Протягом цілих віків монсеньйор видавлював з нього соки і нечасто щасливив його своєю присутністю, хіба тільки, що для втіхи пополювати то за людьми, то за звіром,
задля якої залишав пусткою великі простори. Ні. Зміна полягала в тім, що стали з'являтися тут якісь чужі лиця нижчої касти.
В ті часи, коли дорожній робітник працював самотній в пороху, не часто турбуючи себе думкою про те, що сам він порох і мусить повернутися на порох, бо здебільшого він міркував ПР° те> як мало в нього на вечерю та як багато більше він з їв би, коли б мав, — в ті часи, коли він підводив свої очі від роботи й дивився в далечінь, він бачив, як наближалася пішки якась дика постать, до якої подібні раніше в цих краях бували нечасто, а тепер стали заходити часто-густо. В міру, як та людина надходила, дорожній робітник дивився на неї без будь— якого здивовання і зауважив, що це була людина із скудовченим волоссям, майже дикого вигляду, висока, в дерев'яних черевиках, навіть на погляд дорожнього робітника незґрабних, сувора, темна, покрита брудом і порохом.
Така саме людина як привид з'явилася перед дорожнім робітником опівдні в липні, коли він сидів на купі каміння під бугром, ховаючися від градової хмари.
Чоловік той поглянув на нього, поглянув на село в долині, на млина, на в'язницю на скелі. Вирішивши у своїй похмурій голові, що він знайшов те, чого шукав, він сказав такою мовою, що її ледве можна було зрозуміти:
— Як справи, Жаку?
— Все добре, Жаку.
— Тоді руку.
Вони стиснули руки, і чоловік сів на купі каміння.
— Обіду немає.
— Нічого немає, тепер тільки вечеря, — сказав дорожній робітник із зголоднілим лицем.
— Тепер скрізь так, — пробурчав чоловік, — нігде не зустрічаю обіда.
Він витяг почорнілу люльку, набив, викресав огню і цмокав аж поки люлька розпалилася; тоді враз він одвів її від себе і вкинув туди чогось зміж двох пальців; воно спалахнуло й зникло в диму.
— Ну, давай руку, — сказав тепер уже дорожній робітник, що стежив за всіма цими операціями. Вени знову стиснули руки.
— Цієї ночі? — спитав дорожній робітник.
— Цієї ночі, — сказав чоловік, пахкаючи люлькою в роті.
— Де?
— Тут.
Вони сиділи на купі каміння й мовчки дивилися один на одного. Град падав на них, поки небо не почало прояснюватися над селом.
— Покажи мені, — сказав подорожній, сходячи на самии буг И
_ Дивись, — відповів дорожній робітник, показуючи простягнутим пальцем.— Ти йди вниз туди і прямо вулицею повз криницю...
г ____ К 5Jcy все це, — перебив подорожній, озирнувши око
лицю.—Я не піду НІ вулицею, ні повз криницю. Далі?
_ Ну, так зо дві милі за кряжем того горбка, за селом.
_ Добре. Коли кінчаєш роботу?
— На заході сонця. Подорожній докурив люльку, сховав її за пазуху, скинув свої великі дерев'яні черевики, ліг на купу каміння й заснув міцним сном.
Дорожній робітник узявся до своєї роботи. Проте очі його так часто зверталися до подорожнього, який лежав на купі каміння, що він тільки машинально бив каміння, і робота, можна сказати, не йшла. Бронзове лице, скудовчене чорне волосся й борода, червона шапка з грубої вовни, суворий одяг із домотканої матерії та звірячих шкір, первісно могутня, однак виснажена голодним життям постать, сердито й очайдушно стиснуті у сні губи,—все це навело страх на дорожнього робітника. Подорожній ішов здалека, і ноги йому були поранені, і щиколотки стерті й закривавлені; великі черевики, набиті листям і травою, навіть і йому тяжко було тягти стільки миль; одежа його порвалася і вся була в дірках, як і сам він у болячках. Нахилившися над ним, дорожній робітник намагався подивитися чи немає в нього за пазухою або деінде прихованої зброї, та даремно, бо він спав, міцно схристивши на грудях руки. Фортеці з їхніми частоколами, вартівнями, ворітьми, канавами та розвідними мостами здавалися дорожньому робітникові за повітря супроти цієї могутньої постаті. І коли він підвів од неї свої очі на обрій і подивився навкруги, то він побачив у своїй маленькій фантазії такі самі постаті, яких не спиняють ніякі перешкоди, і які по всій Франції прямували до центрів.
Подорожній спав, йому було байдуже, що над ним ішли то градові хмари, то в проміжках ясна погода, то сонце сяяло на його лице, то била мутна градова крупа, яку сонце повертало на діяманти. Сонце почало спускатися на захід, і небо запалало. Дорожній робітник зібрав свої струменти та інші речі, щоб іти на село, і розбудив його.
. Добре, — сказав мандрівник, підвівшись на лікті __________ дві
милі за кряжем горба? '
— Близько того.
— Близько того. Добре.
Дорожній робітник пішов додому і швидко був біля криниці, протиснувшись між худими коровами, що їх пригнали на водопій, здавалося, що він шепотів навіть і їм, шептавши цілому селу. Скінчивши свою вбогу вечерю, селяни не пішли спати, як це звичайно робили, а вийшли знов на вулиці й залишилися там. Всі якось чудно шепталися, а коли стемніло, й усі зібрались коло криниці, то виявили другу цікаву дивовижність: всі дивилися на небо в один бік, немов чого ждали. Месьє Габель, головний місцевий урядовець, почав непокоїтися; він вийшов на дах сам і теж дивився в тому самому напрямку; з-за верха він поглядав і на похмурі лиця, що стояли внизу коло криниці, і послав сказати паламареві, у котрого були ключі від церкви, що може треба буде задзвонити на ґвалт.
