Я гадала, ти маєш волю й мужність. Я гадала...
Вона йшла тротуаром, не тямлячи, що Мейком стежить за нею, що поруч іде Генрі — жалюгідний, сміховинний.
— Джін-Луїзо, послухай мене, будь ласка.
— Якого дідька тобі ще треба?
— Я хочу в тебе спитати тільки одне — чого, в біса, ти від мене очікуєш? Скажи, чого, в біса, ти від мене очікуєш?
— Чого? Щоб ти тримав свою мальовану дупу якнайдалі від рад білих громадян! Мені начхати, що навпроти тебе там сидить Атикус, що праворуч від тебе сидить король Англії, а ліворуч — сам Єгова, я хочу, щоб ти був чоловіком, от і все!
Вона гарячково вдихнула.
— Я... Ти пройшов через усю кляту війну, то один різновид страху, але ти його подолав, ти його подолав! Тепер ти у себе вдома — переляканий на смерть! Боїшся Мейкома! Мейкома, штат Алабама! Тьху на тебе!
Вони підійшли до дверей контори.
Генрі схопив її за плечі.
— Джін-Луїзо, замовкни на секунду! Прошу! Послухай мене. Знаю, що я не так багато собою являю, але подумай трохи. Подумай, будь ласка. Це місто — все моє життя, невже ти не розумієш? Хай йому чорт, я походжу з бидла округу Мейком, але я частина округу Мейком. Я боягуз, я миршавий чоловічок, мене не варто і вбити, але тут моя домівка. Чого ти від мене хочеш? Щоб я репетував, як навіжений, що я, славетний Генрі Клінтон, з'явився сповістити, що ви всі решта — ниці нікчеми? Мені тут жити, Джін-Луїзо. Зрозумій це.
— Я розумію, що ти — паскудний лицемір.
— А я намагаюся пояснити тобі, моя мила, що ти можеш собі дозволити солодку розкіш, а я ні. Ти можеш волати до небес, а я ні. Як я зможу приносити користь місту, якщо місто буде проти мене? Якби я вийшов на герць... послухай, ти мусиш визнати, що я маю непогану освіту і можу послужити Мейкому, хіба ні? Мою роботу не виконає перший-ліпший батрак. І що — я повинен кинути оце все псу під хвіст, поїхати кудись у глушину і продавати у крамниці борошно, коли я здатний допомагати людям на повну силу того юридичного таланту, яким володію? Що має вищу ціну?
— Генрі, як тобі вдається жити в злагоді з собою?
— Це зовсім не важко. Іноді я просто не голосую за свої переконання, от і все.
— Генку, ми з тобою на протилежних полюсах. Я знаю небагато, але одне знаю напевне. Я знаю, що не зможу жити з тобою. Не зможу жити з лицеміром.
Сухуватий, приємний голос у неї за спиною промовив:
— Не розумію, чому ні. Лицеміри мають таке саме право жити на цьому світі, як і всі решта.
Вона обернулася і втупила очі в батька. Атикус зсунув капелюха на потилицю і, звівши брови, усміхався до неї.
17
— Генку,— мовив Атикус,— не хочеш піти подивитися троянди на площі? Естелла, можливо, одну тобі подарує, якщо ти її гарненько попросиш. Схоже, тільки я її сьогодні просив як слід.
Атикус показав петлицю, в яку була встромлена свіжа червона троянда. Джін-Луїза поглянула на площу — Естелла, зовсім чорна проти пообіднього сонця, працьовито розпушувала землю під кущами.
Генрі простягнув руку Джін-Луїзі, безвільно її опустив і пішов, не сказавши й слова. Джін-Луїза дивилася йому вслід.
— Ти все про нього знав?
— Певна річ.
Атикус ставився до Генрі, як до рідного сина, дарував йому ту любов, яка мала б належати Джемі,— і раптом Джін-Луїза збагнула, що вони стоять на тому самому місці, де помер Джемі. Атикус помітив, що вона здригнулася.
