Опиратися було годі. Я дивився на неї з відчаєм. Мене самого тримали в такий спосіб, і я знав, що не вирвуся, хоч би скільки хвицав ногами чи молотив повітря вільною рукою.
– Чого вам треба? – насилу вимовив я, задихаючись від обурення, хоч таке запитання було цілком зайве.
Рудий висипав наші гроші на землю й почав ретельно складати монети в чотири стовпчики. З арифметикою він був, очевидячки, не в добрій злагоді, отож він мусив перекладати монети кілька разів, доки поділив так, як йому хотілося.
– Давайте ділити! – рикнув він.
– Собі ти, бач, узяв більше, – докорив йому один з поплічників.
– А чому ж би ні! Хто все це замислив? До того ж він мене встрелив!
І Рудий обережно помацав плече. Справді, на подертій сорочці серед інших плям розпливалася ясно-червона пляма.
– Чого його сваритися за гроші, – втрутився той, хто тримав мене. – Ось продамо коней, доволі буде всім. Та й сідла коштують немало.
– А що робити з хлопчаками? – спитав хтось із волоцюг.
Рудий спроквола всміхнувся і озирнув інших, ніби бажаючи спершу вивідати їхню думку.
– Забрати в них пукавку та й відпустити, – запропонував той, хто спіймав Кіт. – Вони нам не заподіють шкоди.
– Спочатку треба їх зв'язати, щоб вони трохи поморочилися, поки звільняться. Краще не ризикувати.
– Правду кажеш, Джеку, – захихотів Рудий. – Краще не ризикувати. Ти хлопець обережний! Та я й сам такий. Не хочу зависнути на шибениці за конокрадство. Отож я й кажу: краще не ризикувати зовсім.
Я відразу збагнув, на що він натякає. Наступні десять хвилин ми з Кіт з німим відчаєм дивились одне на одного, слухаючи їхню довгу суперечку. Чи можна відпустити нас, не боячись, що ми викажемо їх шерифові? Якщо ні, то як краще нас порішити? Треба віддати їм належне: жоден не хотів власноручно перерізати нам горлянку.
– А в цьому немає потреби, зовсім немає потреби, – весело заявив Рудий. – Навіщо це, коли обіч дороги є така собі гарненька зручна яма?
Настала напружена тиша, і я побачив, що інші бояться ззирнутися зі мною очима.
– Що може бути краще? – казав далі Рудий і знову помацав поранене плече. В його червоних бичачих очицях спалахнули злі вогники. – Ми поховаємо хлопців так, що в них і волосина з голови не впаде. Навіть пальцем їх не займемо. Штовхнемо легенько, так ніби жартома – і все гаразд. Тобто, я хочу сказати, з ними все гаразд. Ані галасу, ані запитань, ніяких слідів… Що ж до коників, то, коли хто спитає, скажемо, що надибали на них у горах і забрали, бо вважали, що з хазяями сталася лиха пригода.
Він умів переконувати, той Рудий! Він був природжений ватажок і скоро вмовив товаришів пристати на його план. Я розтулив був рота, щоб благати їх, обіцяти їм що завгодно і сказати, що Кіт – дівчина. Але вона позирнула на мене застережливо, і я зрозумів, що вона забороняє мені розкрити її таємницю. Отож нам лишалося тільки мовчки молити небо, щоб воно послало якесь чудо.
– Ходімо, – сказав Рудий. – Ти, Джеку, йди попереду та пильнуй, щоб ми часом не наскочили на якого мандрівного крамара.
Розбишаки почекали з хвилину, а потім повели нас слідом за Джеком. Рудий вів коней за поводи. Інші двоє позаду тягли нас.
– Чого тобі було вертатися? – пробурмотів я.
– А що я мала робити? – спитала Кіт і додала: – Як ти вважаєш… дуже буде боляче?
Я намагався потішити її. Потім вона казала, що я запевняв її так переконано, неначе мене все життя кидали в шурфи.
Я говорив безперестану. Це допомагало: коли говориш, легше не думати.
