Він так тішився, що сам собі здався хлопчаком, але зразу ж усвідомив, що він не хлопчак і вже навіть не юнак: доказом цього було почуття сорому і внутрішнього опору, який з'являвся в нього кожного разу, коли він жестом, вигуком чи якимось хлоп'ячим вибриком хотів дати вияв почуттю волі й школярського канікулярного щастя. Ні, те, що колись було б звичайною річчю, способом вилити свою душу — радісний поклик до пташок у гіллі, голосно проспівана мелодія маршу, ритмічна хода, ніби в танці, — стало вже неможливим, усе це вийшло б вимушеним, неприродним, дитинним, дурним. Він відчув себе дорослою людиною з молодечими почуттями й молодечою силою, але вже відвиклою віддаватися хвилинному настроєві, вже не вільною, змушеною завжди бути насторожі, взятою в шори обов'язку — але якого? Службового? Обов'язку репрезентувати серед святих отців свою країну і свій Орден? Ні, то була відповідальність за сам Орден, за ієрархію, з якою він під час цього раптового самоспоглядання відчув себе незбагненно зрослим, як частка з цілим, то було злиття з чимось загальним і вищим, злиття, від якого багато молодих людей можуть здатися старими і старих — молодими, злиття, яке тримає тебе, підтримує, але й відбирає в тебе волю, немов тичка, прив'язана до молодого деревця, додає тобі досвіду й заразом вимагає від тебе дедалі більшої ясності й чистоти.
У Монтпорті Кнехт відвідав колишнього Магістра музики, який сам замолоду гостював у Маріафельсі, вивчав там музику бенедиктинців і який тепер почав докладно розпитувати його про багато що з тамтешнього життя. Кнехтові старий Магістр здався хоч і якимось притихлим, відчуженим, але й здоровішим на вигляд, веселішим, ніж останнього разу, втома зникла з його обличчя, він не помолодшав, відколи відмовився від посади, проте став ніби ще симпатичніший, витонченіший. Кнехтові впало в око, що він жваво розпитував його про орган, про скрині з нотами, про маріафельський хор, навіть про дерево в галереї, чи воно й досі ще росте, але до його теперішньої діяльності, до курсу Гри, до мети його відпустки, здавалося, був зовсім байдужий. А проте на прощання старий дав йому цінну пораду.
— Я чув, — сказав він наче жартома, — що ти став немовби дипломатом. Що ж, не дуже приємне поле діяльності, але тобою, кажуть, задоволені. Звичайно, це твоя справа. Та якщо тебе не тішить перспектива назавжди лишитися дипломатом, то будь насторожі, Йозефе, здається, на тебе наставили пастку. Боронися, це твоє право. Ні, не розпитуй мене, я більше не скажу жодного слова. Сам побачиш, що й до чого.
Незважаючи на це попередження, що, мов колючка, застрягло у нього в грудях, Кнехт, повернувшись до Вальдцеля, додому, так радів, як ніколи досі. Йому здавалося, що Вальдцель — не тільки його батьків1щина і найкращий куточок у світі, а й що цей куточок, поки не було його тут, став ще кращий і цікавіший, — чи, може, він глянув на нього новими очима, став зіркіший, ніж був? І так було не тільки з брамами, вежами, деревами й річкою, подвір'ями й залами — під час своєї відпустки він поособливому сприймав дух Вальдцеля, Орден і Гру в бісер, краще, ніж будьколи досі, розумів їх, відчував до них глибоку вдячність, як мандрівник, що повернувся додому, дозрівши й помудрішавши за час своєї відсутності.
