— Ось побачите, що наші внуки знайдуть Великого Мумрика, поки повмирають!
— І з такими ось мозолями на руках! — додав Бенка.
— А ви трішки покрутіть мозком, Червоні Трояндочки, якщо він у вас є! — сказав Андерс і додав театрально — Коли ватажок Червоної Троянди вернеться до себе додому й дослідить надра землі, то знайде те, чого шукає!
Калле і Єва-Лотта зареготали, молотячи ногами по воді.
— Ото ж бо, шукайте в надрах землі, — й собі таємниче сказали вони.
— Паршивці! — сказав Сікстен.
Потому Червоні Троянди пішли до Сікстена й розгорнули в поштаревому садку величезні земляні роботи. Цілий день вони порпались і копали в кожному місці, що видавалось їм хоч трошки підозріле. Нарешті прийшов поштар і спитав, чи їм конче треба псувати його моріжок, чи, може, вони б зробили йому приємність і вибрали собі якийсь інший садок.
— До речі, Сікстене, ти б пішов пошукати Беппо, — додав поштар.
— А хіба він ще не вернувся? — стривожився Сікстен і кинув лопату. — Де ж він може бути?
— От і пошукай, — мовив тато. Сікстен кинувся до хвіртки.
— Підете зі мною? — спитав він Бенку та Йонте. Звісно, Бенка та Йонте пішли. І не тільки вони захотіли шукати Беппо: Андерс, Калле і Єва-Лотта, що вже цілу годину лежали в кущах і милувалися пильністю своїх супротивників, вилізли звідти й запропонували свою допомогу. Сікстен вдячно прийняв їхню пропозицію. У важку хвилину Троянди забували про ворожнечу.
В найкращій приязні вони рушили на пошуки.
— Він звичайно ніколи довго не барився, — мовив стурбований Сікстен. — Ну, бігав десь годину чи дві. А тепер як пішов учора об одинадцятій, то й досі нема.
— Ні, десь о дванадцятій, адже… — Андерс затнувся й почервонів.
— Еге ж, о дванадцятій, — неуважно поправився Сікстен, тоді раптом підозріло позирнув на Андерса. — Стривай, а звідки ти знаєш?
— Та я, бачиш, ніби ясновидець, — викрутився Андерс.
Він сподівався, що Сікстен не почне допитуватися. Бо ж як він скаже, що бачив Беппо в кухні десь біля дванадцятої, коли прийшов з Мумриком, а коли через годину тікав у вікно, то пса вже не було.
— Он як. Значить, нам пощастило, що маємо ясновидця, — мовив Сікстен. — То, може, ти будеш такий ласкавий і вгледиш, де тепер Беппо?
Андерс заявив, що може передбачати тільки час, а не місце.
— То коли ми знайдемо Беппо? — поцікавився Сікстен.
— Десь за годину, — впевнено заявив Андерс. Та цього разу ясновидець помилився. Знайти Беппо було не так легко.
Вони шукали скрізь. Облазили ціле місто. Обійшли всіх собак, до яких Беппо любив ходити в гості. Питали всіх, кого тільки зустрічали. Однак ніхто не бачив Беппо. Він зник.
Сікстен зовсім занепав духом. Він замалим не плакав, так тривожився, але нізащо в світі не показав би цього. Тільки дуже часто втирав носа.
— З ним щось скоїлось, — час від часу казав він. — Беппо ніколи не пропадав.
Приятелі намагалися заспокоїти Сікстена.
— Та ні, з ним нічого не сталося! — казали вони, однак самі не були такі впевнені, як удавали.
Довго вони йшли мовчки.
— Він був такий гарний пес, — врешті мовив Сікстен тремтячим голосом. — Розумів усе, що йому казали.
Довелося знову втирати носа.
— Та не кажи такого! — попросила Єва-Лотта. — Наче він справді здох.
Сікстен промовчав, тільки шморгнув носом.
— Він мав такі щирі очі, — озвався Калле. — Тобто має щирі очі, — швидко поправився він.
