Ніяк не хотів зі мною погодитися, коли я сказала йому, що ні. Чекав вас двадцять хвилин. Я навіть подумала, ви збиралися запросити кількох людей на чай, а потім про це забули.
– Ні, – сказала Ґвенда. – Диво та й годі.
– Зателефонуймо Фейнові, – сказав Джайлз. – Не думаю, що він уже спить.
Він зробив, як задумав:
– Даруйте мені, – сказав він, – я розмовляю з містером Фейном? Це Джайлз Рід. Нам сказали, ви навідували нас сьогодні пополудні. Що? Ні, ні, я в цьому переконаний. Так, я теж здивований.
Він поклав слухавку.
– Я не можу отямитися від подиву. Сьогодні вранці йому зателефонували в його контору й залишили послання від нас, де ми запитували, чи зможе він навідати час сьогодні пополудні в дуже важливій справі.
Джайлз і Ґвенда ошелешено подивились одне на одного. Потім Ґвенда сказала:
– Зателефонуй Ефлікові.
Джайлз знову підійшов до телефону, знайшов номер і подзвонив. Це забрало трохи більше часу, але зрештою його з'єднали.
– Містер Ефлік? Це Джайлз Рід. Я…
Але тут мову йому, певно, урвав потік слів із протилежного кінця дроту.
Нарешті він спромігся сказати:
– Але ж ні, запевняю вас… Ми й на думці не мали нічого подібного. Так, так, я знаю, ви чоловік дуже зайнятий. Я б ніколи собі не дозволив… Але, послухайте, хто вам телефонував? Чоловік? Ні, запевняю вас, то був не я… Ні, ні… Так, я згоден із вами, це ні на що не схоже.
Він поклав слухавку й повернувся до столу.
– Ось така історія, – сказав він. – Якийсь чоловік що назвався мною, зателефонував Ефлікові й попросив його приїхати сюди. Сказав, що йдеться про велику суму грошей.
Вони подивились одне на одного.
– Це міг бути хтось із них, – сказала Ґвенда. – Хтось із них убив Лілі й приїхав сюди, щоб забезпечити собі алібі.
– Навряд чи йшлося про алібі, моя люба. – сказала міс Марпл.
– Я маю на увазі алібі не в точному розумінні цього слова, а в тому, щоб виправдати відсутність у своєму офісі. Я маю на увазі, що один із них каже правду, а другий бреше. Один із них зателефонував другому й попросив його приїхати сюди, щоб перекинути на нього підозру, але ми не знаємо, хто це був. Тепер очевидно, що вбивця – один із них. Фейн або Ефлік. Я думаю, Ефлік.
– А я думаю, Волтер Фейн, – сказав Джайлз.
Обоє подивилися на міс Марпл.
Вона похитала головою.
– Існує ще одна можливість, – сказала вона.
– Звичайно. Ерскін.
Джайлз майже побіг до телефону.
– Що ти хочеш зробиш?
– Замовити міжміський дзвінок у Нортумберленд.
– О Джайлзе, невже ти справді думаєш…
– Ми повинні знати. Якщо він там – він не міг убити Лілі Кімбл сьогодні пополудні. Думаю, у нього немає приватного літака чи ще якоїсь чортівні.
Вони мовчки чекали, поки задзвонив телефон.
Джайлз підняв слухавку.
– Ви просили з'єднати вас із майором Ерскіном. Говоріть. Майор Ерскін слухає.
Нервово кахикнувши, Джайлз сказав:
– Ер… Ерскін? Це Джайлз Рід – атож, це Рід.
Він скинув на Ґвенду розпачливим поглядом, у якому ясно читалося:
"Що, у біса, я тепер маю йому сказати?"
Ґвенда підхопилася на ноги й вихопила в нього слухавку:
– Майор Ерскін? Це місіс Рід на телефоні. Нам повідомили, що продається будинок. Лінскот Брейк. Ви щось про нього чули? Це десь недалеко від вас, я думаю.
Голос Ерскіна відповів:
– Лінскот Брейк? Ні, я ніколи про такий будинок не чув. На яке місто туди надходить пошта?