— Мені здається, — сказав він своєму приятелеві Тегуляріусу на закінчення палкого гімну Вальдцелеві й Касталії, — мені здається, що я всі ті роки, які пробув тут, жив уві сні, щасливо, але не усвідомлюючи свого щастя, а тепер прокинувся й чітко, ясно бачу, що воно справді було. Аж дивно, що за два роки, проведені на чужині, може так вигостритись зір! Відпустка стала для нього святом, особливо Ігри й дискусії з товаришами, в колі еліти Vicus Lusorum, зустрічі з друзями, з вальдцельським genius loci.[38] Та лише після першого прийому в Магістра Гри його всього заполонило почуття щастя й захвату, бо досі до його радості домішувавсь і якийсь острах.
У Магістра Гри було менше запитань, ніж Кнехт сподівався, він наче між іншим згадав про курс Гри для початківців та про Йозефову працю в музичному архіві й тільки про отця Якоба ніяк не міг наслухатися, знов і знов заводив про нього мову, і хоч скільки Йозеф розповідав про старого вченого, Магістрові все було мало. Що ним і його місією в бенедиктинців задоволені, навіть дуже задоволені, Кнехт бачив не лише з незвичайної привітності Магістра, але, мабуть, ще більше з поведінки пана Дюбуа, до якого Магістр зразу ж відіслав його після закінчення прийому.
— Ти чудово впорався зі своїм завданням, — мовив той і, всміхнувшись, додав: — Я справді не виявив тоді належного чуття, коли відраджував посилати тебе до монастиря. Те, що ти, крім абата, прихилив до себе ще й славетного отця Якоба і спонукав його змінити на краще свою думку про Касталію, — велике досягнення, ніхто навіть не сподівався такого.
Через два дні Магістр Гри запросив Кнехта разом з Дюбуа і тодішнім директором вальдцельської школи, наступником Цбіндена, на обід, а коли вони пообідали й почалася розмова, непомітно з'явився й новий Магістр музики, а за ним Архіваріус Ордену, тобто ще двоє членів Виховної Колегії, і один з них потім забрав ще Кнехта з собою до готелю і мав з ним довгу бесіду. Це запрошення вперше помітно для всіх висунуло Кнехта в найвужче коло кандидатів на високі посади, і між ним та звичайними членами еліти зразу ж постав чіткий бар'єр; Йозеф, у якого на багато що відкрилися тепер очі, виразно відчував його. Та хоч би як там було, а поки що він отримав чотиритижневу відпустку і офіційний Дозвіл зупинятися в усіх готелях Провінції, який звичайно отримують службові особи. Хоч йому не дали ніяких доручень і навіть не зобов'язали відмічатися, все ж таки він помітив, що згори за ним стежать, бо коли він справді відвідував деякі місця й установи, наприклад, Койпергайм, Гірсланд і Східноазіатський інститут, його всюди запрошували до себе тамтешні високі службові особи; за ті тижні він перезнайомився з усім керівництвом Ордену і з більшістю Магістрів та викладачів наукових закладів Касталії. Якби не ці дуже офіційні запрошення й знайомства, поїздка по Касталії була б для Кнехта радісним поверненням до студентського вільного життя. Та він обмежував себе, насамперед задля Тегуляріуса, що тяжко переживав кожну його відсутність, але й задля Гри також, бо для нього дуже важливо було взяти участь у найновіших вправах і познайомитися з її найновішими проблемами, і тут Тегуляріус робив йому неоціненну послугу. Другий його близький приятель, Ферромонте, належав тепер до оточення нового Магістра музики, і за всі канікули Кнехтові пощастило зустрітися з ним тільки двічі; він бачив, що Ферромонте багато працює і задоволений своєю працею, а саме тепер захопився музикознавчим дослідженням про античну музику та її відгомін у танці й піснях балканських народів. Ферромонте залюбки розповідав приятелеві про свої останні праці й відкриття з епохи поступового занепаду бароккової музики десь наприкінці вісімнадцятого сторіччя й проникнення в неї нового музичного матеріалу з слов'янських народних мотивів.