— Досі не можеш забути? — спитав він.
— Ні.
— Може, час уже оговтатися? Ховай своїх мерців, Джін-Луїзо.
— Я не хочу це обговорювати. Я хочу просто піти звідси.
— Тоді ходімо до контори.
Батькова контора завжди була для неї прихистком. Там було затишно. Там усі незлагоди якщо не розвіювалися, то принаймні не здавалися нестерпними. Цікаво, оце в нього на столі ті самі документи, папки, професійні матеріали, які лежали і тоді, коли вона забігала до нього по п'ятак, захекана, бо закортіло морозива? Батько завжди сидів на шарнірному кріслі, простягнувши ноги. Діставав з глибокої кишені жменю монет і витягав з неї омріяний п'ятак. Двері контори завжди були відчинені для його дітей.
Атикус повільно всівся і розвернув крісло, щоб бачити її обличчя. Джін-Луїза помітила мимовільну гримасу болю.
— То ти все знав про Генка?
— Так.
— Я не розумію чоловіків.
— Що ж, деякі чоловіки, які приховують гроші від своїх жінок, ніколи і подумки не обрахують бодай на цент крамаря. Чоловіки розкладають свою чесність по окремих поличках, Джін-Луїзо. Вони можуть бути бездоганно чесні в одному і дурити самих себе в іншому. Не будь такою жорстокою з Генком, він шукає своє місце в житті. Джек каже, тебе щось вельми непокоїть.
— Джек тобі розповів...
— Зателефонував щойно і сказав — окрім багато чого іншого,— що коли ти досі не ступила на стежку війни, то ось-ось ступиш. З того, що я почув, це вже сталося.
Отак. Дядько Джек йому розповів. Джін-Луїза вже звикла до того, що всі члени родини кидають її один по одному. Дядько Джек став останньою краплею — і до біса їх усіх! Чудово, вона йому все висловить. Висловить і поїде. Сперечатися з ним немає сенсу, то марна справа. Він її завжди перемагав у суперечках: за все життя їй не вдалося йому нічого довести, годі й намагатися зараз.
— Так, сер. Дещо мене дуже непокоїть. Усі ці засідання рад білих громадян, куди ви вчащаєте. Гадаю, що це все — мерзота, і саме це я вам оголошую зараз.
Батько відкинувся у кріслі.
— Джін-Луїзо,— промовив він,— ти не читаєш нічого, крім нью-йоркських газет. Не сумніваюся, що ти бачиш з тих рядків лише погрози й вибухівку. Мейкомська рада не схожа на ради в Північній Алабамі чи Теннессі. Наша рада формується й очолюється нашими ж людьми. Закладаюся, ти вчора побачила майже всіх чоловіків з нашого округу, і майже кожен з них тобі знайомий.
— Так, сер, побачила. Кожного чоловіка. Починаючи від того гада Вілоубі.
— Кожен з чоловіків мав, напевне, свою власну причину бути присутнім,— зауважив її батько.
"Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин". Хто це сказав?
— Так, але зібралися вони з однієї причини,— сказала вона.
— Я можу назвати тобі дві причини, які привели туди мене. Федеральний уряд і НАСПКН. Джін-Луїзо, яка була твоя перша реакція на рішення Верховного суду?
Це було безпечне питання. Вона відповість на нього.
— Я розлютилася.
Так воно і було. Вона знала, що оте рішення наближається, знала, яким воно буде, гадала, що готова до нього, та коли купила на вулиці газету і прочитала її, мусила зайти у перший-ліпший бар і випити нерозбавленого віскі.
— А чому?
— Тому що нас знову намагалися вчити, як треба жити...
Батько широко усміхнувся.
— Ти реагувала у відповідності до свого походження. Коли ти почала працювати головою, що саме ти подумала?
— Нічого особливого, але я злякалася. Все здавалося навиворіт — воза ставили перед конем.
— А саме?
Він її випробовує. Нехай. Вони на безпечному ґрунті.
