Пабло, засміявшись, кинув його додолу, і воно покотилося нескінченним коридором.
— Добре засміявся, Гарі, — сказав Пабло. — Ти ще навчишся сміятись, як безсмертні. Нарешті ти вбив Степового Вовка. Бритвою ти б йому нічого не заподіяв. Гляди тільки, щоб він не ожив! Зараз ти зможеш залишити безглузду дійсність. За першої ж нагоди ми вип'ємо на брудершафт, любий, ти ще ніколи мені так не подобався, як сьогодні. Якщо тобі не перехотілося, то ми зможемо скільки завгодно розмовляти на філософські теми, сперечатися про музику, про Моцарта й про Ґлюка, про Платона й про Ґете. Тепер ти розумієш, чому раніше в нас не виходила така розмова. Думаю, тобі пощастило на сьогодні позбутися Степового Вовка. Бо, звичайно, твоє самогубство не остаточне: ми перебуваємо в магічному театрі, тут немає дійсності, є тільки образи. Нашукай собі гарних, веселих образів і доведи, що ти справді вже не закоханий у свою сумнівну особистість! Та якщо ти все ж таки почнеш тужити за нею, тобі досить буде знов глянути в дзеркало, яке я тобі зараз покажу. Ти ж бо знаєш давнє мудре прислів'я: "Краще дзеркальце в руці, ніж двоє на стіні". Ха-ха-ха! (Знов той чудесний, моторошний сміх!) А тепер лишилося виконати маленьку веселу церемонію. Ти зняв окуляри своєї особистості, тож глянь у справжнє дзеркало! Ти дістанеш задоволення.
Сміючись, він кумедно, пестливо обернув мене, я опинився перед величезним, на всю стіну дзеркалом і побачив у ньому себе.
На коротку мить я вгледів відомого мені Гарі, тільки з незвичайно веселим, ясним, усміхненим обличчям. Та не встиг я його впізнати, як він розпався, від нього відкололася друга постать, потім третя, двадцята — все дзеркало було повне Гарі або уламків з Гарі, незчисленних Гарі, і кожного з них я встигав тільки на коротесеньку мить побачити й упізнати. Деякі з тих Гарі були такого віку, як я, деякі старші, деякі зовсім старі, а деякі зовсім молоді — юнаки, підлітки, школярі, хлопчаки, діти. П'ятдесятирічні й двадцятирічні Гарі, тридцятирічні й п'ятирічні, поважні й веселі, статечні й смішні, добре вдягнені, обдерті й зовсім голі, безволосі і з довгими кучерями бігали й стрибали один через одного, і всі вони були мною, кожного я на мить устигав побачити й упізнати, перше ніж він зникав. Вони розбігалися на всі боки, ліворуч, праворуч, поринали в дзеркало, випливали з нього. Один із них, елеґантний юнак, сміючись, кинувся на груди Пабло, обняв його й кудись потяг. Другий, що особливо сподобався мені, вродливий, чарівний юнак шістнадцяти чи сімнадцяти років, швидко вискочив у коридор і почав жадібно читати написи на дверях. Я побіг за ним і догнав перед дверима, на яких було написано:
УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ!
ВКИНЬ У ЩІЛИНУ ОДНУ МАРКУ
Вродливий юнак розігнався, кинувся сам головою вперед у щілину й зник за дверима.
Пабло також десь подівся, зникло начебто й дзеркало, а з ним і всі незчисленні постаті Гарі. Я збагнув, що мене залишили самого в театрі, й почав зацікавлено ходити від дверей до дверей. На кожних я бачив якийсь напис, якусь спокусу, обіцянку.
Мене привабив напис:
ЗАПРОШУЄМО НА ВЕСЕЛЕ ПОЛЮВАННЯ!
ВЕЛИКЕ ПОЛЮВАННЯ НА АВТОМОБІЛІ
Я відчинив вузенькі двері й зайшов досередини.