Нас тримали так міцно, що ми ледве переставляли ноги. Я пам'ятаю все, що мені траплялося на очі на тому короткому шляху. І зараз бачу лиснючі боки чалого, що погойдувалися в лад його ході. Бачу, як вимахує кінь хвостом, як зграбно ступають його стрункі ноги. Бачу орла, що велично ширяє в сіро-сталевому небі.
– Дивись-но, – кажу я, – он орел.
– Так, – відповідає Кіт.
Ми не можемо збагнути, що наше життя скінчилося і ніщо на світі не має для нас ніякого значення.
Я пам'ятаю, що з трави виступали вапнякові брили, яким вітер і дощі надали чудернацьких обрисів. Значить, до шурфу лишилося ярдів сто. Ще один горб, а потім униз, у видолинок.
І саме цю хвилину ми почули тупіт ніг і крик. Чоловік, що прозивався Джек, біг щодуху назад. З-за коней нам нічого не було видно, але ми виразно чули кожне його слово.
– Хлопці, небезпека! Хтось їде! Ціла ватага верхи!
– Близько? – запитав Рудий.
– Вже недалеко, і їдуть прудко. Тікаймо мерщій, поки не пізно!
– Гайда на коней! – крикнув Рудий, вилазячи на кобилу.
Він чимдуж сіпнув поводи і спрямував кобилу в поле. Джек скочив на чалого й помчав слідом за ним. Наші сторожі, побачивши, що їх залишили напризволяще, пустили нас і кинулись навтьоки за своїми товаришами.
– Дяка богові! – тихо мовила Кіт.
І справді, нас врятувало чудо. Здаля долинули крики: "Стій!" Залящали пістолетні постріли, засвистіли кулі. Потім ми почули цокотіння копит: то наближалися наші невідомі рятівники.
Нашу радість наче рукою зняло.
– Подивись! – простогнав я, коли з-за горба вигулькнув перший вершник. – Це сер Філіп!…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ГРІЗНО МАЙОРЯТЬ КОРОГВИ
Він навіть не глянув у наш бік. Всю свою увагу переслідувачі спрямували на нерівну стежку й утікачів, котрі щезали в далині.
Вершники промчались ярдів за двісті від нас. Я чув, як сер Філіп крикнув через плече:
– Вони не схожі на хлопчаків!
– Але ж коні напевне наші, сер! – відповів той, що їхав слідом.
Я впізнав його. Це був грум містера Армтуейта. Самого судді серед вершників не було. Він, мабуть, вважав себе за надто старого до таких шалених гонів.
Ми сиділи причаївшись, аж поки вони зникли за горбом. Тоді я схопив Кіт за руку:
– Тікаймо мерщій! Вони не наздоженуть тих негідників, але принаймні гнатимуться за ними. Біжімо, поки є час.
Ми пробігли повз те місце, де нас упіймали, минули перехрестя і звернули стежкою праворуч.
– Треба знайти надійне сховище, – мовив я, відсапуючись. – Стежка веде в долину. Може, там є ліс.
– Що ж нам робити? – простогнала Кіт. – У нас немає ні грошей, ні харчів, ні коней – нічого! Що нам тепер робити?
– Не знаю. Але ти не впадай у відчай. Подякуй долі, що ми не попали в ту яму. Якщо ми втечемо від сера Філіпа, то вважай, що сьогодні щасливий день.
– Якщо це щастя, то що ж тоді нещастя? – чмихнула Кіт.
Коли я пригадував згодом той день, мені навіть на думку не спало, що нам не пощастило. Пограбували нас не випадково: волоцюги ще звечора надумали перестрінути нас – після того, як Рудий побував у корчмі й довідався, що в стайні ночують породисті коні, яких завтра переганятимуть через перевал. Боюсь, що й сер Філіп, котрий їхав нашими слідами, з'явився теж не випадково: маючи гроші, щоб наймати свіжі коні, і язик, щоб розпитувати подорожніх, він рано чи пізно мусив натрапити на наш слід. Наше щастя, що він з'явився саме в ту мить. Ніколи ми не думали, що завдячуватимемо життям серові Філіпу Мортону. Хотів би я побачити його обличчя, коли б він довідався, що варто йому було спізнитися бодай на п'ять хвилин, і він без ніякого клопоту спекався б нас і не мав страху, що ми розголосимо такі небезпечні для нього відомості!
