайомі його руки. Часто руки стають темою прекрасних віршів, особливо жіночі руки, лірика невичерпна в оспівуванні рук. Але найважливішою є голова з усією пишнотою волосся на ній і з обличчям, цим "дзеркалом душі". Деякі розділи історії літератури наповнені тим різновидом "гомо поетікус", котрий на зразок ангелочків барокко має лише променисту голову, що підноситься на сріблястих крильцях.
"Гомо поетікус" сміється й плаче, а уста його в невпинному русі: він кричить, стогне, а найбільше — говорить, може говорити годинами, жодного разу не затнувшись, говорити віршами й прозою, бездоганно будуючи фрази й зберігаючи цілковиту вірність правилам граматики. В організмі "гомо поетікус" функціонують тільки серце та статеві органи, а ці останні такі ж діяльні, як і в декотрих видів метеликів, які за все своє коротке життя нічим не займаються, крім кохання. У "гомо поетікус" є шлунок, одначе, ясна річ, тільки в романах та в деяких епопеях, де він їсть і п'є, але їжу не перетравлює.