Мене миттю рвонуло в якийсь галасливий, розбурханий світ. Вулицями мчали автомобілі, деякі броньовані, й полювали на пішоходів, роздавлювали їх, притискаючи до мурів. Я відразу збагнув: це була війна людей з машинами, яку давно готували, давно очікували і якої давно боялися. І ось нарешті вона вибухнула. Всюди лежали мертві й роздавлені люди, а також розбиті, понівечені, обпалені автомобілі. Над цим страшним хаосом кружляли літаки, і в них теж із багатьох дахів та вікон стріляли з гвинтівок та кулеметів. На всіх мурах були поналіплювані барвисті войовничі плакати, написані величезними літерами, що палали, мов смолоскипи. Вони закликали націю стати нарешті на захист людей від машин, порахуватися з ситими, вичепуреними, напахченими багатіями, що за допомогою машин витискають соки з решти людей, а заразом винищити і їхні автомобілі, що люто гудуть, скажено дирчать, чмихають, обертаючи вулиці в пекло, підпалити заводи й хоч трохи звільнити від мотлоху та від людської комашні сплюндровану землю, щоб на ній знов росла трава, щоб закурені, зацементовані пустелі знов перетворилися в ліс, поле, луку, струмок і болото. Інші ж плакати, чудово намальовані ніжними, не такими по-дитячому крикливими фарбами, прегарно стилізовані, надзвичайно розумно й дотепно скомпоновані, навпаки, наполегливо застерігали всіх заможних і всіх розважних людей від небезпечного хаосу анархії, просто-таки зворушливо змальовували, яке щастя дає людям лад, праця, власність, культура, право, і вихваляли машини як найбільший і найкращий винахід людини, за допомогою якого вона зрівняється з Богом. Я задумливо, зачудовано читав ті плакати, і червоні, й зелені. На мене дивовижно впливала і палка красномовність одних, і залізна логіка других, усі вони мали слушність, кожен глибоко переконував мене, хоч я стояв то перед тим, то перед тим, хоч мені й заважала шалена стрілянина навколо. Головне я збагнув: то була війна, справжня, запекла, дуже симпатична війна, в якій ішлося не про імператора, республіку, державні кордони, не про кольори прапорів чи інші такі самі переважно декоративні, театральні речі, властиво, дріб'язкові, а де кожен, кому остогидло це життя, давав волю своєму невдоволенню й хотів будь-що зруйнувати цю бляшану цивілізацію. Я бачив, як у кожних очах яскраво, неприховано палахкотіла жадоба знищення і вбивства, і в мені самому так само буйно й весело розквітли ці червоні, шалені квітки. Я радісно кинувся у вир боротьби.
Та найкраще з усього було те, що біля мене раптом з'явився мій шкільний товариш Ґустав, про якого я вже десятки років нічого не чув, один із найневгамовніших, найдужчих і найжиттєрадісніших товаришів мого дитинства. Серце в мене радісно тьохнуло в грудях, коли я побачив, як він підморгує мені, щоб я йшов за ним, і я негайно з радістю послухався.
— Боже, як добре, що я тебе знов побачив, Ґуставе, — радісно мовив я. — Ким ти став?
У його веселих блакитних очах спалахнули сердиті іскорки, так самісінько, як колись у дитинстві.
— Дурню, неодмінно треба щось питати й базікати! Я став професором теології, якщо це тебе цікавить, але тепер, на щастя, всім уже байдуже до теології, голубе, — війна. Ходімо!
Він пострілом збив водія з невеликої машини, що саме гуркотіла нам назустріч, спритно, як мавпа, скочив у неї, спинив і сказав мені теж сідати. Ми з пекельною швидкістю помчали під кулями поміж перекинутими машинами через усе місто й виїхали на околицю.
— Ти воюєш на боці фабрикантів? — спитав я.
