[181]
Слідом за цим замок зірвав і клітку потрощив ущент,
І ту голубку птахолов з полону радісно звільнив.
З клітки звільнена голубка вгледіла в огні дружину
І, нещасна, заридала: пойняла її скорбота.
"Як мені без тебе жити, повелителю мій любий?
Горе тій сердезі-жінці, що живе без чоловіка.
Гордість, чванство, себелюбство, рід і родичі високі,
Верх над слугами й рабами,— за вдівства усе зникає".
Жаль свій виливши у горі невимовному такому
Вірна чоловіку завше, кинулась в огонь голубка.
І вона узріла раптом чоловіка в колісниці,
У божественнім убранні і божественних прикрасах.
От уже у божій плоті він одмовив їй доречно:
"Кинувшись за мною слідом, ти зробила добру справу.
Та, що йде за чоловіком в небо, довго буде жити —
Тридцять п'ять мільйонів років — стільки ж волосків на тілі".
Так голуб, ставши божеством ділам розумним завдяки,
З голубкою-дружиною на небі радісно зажив.
На радощах той птахолов у хащі лісові забрів,
Полишив птахів полювать — і знати миру не хотів.
Побачивши, що ліс горить, мисливець кинувся в огонь,
Спалив у ньому всі гріхи й здобув на небі благодать.
Через те я й кажу:
Є легенда, ніби голуб ворога свойого в скруті
Якнайщиріше привітав і м'ясом пригостив своїм".
Вислухав Арімардана Рактакшу і звернувся до Діптакші: "Як ти гадаєш, що робити в такому випадку?" І Діп-такша йому відповів: "Не треба його вбивати, бо хоч він і помічник ворога, але, видно, чесний, а то чого б він шукав у нас захисту? Правда, він чужого роду-племені, однак [182] може стати нам у пригоді, коли викриє уразливі сторони недруга. Через те й не слід його вбивати".
Вислухав усе це Арімардана і спитав іншого міністра — Вакранасу: "А ти як гадаєш, любий, що нам зараз чинити?" І той відповів: "Не треба його вбивати, тому що
Як один з одним вороги сходяться в бою — нам благо,-
Брахмана злодій врятував, а двох корів зберіг ракшас".
Спитав Арімардана: "Як це так?", і Вікранаса розповів.
Оповідка восьма
"Живе собі в одному селищі бідний брахман на ім'я Дрона, який тільки тим і промишляє, що жебрає. Ніколи в нього не було гарного одягу, притирань, парфумів, вінків, бетелю і всього того, що радує серце. Він заріс волоссям, відростив бороду й нігті, а тіло його нещадно виснажували холод, спека, вітер і дощ. Одного разу якийсь жертводавець пожалів нещасного й подарував йому двійко теляток, а він почав годувати їх тим, що випрошував — сироваткою, вершковим маслом, ячменем та іншим збіжжям і з часом гарно їх вгодував. Якось ту худобину помітив один злодій і подумав: "Ось я вкраду у брахмана обидві корови".Отак він вирішив і, взявши дві мотузки із зашморгами, темної ночі вирушив у путь, але на півдорозі побачив якусь дивну істоту, геть зарослу волоссям вогнистого кольору, із світло-рудою бородою, що яскріла, немов жертовне багаття, з запалими щоками, з рядами гострих зубів, які зловісно випирали з рота, з налитими кров'ю, витрішкуватими очима, а тіло його було все в набухлих жилах. Хоч злодій і перелякався, але запитав: "Хто ти такий, шановний?" І чоловік відповів: "Я той, що завжди правду каже — Сатьявачана, брахмаракшас. Назви й ти себе, голубе!", і почув у відповідь: "А я майстер крадіжок, злодій Круракарма! Іду оце, щоб поцупити з брахманового подвір'я обидві корови". Відчувши до нього велике довір'я, брахмаракшас прорік: "А я, любий, їм раз на три дні і от саме сьогодні хочу з'їсти того брахмана. Отож усе дуже добре виходить — у нас одна з тобою мета".
І от пішли вони далі вдвох, дістались, куди треба, і чекають слушної години. Злодій побачив, що брахман [183] спить, а брахмаракшас збирається його з'їсти, і сказав Сатьявачані: "Не годиться так, любий, давай спершу я корів виведу з двору, а тоді вже ти з'їси брахмана!" Той відповів: "Але ж від ревіння корів прокинеться брахман, і весь мій задум піде нанівець". Злодій заперечив йому: "А коли ти почнеш його пожирати, то він же стогнатиме й кричатиме, і це завадить мені. Давай краще так зробимо: спочатку я худобу заберу, а потім уже ти брахмана строщиш". Отак вони сперечались між собою і такий лемент зчинили, що аж прокинувся брахман. Тоді злодій і каже йому: "Чуєш, брахмане, оцей брахмаракшас хоче тебе з'їсти", а ракшас і собі: "А він, брахмане, злодій, і прийшов сюди, щоб украсти в тебе обидві корови".
Брахман, тільки-но почув це, одразу ж схопився і став оборонятись від ракшаса молитвою, зверненою до свого божества, а корів од злодія захистив добрячою полінякою. Через те я й кажу:
Як один з одним вороги сходяться в бою — нам благо,-
Брахмана злодій врятував, а двох корів зберіг ракшас".
Обміркувавши все, Арімардана спитав Пракаракарну: "Повідай мені, як на твою думку ми мусимо вчинити в цьому випадку?"