Знову запала довга мовчанка. Як її вже важко було стерпіти, Йонте сказав:
— Авжеж, собаки дуже гарні тварини.
Вони поверталися додому. Не варто було шукати далі. Сікстен ішов на крок попереду від решти й підштовхував ногою камінець. Приятелі ж бо добре розуміли, як йому важко.
— Слухай, Сікстене, а що, як Беппо вернувся додому, поки ми його шукали? — з надією в голосі сказала Єва-Лотта.
— Якщо він вернувся… — мовив Сікстен, — якщо Беппо вже дома, то я стану слухняний. О, який я буду слухняний! Митиму щодня вуха і…
Він кинувся бігти, сповнений нової надії. Приятелі помчали за ним. Як вони всі хотіли, щоб коло хвіртки Беппо зустрів їх гавкотом!
Однак Беппо їх не зустрів. Великодушна Сікстенова обіцянка щодня мити вуха ніяк не вплинула на сили, що керували собачим життям і вчинками. І Сікстен уже зовсім безнадійним голосом спитав маму, що стояла на ґанку:
— Беппо не вернувся?
Мама похитала головою.
Сікстен мовчки відійшов і сів на траву. Приятелі нерішуче поставали навколо нього. Вони шукали, чим би потішити його, та нічого не спадало на думку.
— Я взяв його маленьким цуценям, — пояснив Сікстен тремтячим голосом.
Вони ж бо повинні зрозуміти, що коли ти взяв собаку маленьким цуценям, то маєш право ходити з червоними очима, як той собака пропав.
— А знаєте, що він якось зробив? — вів далі Сікстен, ніби для того, щоб помучити себе. — Тоді, як мені вирізали сліпу кишку і я вернувся додому з лікарні, Беппо зустрів мене коло хвіртки й так зрадів, що звалив на землю й шви мені розійшлися.
Всі були зворушені. І справді, хіба пес міг краще довести господареві свою відданість, аніж звалити його на землю, щоб аж шви розійшлися?
— Авжеж, собаки гарні тварини, — знову сказав Йонте.
— А надто Беппо, — мовив Сікстен і втер носа.
Опісля Калле не міг збагнути, що його спонукало зазирнути в дровітню. "Властиво, не було ніякого глузду", — міркував він. Бо ж якби пса несамохіть зачинили там, то він би скавчав, аж поки хтось випустив би його.
Та хоч зазирати в дровітню не було глузду, Калле все ж таки зазирнув. Він відчинив навстіж двері, щоб було видно, і в самому кутку побачив Беппо. Собака лежав зовсім тихо, і першу мить Калле у відчаї подумав, що він мертвий. Та як Калле наблизився, Беппо насилу звів голову й тихенько заскавчав. Калле кинувся надвір і щосили гукнув:
— Сікстене! Сікстене! Він тут! У дровітні!
— Беппо! Бідний мій, любий Беппо, — тремтячим голосом казав Сікстен.
Він стояв біля собаки навколішки, і Беппо дивився на нього так, наче питав, чому господар не прийшов до нього раніше. Адже він так страшенно довго лежить тут і такий хворий, що навіть не може гавкати. Ох, який він хворий! Пес намагався все це розповісти господареві, і голос його був безмежно сумний.
— Слухайте, таж він плаче! — сказала Єва-Лотта й собі заплакала.
Так, Беппо справді був хворий. Він лежав у калюжі блювотиння і так знесилів, що не міг поворухнутися. Тільки тихенько лизав Сікстенові руку, наче хотів подякувати, що його, такого слабого, вже не лишають на самоті.
— Я зараз скочу по ветеринара, — сказав Сікстен. Та не встиг він підвестися, як Беппо відчайдушне заскавулів.
— Він боїться, що ти лишиш його, — мовив Калле. — Я піду сам.
— Скажи ветеринарові, щоб поспішився — попросив Сікстен. — І поясни, що пес із'їв трійло на пацюків.