– Назву дуже змазано, – сказала Ґвенда. – Ви знаєте, які жахливі рекламні повідомлення надсилають нам агенти з продажу нерухомості. Але це за п'ятнадцять миль від Дейта, тож ми подумали…
– Мені шкода, але я ніколи про такий будинок не чув. Хто там живе?
– О, він порожній. Але не турбуйтеся, ми вже фактично знайшли собі дім. Пробачте, що потурбувала вас. Певно, ви були зайняті.
– Ні, зовсім ні. Робив лише таку-сяку домашню роботу. Моєї дружини немає вдома. А наша кухарка поїхала до своєї матері, тож я тут готував дещо. Боюся, я в цьому ділі дуже невправний. У саду мені легше.
– Я завжди віддаю перевагу садівництву перед домашньою роботою. Сподіваюся, ваша дружина не хвора?
– О, ні, ні, вона поїхала до сестри. Завтра повернеться.
– Тоді на добраніч і ще раз пробачте, що потурбувала вас.
Вона поклала слухавку.
– Ерскін до цього непричетний, – сказала вона з тріумфом у голосі. – Його дружини немає вдома, і він робить усю домашню роботу. Отже, залишаються тільки двоє. Ви згодні, міс Марпл?
Міс Марпл відповіла їй дуже серйозним поглядом.
– Я не думаю, мої любі, – сказала вона, – що ви достатньо обміркували цю справу. О Боже, я неабияк стурбована. Якби я знала точно, що мені робити…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Мавпячі лапи
І
Ґвенда поставила лікті на стіл і підперла підборіддя долонями, тоді як її погляд бездумно ковзав по рештках квапливого обіду. Незабаром їй треба буде їх прибрати, віднести посуд до зливальниці, помити, витерти стіл, а потім подумати, що вони їстимуть на вечерю.
Та особливо квапитися не було потреби. Вона відчувала, що їй треба трохи часу, треба трохи поміркувати.
Події сьогоднішнього ранку, коли вона стала подумки переглядати їх, здалися їй хаотичними й неможливими. Усе відбувалося так швидко й так неймовірно.
Інспектор Ласт приїхав рано – о пів на десяту. Разом із ним прибув інспектор Праймер із головного штабу та головний констебль графства. Останній не залишався довго. Розслідувати справу вбитої Лілі Кімбл з усіма її відгалуженнями було доручено інспекторові Праймеру.
Саме інспектор Праймер, чоловік із оманливо м'якими манерами й лагідним голосом, у якому звучали нотки вибачення, запитав у неї, чи для неї не становитиме великих незручностей, якщо його люди трохи перекопають її сад.
Він сказав це таким тоном, ніби мав намір рекомендувати своїм підлеглим зробити деякі вправи, корисні для здоров'я, а не копати землю з метою знайти мертве тіло, яке там лежало вісімнадцять років.
Тоді до розмови втрутився Джайлз. Він сказав:
– Я думаю, ми дещо зможемо вам підказати.
Він повів інспектора на терасу й розповів йому про те, що сходи до моріжка були перенесені.
Інспектор подивився на заґратоване вікно на другому поверсі на розі будинку й сказав:
– А то, певно, дитяча кімната.
І Джайлз підтвердив, що то справді дитяча кімната.
Потім інспектор і Джайлз повернулися в дім, а двоє чоловіків із лопатами вийшли в сад. Не чекаючи, коли інспектор почне його розпитувати, Джайлз сказав:
– Я думаю, інспекторе, вам варто вислухати те, про що моя дружина досі нікому не розповідала, крім мене та е… ще однієї особи.
Лагідний, але разом із тим і гострий погляд інспектора Праймера зупинився на Ґвенді. У ньому читалося приховане запитання. Певно, він міркує, звертаючись сам до себе, подумала Ґвенда: "Чи на думку цієї жінки можна покластися, чи вона належить до тих, котрі надто залежать від своєї уяви?"
Це відчуття було таким сильним, що вона сказала, мовби захищаючись:
– Можливе, я все це просто собі уявила. Можливо. Але воно здається мені жахливо реальним.
Інспектор Праймер сказав тоном лагідним і заспокійливим:
– Гаразд, місіс Рід, я готовий вас вислухати.