Та найбільше свого святкового, канікулярного часу Кнехт віддав Вальдцелю і Грі в бісер. Він уважно проглянув з Фріцом Тегуляріусом його записи лекцій, які Магістр Гри прочитав протягом останніх двох семестрів для найздібніших студентів, і знов, після дворічної перерви, всією душею поринув у шляхетний світ Гри, — її чари здавалися йому тепер такими ж невіддільними від його життя, такими ж необхідними його серцю, як і чари музики.
Тільки в останні дні відпустки Magister Ludi знов завів мову про місію Йозефа в Маріафельсі, про його найближче майбутнє і про його завдання. Спершу в тоні невимушеної розмови, а потім уже поважніше й наполегливіше Магістр почав йому розповідати про плани Колегії, яким більшість Магістрів і пан Дюбуа надають дуже великого значення: про заснування в майбутньому постійного представництва при Апостольському Престолі в Римі. Настала чи принаймні наблизилась історична мить, казав Магістр Том ас, нанизуючи одну на одну переконливі, як завжди, досконало складені фрази, коли через прірву, що віддавна ділила Рим і Орден, треба перекинути міст, бо ворог у них, безперечно, спільний, їх чекають однакові небезпеки, однакова доля, вони союзники за своєю природою, а такий стан, як існував досі, далі існувати не може, він просто не гідний їх: дві світові держави, що мають історичне завдання берегти й плекати духовність і мир, живуть окремо, майже відчужено одна від одної. Римська церква, незважаючи на тяжкі втрати, витримала струси й кризи останньої великої епохи воєн, вони її не знищили, а тільки обновили й очистили, тим часом як багато світських інституцій, що мали дбати про науку й освіту, зазнали краху разом з крахом культури, і на їхніх руїнах виник Орден і касталійське вчення. Вже саме це та ще такий поважний вік римської церкви дають їй право на першість: вона старша, вища, випробувана в більших бурях сила. Отже, найперше треба було б і в Римі пробудити й виплекати свідомість того, що ці дві сили споріднені й що вони залежатимуть одна від одної в усіх майбутніх кризах.
"Ось у чім справа, — подумав Кнехт, — вони хочуть послати мене до Риму, і, можливо, назавжди!" І, згадавши застереження старого Магістра музики, внутрішньо зразу ж приготувався до опору.
Важливим кроком у цьому розвитку подій, давно вже бажаному для Касталії, вів далі Магістр Томас, була місія Кнехта в Маріафельсі, Ця місія, сама по собі тільки спроба, жест ввічливості, була здійснена без будьяких задніх думок у відповідь на запрошення партнера, а то б, звичайно, для неї вибрали не гравця в бісер, що не розуміється на політиці, а, може, котрогось із молодших службовців відділу пана Дюбуа, Але ця спроба, ця невеличка, невинна місія дала несподівано добрі наслідки, завдяки їй один із провідних інтелектів сучасного католицизму, отець Якоб, познайомився трохи ближче з духом Касталії і дістав про нього краще уявлення, ніж досі. Орден вдячний Йозефові Кнехту за ту роль, яку він відіграв у цій справі. В цьому, власне, й полягає сенс і успіх його місії, саме під цим кутом зору треба розглядати не тільки всю спробу зближення, а й особливо подальшу діяльність Кнехта, його наступну поїздку, йому надано відпустку, і її можуть ще трохи продовжити, якщо він захоче, з ним тут поговорили, його познайомили з більшістю членів Виховної Колегії, всі вони висловили своє довір'я Кнехтові й тепер уповноважили його, Магістра Гри, знов послати Кнехта з особливим дорученням і ширшими повноваженнями до Маріафельса, де, на щастя, його чекає гостинна зустріч.
Магістр замовк, наче давав співрозмовникові час на якесь запитання, але той обмежився ввічливим жестом, який мав засвідчити, що він уважно слухає і готовий виконати своє завдання.
— Доручення, яке я повинен тобі передати, — повів далі Магістр, — полягає ось у чому: ми хочемо раніше чи пізніше заснувати постійне представництво нашого Ордену при Ватікані, можливо, на засадах взаємності.