Швидше,— квапив їх Берк.
Ніс теж був тієї думки. Разом з двома визволеними літтосцями він почав спихати човен у воду. Вони зіпхнули його з піщаного намету в смугу прибою. Коли човен загойдався на воді, Ніс схопився за борт і переліз у човен. Розпустив клівери, вільно закріпив шкоти, й вони заляскали на вітрі. Він стояв, тримаючись за щоглу, а інші вели човен по воді до безпечного проходу між рифами. Інші літтосці й ловці губок теж спускали свої човни на воду й намагалися відійти під сильним вітром через буруни, що вирували між морем і вітром. Два човни вже йшли під вітрилами навпереріз хвилям, то високо злітаючи, то глибоко шугаючи вниз.
Потім у човен сіли Нісові супутники. Сідали вони незграбно й мало були не перекинули човен. По кожній хвилі він глибоко занурювався у воду. їх прибило майже впритул до іншого човна з літтосцями, котрі безпорадно боролися з вітром та хвилями, намагаючись відійти від берега. Дощ перейшов у мжичку.
Стоун сів останній. Він пробрався на ніс, і тоді Хаджі Міхалі повернув човна проти хвилі й ускочив сам. Тільки-но Хаджі Міхалі узявся за румпель, як Ніс наполовину опустив кіль. Потім туго натягнув клівер-шкоти, і клівери відразу напнулись на вітрі. Не було сказано жодного слова. Усе було само собою зрозуміле.
Клівери наповнились вітром і понесли човна вперед. Стоун сидів на баку, і через те маленький човен занурювався носом у воду. Хвилі стали заливати човен спереду, і Ніс крикнув Стоунові перейти на корму.
Хаджі Міхалі повів човна просто в море, і клівери сильно віддималися на вітрі. Ніс опустив кіль до кінця й заходився піднімати грот. У човні було повно води. Літтосці вичерпували воду пригорщами. Човен був такий перевантажений, що майже не кренився від вітру.
Піднявши грот, вони почали хитромудро маневрувати між рифами. Ось вони підійшли до першого великого скупчення рифів, і Ніс мимоволі почав розглядатися довкола, чи не побачить, бува, яких слідів Саранда-кі або шотландського капрала, хоча й знав, що вони загинули. Джин загинув напевно.
Рифи його мало турбували. Хаджі Міхалі, як і він сам, знайшов дорогу до берега. Тож знайде дорогу й назад. Два інших човни йшли попереду, маневруючи між рифами, що витяглися двома довгими рядами. Інші човни йшли за ними, вже досить далеко від берега.
Справу було зроблено.
Він подивився на Берка, що сидів обік Хаджі Міхалі. Ріденька Беркова чуприна прилипла до голови, немов пелюстки квітів. Вода стікала по його чолу, щоках, по ніздрях круглого носа, біля стиснених уст. Сорочка хакі, аж чорна від води, пристала йому до тіла. Очі, як і в інших, були червоні від солі. Лице теж почервоніло від солі й стало таким, яким було, мабуть, шість чи сім років тому.
А онде Стоун з рудим чубом і рудою щетиною. Червоний завжди, і не тільки від солі. Червоне відкрите лице, що взялося суворими зморшками через усе пережите, та й від холоду. Велетень з чистою душею. Але ще після Хавр.о Спаті до цієї чистоти щось додалося. Велетень, що нестямно шаленів, коли в нього стріляли або чинили йому якісь перешкоди.
А інші — навпаки: дивилися на Ніса, і бачили перед собою малого, чорночубого грека, з розширеними зіницями. Ось він, Ніс, що врізався в берег на плоскодонці, бо треба було знищити форти. А для цього — доставити міномета туди, звідки він міг би стріляти. Таке рішення він сам прийняв. І сам зумів його здійснити.