— Ну, намагаючись задовольнити одну поправку, вони знищили іншу. Десяту[43]. Це невеличка поправка, усього в одне речення, але, схоже, вона означає найсуттєвіше.
— Ти сама до цього додумалася?
— Звісно, сер. Атикусе, я нічого не знаю про Конституцію...
— А мені здається, що ти доволі підкована у конституційних питаннях. Продовжуй.
Продовжувати що? Сказати, що вона не може дивитися йому в очі? Вн хоче, щоб вона висловила своє бачення Конституції — будь ласка.
— Що ж, аби задовольнити реальні потреби невеличкої частини населення, Суд запропонував дещо жахливе, що може... може вплинути на більшість людей. Зашкодити їм. Атикусе, я на цьому мало розуміюся, але все, що захищає нас від того, що хоче розпочати один розумник, це наша Конституція, а тут раптом Суд безтурботно відкидає повністю цілу поправку. Ми маємо систему стримувань і противаг і таке інше, але насправді не схоже, що існує стримування Верховного суду, бо хто б узяв на себе таку відповідальність? Господи, я говорю, як в акторській студії.
— Що?
— Нічого. Просто я намагаюся сказати, що прагнучи діяти справедливо, ми потрапляємо під загрозу, яка може поламати наш спосіб життя.
Джін-Луїза запустила пальці у волосся. Подивилася на ряди книжок у брунатно-чорних палітурках і судові звіти на полицях. Глянула на вицвілу фотографію Дев'яти Стариганів[44] на стінці ліворуч. Цікаво, Робертс[45] іще живий? Вона не пам'ятала.
— Отже, ти кажеш...— голос батька звучав поблажливо.
— Так, сер. Я кажу, що небагато тямлю в управлінні чи економіці, та й не хочу в цьому розбиратися, але я добре знаю, що Федеральний уряд для мене, одного маленького громадянина,— це, головним чином, похмурі коридори, у яких ми безкінечно чекаємо. Що далі, то довше ми чекаємо і більше втомлюємося. Оці старі мухомори на фото все розуміли — але зараз, замість проводити це належним чином через Конгрес і законодавство штатів, коли ми намагалися все виправити, ми тільки полегшуємо їм організацію нових коридорів і довшого очікування...
Батько випростав спину і засміявся.
— Ну я ж казала тобі, що зовсім на цьому не розуміюся.
— Доню, та в тебе такий консерватизм стосовно штатів, що Рузвельт поруч з тобою видається лібералом.
— Я консерватор?
— Тепер, коли я адаптувався до жіночої логіки, гадаю, ми з тобою віримо в одне й те саме.
Джін-Луїза вже майже воліла стерти з пам'яті все, що тут бачила й чула, втекти назад до Нью-Йорка і перетворити батька на спогад. Спогад про них трьох — Атикуса, Джемі та її саму, коли життя було зрозуміле і люди не брехали. Але вона не дасть йому піти на компроміс зі злочином. Не дозволить погіршувати злочин ще й лицемірством.
— Атикусе, якщо ти віриш у все це, чому ж ти не чиниш по справедливості? Тобто, хоч який паскудний був цей Верховний суд, але ж треба з чогось починати?
— Ти хочеш сказати, що як Суд таке ухвалив, ми мусимо це рішення прийняти? Ні, мем. Я на це дивлюся інакше. Якщо ти гадаєш, що я, як один з громадян, збираюся здатися без боротьби, ти дуже помиляєшся. Як ти сама сказала, Джін-Луїзо, в нашій країні існує лише одна річ, вища за Верховний суд, і це Конституція.
— Атикусе, ми не розуміємо одне одного.
— А ти ухиляєшся від чогось важливого — від чого?
"Темна вежа. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов. Література старших класів. Дядько Джек. Тепер я згадала".
— Від чого? Я намагаюся сказати, що не схвалюю того, як вони це зробили, і смертельно боюся, думаючи про це, але вони мусили це зробити.