Ніч темніла. Дерева, що оточували старий замок і охороняли його величну самотність, зашуміли від вітру, немов чимось загрожували темній кам'яній масі будинків. Із сходу, заходу, півночі и півдня йшли лісом чотири розхристані постаті, топчучи ногами високу траву та ламаючи гілля; вони обережно прокрадалися й зійшлися у замковому дворі. Чотири вогні засвітилися в темряві й рушили в різних напрямках, знову все стало темно.
Та ненадовго. Враз замок якось чудно стало видно, наче він освітлений був своїм власним світлом із середини. Потім блискуча смужка заграла позад архітектурних прикрас фронтону, вибираючи найпрозоріші місця и показуючи, де були балюстради, арки та вікна. Потім вона піднялася вище і стала ще ширшою і яснішою. Швидко полум'я вирвалося з усіх вікон, і кам'яні лиця, прокинувшись, витріщили очі з жару.
Чути було слабкий шум навколо замка, — гомоніли ті люди, а їх було небагато, що залишилися тут; хтось осідлав коня й виїхав із двору. Стрілою летів він темрявою й спинився аж коло криниці в селі; запінений кінь став коло дверей месьє Габеля. "Рятуйте, Габелю! Рятуйте, всі!* Дзвін дзвонив нетерпляче, однак іншої помочі не було (коли взагалі була яка поміч). Дорожній робітник і двісті п'ятдесят його щирих друзів стояли коло криниці з заложеними руками й дивились на вогневий стовп на небі. "Мабуть буде сорок "футів заввишки*, — говорили вони люто, і ніхто не рухався. їздець із замка й запітнілий кінь поскакали далі селом на кам'яний схил до в'язниці на скелі. Коло воріт стояв гурт офіцерів, — вони дивилися на пожежу; окремо від них — гурт салдатів. "Рятуйте, панове— офіцери! Замок горить; цінні речі можна б ще врятувати, коли б своєчасна допомога. Рятуйте! Рятуйте!* Офіцери поглянули в той бік, де стояли салдати, і дивилися на пожежу; вони не давали ніяких розпоряджень і відповідали, знизуючи плечима та кусаючи губи: "Мусить горіти".
Коли їздець знов поскакав з горба вулицею, село було ілюміноване. Дорожній робітник і двісті п'ятдесят його щирих друзів, захоплені всі, так чоловіки, як і жінки, тією самою ідеєю ілюмінувати, кинулися до своїх хат і почали ставити свічки на кожне тьмяне віконце. Загальна недостача всього примусила вимагати досить настирливо свічок у месьє Габеля; коли ж цей урядовець почав опиратися й гаятися, то дорожній робітник, що колись був такий покірливий до влади, завважив, що з карет можна зробити добру ілюмінацію та до того ще й спекти поштових коней.
Замок залишений був на самого себе й горів. Огонь то спалахав, то потухав, і кам'яні лиця наче мучилися в тортурах. Коли завалилися великі маси каменю та балки, то лице з двома западинками на носі потемніло; потім воно знову намагалося висунутися з диму, наче ще було лице самого жорстокого маркіза, що горів на вогнищі й боровся з полум ям. Замок горів; найближчі дерева, що їх охопило полум'я, були осмалені й поморщилися; дальші дерева, що їх підпалили ті чотири дикі постаті, оточили палаючий замок новим лісом диму. Розтоплене олово й залізо кипіло в мармуровому басейні фонтана; вода висохла, стримчасті баштові дахи зникли як льод у жару і текли чотирма огняними струмками по стінах. Великі розколини й щілини розходилися в міцних мурах подібно як у кришталях. Птиці як шалені кидалися на всі боки й падали в огонь. Чотири люті постаті пішли геть, на схід, захід, північ і південь темними вночі дорогами; палаючий замок був їм за провідника, — вони йшли до найближчої цілі. Ілюміноване село взяло до своїх рук дзвін і, прогнавши законного дзвонаря, радісно задзвонило в усі дзвони.
Та це ще не все: село, одуріле з голоду, пожежі та дзвоніння, згадало, що Габель збирав чинш і податки, — хоч за останній час він міг зібрати надто мало, — нетерпляче зажадало поговорити з ним і, оточивши його будинок, почало вимагати, щоб він вийшов для особистої розмови. У відповідь на це, Габель міцно загородив двері ñ заховався, щоб обміркувати своє становище. В наслідок такого роздумування Габель виліз на дах і сховався за верхами: на цей раз він вирішив, що коли виламають двері, то він кинеться стрімголов через поруччя і вб'є хоч одного чи двох унизу (він був південною людиною мстивого характеру).
Можна уявити, як перебув месьє Габель цю довгу ніч на даху, коли віддалеки горів замок, у вікнах по хатах горіли свічки, внизу грюкали в двері, а замість музики весело дзвонили в дзвони; нічого вже згадувати про те, що поперек дороги перед поштовим двором висів лиховісний ліхтар, а село виявляло такий живий нахил до того, щоб замінити його на особу Габеля. Аж ось настав привітний світанок, свічки у вікнах догоріли* народ, на щастя, розійшовся, і месьє Габель спустився вниз, на.