І той відповів: "Не слід, о божественний, його вбивати, бо коли зберегти йому життя, то потім можна буде жити з ним у злагоді. Отож кажуть:
Живий, хто слабину свою завжди приховує, адже
Не приховаєш — пропадеш, як у мурашнику змія".
Спитав Арімардана: "А як же це?", і Пракаракарна розповів.
Оповідка дев'ята
"Править в одному місті раджа на ймення Девашакті, а в животі його сина, немов у тому мурашнику, жила змія, і через те юнак день у день сохнув та марнів. Хоч як намагалися славетні лікарі зарадити лихові, вдаючись до всіляких засобів лікування та чудодійних ліків, про які йшлося в шастрах, але царевич не видужував. Нарешті йому все так остогидло, що він подався в чужий край, оселився [184] там в одному з міст та й став просити милостиню і поклонятись богові Калі (Часові) у великому храмі. А правив у тому місті раджа, якого звали Балі, і мав він дві дочки, що саме були в розквіті дівочої краси. Щоранку, коли сходило сонце, вони вітали батька, схилялись до його ніг, і одна з них кожного разу примовляла: "Перемагай, володарю, від милості твоєї залежить щастя всіх!", а друга: "Втішайся тим, що судилося, о великий раджо!" Раджу страшенно лютили повсякденні слова другої дочки, і він звелів міністрам своїм: "Гей ви, радники, віддайте царівну, що промовляє такі негідні слова, якомусь чужинцеві, нехай вона сама звідає, що таке "судилося". "Так і зробимо!" — згодились вони. Потім узяли царівну (з невеликим почтом) і заручили її з царевичем, який знайшов собі притулок у храмі. Дівчина від душі зраділа, прийняла його як свого судженого і нічого в світі більше не бажала.Жило подружжя неподалік міста на березі ставка. От якось жінка й звеліла царевичеві наглядати за домівкою, а сама в супроводі служниць пішла до міста купити топленого масла, кисляку, солі, рису та всякої всячини. А поки вона купувала, царевич заснув, поклавши голову на мурашник. І тоді, вистромивши з його рота голову, змія, що жила у нього в животі, почала дихати повітрям, а тим часом з мурашника виповзла друга змія. Вони стали кусати одна одну, і від люті очі в них поналивалися кров'ю. Та, що з мурашника вилізла, мовила: "Чого це ти, мерзотнице, мучиш царевича, такого гарного на вроду?!", а та, що визирала в юнака з рота, озвалася: "А ти, пройдисвітко, хіба не ховаєш у мурашнику дві чаші, наповнені золотом?" Бій між ними розгорявся, і вони вишукували одна в одної слабкі місця. Знову подала голос та змія, що жила в мурашнику: "Ну, мерзотнице, ти ще, мабуть, не чула про гірке питво, настояне на зерні гірчиці, завдяки якому тебе можна отруїти?!" Змія, яка гніздилася в животі царевича, на те одказала: "А ти думаєш, буцім ніхто не знає, що від гарячої олії або від окропу тебе, підлотнице, може спостигнути погибель?" Поки вони сварилися, дошкуляючи одна одній, з міста повернулась ота царівна і, сховавшись за кущами, підслухала їхню розмову й розправилася з негідницями. Отак вона і скарб роздобула, і чоловіка врятувала від хвороби, та й повернулася з ним до себе додому. А там батько, мати і всі її родичі вшанували молодих, і вони стали щасливо жити, всілякими радощами втішаючись. Тому я й кажу: [185]
Живий, хто слабину свою завжди приховує, адже
Не приховаєш — пропадеш, як у мурашнику змія".
Вислухав усе це Арімардана й погодився, але, подумки усміхнувшись, знову заговорив Рактакша: "Кепські справи! Занапастили шановні володаря своєю короткозорістю. Сказано ж:
Де шанують недостойних, а достойних зневажають,
Троє там панують, звісно,— смерть, і страх, і кляті злидні.
Отак усіх нас вирвуть з корінням, і сліду не залишиться. Правду ж кажуть:
Розумний бачить недруга, хоч той клянеться в приязні,
Говорить правильні слова, а чинить завше навпаки.
А також
Усе багатство губить цар, як губить пітьму сонця світ,
Якщо міністри-неуки діла ведуть не до ладу!"
Вислухавши його, сови взяли Стхіраджівіна й понесли в свою фортецю. І от під час цієї процесії він промовив: "Навіщо, о божественний, зараз, коли я в такому жалюгідному стані, брати мене з собою? Я хочу ступити в палаюче вогнище. І ти маєш піднести цей дарунок мені. Прошу тебе — розпорядись, щоб розпалили для мене багаття". І тоді Рактакша, збагнувши, що коїться в його душі, спитав: "З якої речі тобі заманулося згоріти?" І Стхі-раджівін сказав: "Заради вас я переніс оце нещастя, в яке ввергнув мене Мегхаварна, і тому хочу, ступивши у вогнище, заново народитися, щоб ворогувати з Мегхаварною та його посіпаками". Але Рактакша, який був дуже досвідчений у політиці, мовив: "Ти, любий, надто вмієш плести оманливі слова. Однак, хоч би ти й зачався в утробі сови, за природою своєю ти все одно зостанешся вороном!"
Проте, не повіривши словам Рактакші, сови, на погибель родові своєму, понесли його до фортеці, а Стхіраджівін сам собі посміхався і думав:
"Цього убити конче слід!" — один міністр говорить так,-
Правдиво, знає тільки він, як прислужитися царю. [186]
От, коли вони не зроблять так, як він їм радить, то пізнають, де лихо живе".