Ніс, білі руки якого тримали грот-шкот, а очі звільна переходили з одного на другого. Обличчя у нього було біле і здавалося ще білішим на тлі чорної бороди, що обрамляла його. Він дивився так, ніби щось пропалював напруженим, пильним поглядом. І ота сила в ньому, яка спонукала й переконала їх піти й зробити цю справу, вела їх за собою, а йому самому допомагала безстрашно діяти під градом куль. Так. Ота внутрішня сила, що робила його таким наполегливим і непохитним. А за Нісом — літтосці з обличчями мерців, яких вони визволили з табору. Похмурі люди, що не раз дивилися смерті в очі.
І Хаджі Міхалі. Чоловік, що всім верховодив. Верховодив лагідно, без напруження. То все був його задум. Відчайдушний, напівпродуманий і тільки наполовину успішний. Його задум, Хаджі Міхалі. Усі вони допомагали йому здійснити його. Але те, завдяки чому вони здійснили цей задум, жило в ясних, неклі-паючих чорних очах Хаджі Міхалі.
А Хаджі Міхалі тим часом думав тільки про Са-рандакі. Для нього Хавро Спаті, Сарандакі, Гавдос — все це було одне. Все це викликало його гнів до метак-систів, котрі їх гнобили, визискували, ув'язнювали в таборах, зневажали. Тим-то й мало статися те, що сталося.
Свідомо чи несвідомо, а він дійшов цього твердого переконання, і тепер воно було твердіше, ніж будь-коли. Гнів на метаксистів. Метаксистів та їхніх старших братів — залізноголових.
Метаксисти, залізноголові, Сарандакі...
А Берк раптом згадав про третій міномет.
— Де вони все-таки поділися? — спитав він.— Оті з п'ятдесятиміліметровим?
— Блукають десь по морю,— відповів Ніс.
— Чи ж тепер не однаково? — стомлено сказав Стоун.
І вони вийшли з бухти у відкрите море. Хаджі Міхалі правив човном, упершись ногами у вісімдесяти-одноміліметровий міномет. (Ніхто, крім залізноголових, ніколи не згадував про цю десяту частину сантиметра). Хаджі Міхалі жодного разу не оглянувся назад. І ніхто не оглянувся.
Справу було зроблено.
А Ніс думав, чи залізноголові вже добралися до Літтоса.
Розділ двадцять дев'ятий
Біля Кріту зробилося тепліше, бо вітер доносив тепле повітря з землі. Люди, що сиділи зігнувшись від холоду, випросталися. Хаджі Міхалі, ні про що не думаючи, упевнено вів човна просто на Літтос. Він вийшов до суходолу за дві милі від бухти й далі взяв курс попід берегом. їм уже було видно село в тіні гір. Звідси, з відстані двох миль, здавалося, що там, над морем, всього кілька будиночків.
Що ближче вони підходили до берега, то дужче радість повернення потьмарювалася втратою Саранда-кі та інших. Від самого Гавдоса Хаджі Міхалі жодного разу не заговорив про Сарандакі. Визволені ловці губок раз у раз питали його про Сарандакі. Він відбувався одним-двома словами. Вони спитали у Ніса, як вийшло, що Сарандакі потонув, і Ніс їм розповів. Але Хаджі Міхалі про це не сказав ні слова.
І аж тут, коли вони підходили до Літтоса, він сказав, як завжди, спокійно:
— Не пощастило Сарандакі.
Усі мовчали.
— Він загинув, визволяючи в'язнів з Гавдоса. Це велика справа. Але було б краще, якби це сталося в боротьбі за головну справу. За те, щоб прийшов кінець метаксистам і залізноголовим. Хоча, мені здається, що все це те саме. Думаю, що те саме.
І більше він про це нічого не сказав.
— Ми бідні люди,— мовив він далі до Ніса.— Але скажи своїм австралос, що цей човен тепер ваш — їхній і твій. Можете плисти в ньому куди завгодно.
— Скажу,— відповів Ніс.— А що ти збираєшся тепер робити?