І Ґвенда почала свою розповідь. Про те, яким знайомим здався їй цей дім, коли вона вперше його побачила. І як вона потім довідалася, що жила в ньому малою дитиною. Як пригадала візерунок шпалер у дитячій кімнаті, двері, що сполучали між собою дві кімнати, своє відчуття, що тут мають бути сходи, якими з тераси можна спуститися до моріжка.
Інспектор Праймер кивав головою. Він не сказав, що дитячі спогади Ґвенди не здалися йому особливо цікавими, але Ґвенда запитувала себе, чи він цього не подумав.
І тоді вона розповіла про найголовніше. Як сидячи в театрі, вона несподівано пригадала ту мить, коли дивилася крізь перила сходів у Домі-на-Горі й побачила мертву жінку в холі.
– Із синім обличчям, задушену, і з золотим волоссям – то була Гелена. Я знала, що то Гелена, але не знала, хто вона така.
– Ми думали, що… – почав Джайлз, але інспектор Праймер зупинив його несподівано владним жестом руки.
– Будь ласка, дозвольте місіс Рід розповісти мені про все своїми словами.
І Ґвенда говорила далі, затинаючись, а інспектор Праймер намагався їй допомогти, докладаючи зусиль, яких Ґвенда не могла належно оцінити, бо то була надто витончена професійна майстерність досвідченого детектива.
– Вебстер? – замислено повторив він. – "Герцогиня д'Амальфі"? Мавпячі лапи?
– Але то був, певно, кошмар, – озвався Джайлз.
– Будь ласка, містере Рід, не втручайтеся.
– То справді міг бути кошмар, – погодилася Ґвенда.
– Ні, я так не думаю, – заперечив їй інспектор Праймер. – Нам буде важко пояснити смерть Лілі Кімбл, якщо ми не припустимо, що в цьому домі було вбито жінку.
Це твердження було таким розумним і переконливим, що Ґвенда поквапилася розповідати далі.
– І не мій батько задушив її, ні. Справді, то був не він. Навіть доктор Пенроуз каже, що він не належав до таких людей і не зміг би вбити нікого. І доктор Кеннеді був переконаний, що батько цього не зробив, а лише думав, що він її вбив. Тож, як бачите, був хтось такий, кому хотілося переконати мого батька в тому, що то він задушив дружину, і ми навіть знаємо, хто то був – принаймні один із двох людей…
– Ґвендо, – утрутився Джайлз, – насправді ми не можемо…
– Я оце подумав, містере Рід, – сказав інспектор, – чи не ліпше вам вийти в сад і подивитися, як там працюють мої люди. Скажіть їм, що я вас послав.
Він зачинив засклені двері за Джайлзом, узяв їх на засув і повернувся до Ґвенди.
– А тепер розкажіть мені про свої міркування, місіс Рід. Не переймайтеся, якщо вони виявляться незв'язними.
І Ґвенда розповіла йому про всі свої та Джайлзові міркування й припущення, про ті заходи, до яких вони вдалися, щоб з'ясувати все про трьох чоловіків, котрі могли зіграти якусь роль у житті Гелени Гелідей, і про остаточні висновки, до яких вони прийшли, – і як Волтеру Фейну та Ефліку хтось зателефонував, прикинувшись Джайлзом, і покликав їх у Дім-на-Горі вчора пополудні.
– Але ж ви не можете не погодитися, інспекторе, що хтось один із них нам набрехав?
І лагідним, дещо стомленим голосом інспектор їй відповів:
– Це одна з головних проблем у моїй роботі. Надто багато людей можуть брехати. І зазвичай брешуть… Хоч і не завжди з тих причин, які ви припускаєте. А деякі люди навіть не усвідомлюють, що вони брешуть.
– Ви це про мене? – з острахом запитала Ґвенда.
– Я вважаю вас дуже правдивим свідком, місіс Рід, – усміхаючись, відповів їй інспектор.
– І ви думаєте, я маю рацію щодо того, хто її вбив?
Інспектор зітхнув і сказав:
– Розв'язання цієї проблеми не залежить від того, що ми думаємо.