Дорога враз пішла вниз, і під нами одкрилася долина. Обабіч здіймалися гори – зелені там, де їх укривала низька трава, і сірі, де був голий камінь.
Це була одна з тих вапнякових ущелин, що в них сховатися дуже важко – хіба, може, знайдеш якусь скелю або печеру. В оксамитовій травичці не сховається навіть бджола. Дерев не було зовсім, тільки де-не-де росли кущики терну. Тут, у верхній частині ущелини, навіть не дзюрчав струмок. Вода текла під землею, шумувала по підземних вирвах і печерах, щоб на багато миль нижче вимчати на білий світ повноводою рікою. Довгенько вам доведеться вибиратися з такої ущелини: скелі нависають над нею, наче дах, а якщо й трапляються вапнякові тераси, то через них тільки важче видиратися нагору.
Нам лишалося одне: бігти й бігти ущелиною, сподіваючись, що ми виберемося з неї, перш ніж нас дожене сер Філіп. Він знає, що ми десь поблизу, бо, певна річ, розпитався в заїзді, а може й довідався, що ми проїздили повз "Дівочу шахту". Навряд чи він довго йтиме фальшивим слідом. У нас є півгодини в запасі. Кожної миті можна чекати, то позад нас зацокотять копита і їхня луна покотиться між скелями, котрі тримали нас у полоні.
– Ой леле! – простогнала Кіт. – Як мене шпигає в боці!
– Стань навколішки й притулись підборіддям до колін.
– О-ох! Таки покращало. От уже й зовсім минулося.
Ми побігли далі. Долина почала ширшати. Вона впадала у більшу долину. Між горами за кілька миль забовваніли горби, на їхніх схилах зміїлася дорога. Видно було ферми й клуні – крихітні скриньки з сірого каменю, обсаджені ялинами, що захищали їх од вітру. Внизу синіли дубові гаї; вони, мабуть, росли понад річкою.
– Тримайся! – підбадьорював я Кіт. – Ще одна миля, і все буде гаразд.
Аби тільки добратися до лісу! Там ми вже якось сховаємося від сера Філіпа. Ту мить я ні про що інше не думав. Я не клопотався тим, що буде згодом. Аби тільки втекти од ворога.
Нарешті стежину, що нею ми так довго бігли, перетнула справжня дорога. Ми інстинктивно повернули ліворуч, униз, і опинилися в широкій долині. За якихось півмилі попереду дорога зникала в темній лісовій хащі. На щастя, поблизу не було жодної оселі. Ми не хотіли, щоб нас хтось бачив.
– Ще трохи, – ледве вимовив я. – Витримаєш?
– Та-а-ак!
Кіт стала біла як стіна. Я бачив, що вона біжить, примруживши очі, і ноги в неї заплітаються. От-от зовсім знесиліє.
Ліс дедалі ближчав. Того хмарного дня він здавався похмурим і навіть ворожим, але для нас він був надією на порятунок. До нього лишилося якісь чверть милі…
Кіт уже не бігла. Вона ледве переставляла ноги, тримаючись за бік.
– Не можу… Трохи спочину… Хвилинку… – мимрила вона, відсапуючись.
Я розпачливо озирнувся. Ще мить – і з'являться наші переслідувачі. Проте на дорозі не було жодної живої душі.
– Що з тобою вдієш, – буркнув я і взяв її попід руки.
Кіт уже не трималася на ногах, і ми ледве ступали, вибившись із сили. Як тільки ми вийшли на узлісся, вона хотіла впасти на землю, та я її підхопив. Я боявся, що вона вкоїть якусь дурницю: знепритомніє абощо.