— А звідки ти знаєш? — спитав Бенка.
— Таж видно, — мовив Сікстен. — А все та клятуща різниця. Скрізь розкидає трійло на своїх пацюків. Беппо любив туди ходити по кістки.
— А Беппо… а пес може від цього загинути? — спитав Андерс, витріщивши з жаху очі.
— Цить! — розсердився Сікстен. — Беппо ні! Я ж узяв його маленьким цуценям. О Беппо, чого тебе понесло до трійла?
Беппо віддано лизнув йому руку й нічого не відповів.
13
Калле спав неспокійно. Йому снилося, що він надворі й знову шукає Беппо. Він блукав сам нескінченно довгими, пустельними й темними вулицями, що моторошно стелилися перед ним і губились далеко-далеко в страхітливому мороці. Калле сподівався зустріти когось і спитати про Беппо, та все дарма. Весь світ спорожнів, збезлюднів, став пустелею. І раптом усе змінилося: Калле вже шукав не Беппо, а щось інше, куди важливіше, тільки не міг згадати, що саме. Він відчував, що повинен згадати, наче йшлося про його життя. Відповідь ховалася десь там, у темряві попереду, та він не міг до неї дістатись. І Калле так страждав, що аж прокинувся.
Дякувати богу, що це тільки сон! Калле позирнув на годинника. Всього лиш п'ята. Найкраще спробувати знову заснути. Калле уткнувся глибше в подушку. Та дарма — йому не сходив з гадки дивний сон. Навіть тепер, прокинувшись, Калле відчував, що мусить згадати щось. Те "щось" вгніздилося глибоко в мозку й чекало, щоб його звідти визволили Якась малесенька клітинка в мозку знала, що треба згадати. Калле задумано шкрябав голову й сердито мурмотів:
— Ну, вилазь швидше!
Однак нічого з голови не вилізло, і Калле стомився. Він відчув, як його долає приємна дрімота. Отже, сон близько.
І раптом, коли він уже майже заснув, маленька клітинка в мозку відпустила те, що досі тримала. То було одне-єдине речення. І його вимовив Андерсів голос:
"Якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край".
Калле підстрибнув на ліжку. Сон із нього як рукою зняло.
— "Якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край", — проказав він повільно.
І що ж тут такого? Чому так конче було згадати це речення?
А тому, що… тому, що… є така страшна можливість…
Дійшовши аж до такої думки, Калле знову ліг і вкрився з головою.
"Калле Блюмквісте, — застережливо сказав він сам до себе, — не берися знову до давніх химер. Не вигадуй нічого! Ми ж, здається, домовились, що ти не будеш більше морочити собі голови такими дурницями. Краще спи. Ти повинен заснути".
"Я жертва вареної тріски".
Знову Андерсів голос. От лихо, не дасть йому заснути! Чого він притарабанився й базікає казна-що? Лежав би собі дома й балакав сам із собою, коли вже йому так забаглося говорити!
Та нічого не помагало. Підступні думки налягали на Калле, і їх годі було відігнати.
А що, як Андерса нудило не від риби? Щоправда, варена тріска — препогана їжа, але ж від неї не стане тебе цілу ніч нудити. А що, як Беппо наївся не трійла на пацюків? Що, як то… як то був затруєний шоколад?
Калле спробував уговкати сам себе.
"Бачу, що знаменитий детектив читав газети, — глузував він, — і, очевидно, стежив за злочинами останніх років. Та як навіть когось і спровадили на той світ затруєним шоколадом, то це ще не означає, що кожна плитка шоколаду просякнута арсеном".
Якусь хвилину він лежав мовчки й думав. То були тривожні думки.
"Але ж не тільки я читаю газети й цікавлюся кримінальними повідомленнями. Ними, наприклад, може цікавитись хтось у зелених габардинових штанях. І він боїться. Він міг також прочитати статтю про Єву-Лотту, де сказано, скільки вона дістала поштою шоколаду й цукерків.