— Ет, це справа смаку, ми про це поговоримо, як виїдемо за місто. Або ні, скажу тепер: мені б хотілося, щоб до влади прийшла інша партія, хоч, звичайно, від того нічогісінько не змінилося б. Я теолог, і мій предок Лютер свого часу помагав князям та багатіям придушувати селян, а ми тепер трохи виправимо його помилки. Кепська машина, хоч би ще кілька кілометрів витримала!
Швидко, як на крилах, ми з гуком мчали мирною, зеленою, широкою рівниною, аж поки через багато миль почали повільно підійматися в дедалі стрімкіші гори. Ми спинилися на гладенькій слизькій дорозі, що круто звивалася між високою скелею з одного боку і невисоким захисним муром із другого. Далеко внизу блищала синя гладінь озера.
— Гарна місцевість, — мовив я.
— Дуже гарна. Можна її назвати Віссю, бо скоро тут зламається не одна вісь, Гарі. Зараз побачиш!
Біля дороги росла висока пінія, і в її верховітті ми побачили чатову вежу — таку собі хижку, збиту з дощок. Ґустав хитро підморгнув мені й засміявся. Ми швидко вибрались з машини, видряпалися на пінію і, важко дихаючи, сховались у вежі, яка нам дуже сподобалася. Там ми знайшли гвинтівки, пістолети і ящики з патронами. Не встигли ми трохи відпочити й зручно розташуватись, як за найближчим поворотом хрипко і владно засиґналив великий розкішний автомобіль, що, гуркочучи, на великій швидкості наближався до нас гладенькою гірською дорогою. Ми вже тримали напоготові гвинтівки. Пригода була страшенно цікава.
— Цілься в шофера! — швидко наказав Ґустав, коли важка машина пролітала повз нас.
Я націлився у синій кашкет водія й натиснув на гачок. Водій осів. Машина помчала далі, вдарилась об скелю, відскочила назад, важко й сердито, мов великий, товстий джміль, гупнула об мур, перекинулась, тихо затріщала й полетіла в прірву.
— Одна є, — засміявся Ґустав. — Друга буде моя.
На дорозі вже з'явилася друга машина. В ній сиділо троє або четверо людей. За головою жінки нерухомо, горизонтально плив кінець блакитного серпанку. Мені стало шкода його. Хтозна, може, під тим серпанком сміялося найвродливіше жіноче обличчя. Господи, якщо вже ми граємося в розбійників, то, може, було б краще й справедливіше йти за прикладом своїх великих попередників і не поширювати своєї хвацької кровожерливості на гарних дам. Та Ґустав уже вистрілив. Водій стріпнувся й похиливсь на кермо, машина наскочила на прямовисну скелю, ковзнула по ній угору й ляпнула назад на дорогу колесами догори. Ми почекали, проте ніщо в ній не ворушилось, люди тихо лежали під машиною, наче в пастці. Мотор ще гув і колеса смішно крутилися в повітрі, але раптом пролунав страхітливий вибух, і машину охопило яскраве полум'я.
— "Форд", — сказав Ґустав. — Треба злізти й звільнити дорогу.
Ми спустилися з дерева й підійшли до машини. Скоро з неї зостався самий кістяк. Ми зробили зі стовбурів молодих деревець важелі, відсунули покручене залізо з дороги й перекинули через захисний мур у провалля. У кущах ще довго тріщало. Двоє загиблих випали з машини, коли ми її перевертали, й лежали на дорозі. Одяг на них де-не-де обгорів. На одному піджак був майже цілий, і я обшукав його кишені, хотів побачити, хто то був. У одній кишені я намацав шкіряний гаманець і знайшов у ньому візитні картки. Я витяг одну й прочитав: "Тат твам асі".
— Смішно, — мовив Ґустав. — Але хіба не однаково, як звати тих людей, що ми тут убиваємо? Вони такі самі бідолахи, як і ми, а їхні імена не мають ніякого значення. Цей світ повинен завалитися, і ми разом із ним.
Найкраще було б потримати його десять хвилин під водою, та й по всьому.