— Справ багато. Треба братися за залізноголо-вих,— відповів Хаджі Міхалі.
Ніс уже думав про це багато. Яка користь із того, що він зостанеться тут? Дряпати залізноголовим товсті спини — оце й усе, на що вони тут здатні. І тільки. Авжеж. Тільки й того. Але Ніс добре знав, що каже це собі навмисне, щоб підкріпити своє рішення податись до Єгипту або ще кудись, де збираються сили, щоб ущент розгромити залізноголових. І взяти участь у цьому, а не дряпати спини. Для Хаджі Міхалі і це боротьба, бо він чоловік терплячий. Але не для нього, Ніса. Він надто вже нетерплячий, надто вже його пригнічує відчуття безсилля, неможливості стати на бій проти залізноголових і метаксистів. Проти старших і молодших братів,
<— Я все ж не розумію, для чого тобі було зв'язуватися з англійцями,— сказав він Хаджі Міхалі, ніби розплутуючи далі клубок своїх думок.
— А щоб не боротись зосібно. Бо то все одно, що смикати залізноголових за волосся.
— А що ж робити?
— Англійці скажуть що. їм буде потрібна воєнна допомога.
— Не дуже ви їм тут допоможете,— сказав Ніс.
Човен легко йшов попід берегом до літтоської бухти, що біліла десь за милю попереду.
— Ми можемо допомогти більше, ніж хто.
— Добре, але як? — допитувався Ніс.
— А так, як сьогодні,— сказав Хаджі Міхалі.— Тільки ми здатні чинити справжній опір залізноголо-вим. Ми добре підготувалися проти метаксистів. А тепер ми тільки повернемо зброю проти залізноголових.
— Вас задушать.
— Усіх не задушать. Зостануться інші. Тут є літ-тосці. Такі, як ми, є в Ласіті й чимало серед сфакіотів. А думаєш, у Дікте або навіть у містах мовчатимуть? Ні. Ні. Але боротися зможуть тільки ті, хто готувався до організованої боротьби проти метаксистів. Інші нездатні на таку справу. Тільки революціонери.
— Добре,— сказав Ніс.— Дуже добре. А англійці про це знають?
— Ось для цього я й послав до них Екса. Але гадаю, що вони знають це й так. І раніше знали це.
— Але щось не дуже на це зважали, коли підтримували Метаксаса.
.— Та вже ж,— сказав Хаджі Міхалі, відпускаючи англійцям їхні колишні гріхи.— Але це було тоді, коли вони, видно, боялися різко змінювати свою політику. Розумієш? А тепер вони повинні бути за нас. Тільки дурень не розуміє цього.
— А може, вони не такі вже й дурні.
— Чому?
.— Може, вони воліють метаксистів, а не нас.
— Не такі вже вони дурні. Тепер їхня мета — розбити залізноголових. І коли хто й може допомогти їм у цьому, то не метаксисти, а ми. Ось що для них тепер найважливіше.
Ніс погодився. Тепер він сперечався так само, як недавно Стоун з ним самим. Бо йому треба було, щоб хтось весь чай переконував його самого. І він зрадів, зрозумівши, що Хаджі Міхалі думає про це так само, як і він. Він не забув, як цинічно ставився до цього навіть Стоун. Нині йшлося не про зацікавленість англійців у внутрішній політиці Греції. Йшлося про найкращу для них підмогу у війні проти залізноголо-вих. Ясно, як день. Уся Греція підніметься проти заліз-ноголових. Не виступлять проти них тільки метаксисти. Вони ні. Метаксисти, може, й виступили б проти заліз-ноголових, якби в Греції були англійці. Але нині там не англійці, а залізноголові. І метаксисти вітали своїх старших братів, таких же гадючих виплодків, як і самі.
Тим часом усі, літтосці й ловці губок, пристали до цієї розмови; все сказане було повторено спочатку, з усіма "за" і "проти". Ніс уже слухав п'яте через десяте.