Труп був без голови, отже його повісили за ноги. Юрба, вигадлива, як завжди, приткнула замість голови жмут соломи, надівши на неї маску, а в рот цій масці якийсь насмішник, що знав звички пана адмірала, застромив зубочистку.
Похмуре й чудне видовище являли собою всі ці елегантні сеньйори та прекрасні дами, коли проїздили, мов змальована пензлем Гойї[48] процесія, серед почорнілих скелетів та шибениць з довгими перекладинами. Чим шумливіша була веселість відвідувачів, тим більше контрастувала вона з мертвою мовчазністю і холодною недвижністю трупів, що були предметом насмішок, від яких здригалися самі насмішники.
Багато хто ледве міг витримати це страшне видовище; а в гуртку гугенотів, що перейшли в католицтво, можна було побачити блідого на обличчі Генріха, який не міг витримати видовища, хоч як володів собою і хоч який здатний був до вдавання. Він послався на гидкий дух, що йшов від цих людських решток, і, під'їхавши до Карла IX, який зупинився з Катериною перед трупом адмірала, сказав:
— Сір, чи не здається вашій величності, що труп цей пахне надто гидко, щоб нам лишатися тут довше?
— Ти гадаєш, Анріо? — сказав Карл IX; очі якого блищали дикою радістю.
— Так, сір.
— А я гадаю інакше... тіло мертвого ворога завжди добре пахне.
— Їй-богу, сір, — сказав Таванн, — раз ваша величність знали, що ми їдемо з візитом до пана адмірала, вам треба було запросити свого вчителя поезії, П'єра Ронсара: він склав би, не сходячи з місця, епітафію старому Гаспару.
— Можна обійтися і без нього, — сказав Карл IX, — ми зробимо це самі. От, наприклад, слухайте, панове, — сказав Карл IX, подумавши з хвилину:
Лежить отут, — ба, не лежить, —
Йому занадто цього слова, —
За ноги адмірал висить,
Бо він особа безголова.
— Браво, браво! — в один голос крикнули дворяни-католики, а гугеноти, що перейшли в католицтво, мовчки насупили брови.
Генріх в той час розмовляв з Маргаритою та з пані де Невер і удав, ніби не чує.
— Ходім, ходім, пане, — сказала Катерина, що їй сморід цей, хоч вона й відкрила свої парфуми, почав завдавати прикрості. — Ходім, бо нема такої доброї компанії, яку б не покидали. Попрощаймося з паном адміралом і вертаймося в Париж.
Вона зробила іронічний рух головою, немов прощаючись з другом, і, ставши на чолі колони, виїхала на дорогу, тим часом як кортеж проїздив перед трупом Коліньї.
Сонце спускалось до обрію.
Натовп посунув за їх величностями, щоб до кінця намилуватись пишнотою кортежу і подробицями видовища; злодії теж пішли за натовпом, і через десять хвилин після від'їзду короля біля понівеченого трупа адмірала, на який почали повівати перші подуви вечірнього вітру, не лишилося нікого.
Кажучи нікого, ми помилились. Дворянин на чорному коні, що не міг, певне, маючи честь бути в присутності принців, роздивитись як слід на цей безформний почорнілий труп, лишився на місці і розглядав детально ланцюги, гаки, кам'яні стовпи, — словом, усю шибеницю, яка йому, як людині в Парижі новій і незнайомій з удосконаленнями, заведеними в різних справах у столиці, здавалася, певне, вершиною того, що могла вигадати людина найгидкішого.
Читачам нашим не треба пояснювати, що цією людиною був наш приятель Коконна. Досвідчене око жінки даремне Шукало його серед учасників кавалькади і переглядало їх ряди, не знаходячи його.
Пан де Коконна, як ми вже сказали, лишався в екстазі перед витвором Ангеррана де Мариньї.
Але не тільки жінка шукала де Коконна. Другий дворянин, відмітний своїм білим атласним камзолом та гарним пером, подивившись уперед і по боках, наважився озирнутись назад і побачив на червоному від останніх відблисків сонця обрії високу постать Коконна і гігантський силует його коня.
Тоді дворянин у білому атласному камзолі з'їхав з дороги, якою поїхала решта кортежу, звернув на невелику стежку і в об'їзд вернувся до шибениці.
Майже в той самий час дама, в якій ми пізнали герцогиню де Невер, як у високому дворянині на чорному коні пізнали Коконна, під'їхала до Маргарити і сказала їй:
— Обидві ми помилились, Маргарита: п'ємонтець лишився позаду, а пан де Ла Моль поїхав до нього.
— Чорт візьми! — відповіла сміючись, Маргарита. — Щось та мусить відбутись. Признаюсь, я була б рада бути кращої думки про нього.
Маргарита повернулась і побачила маневр де Ла Моля, про який ми вже казали.
Обидві принцеси теж відокремились від кавалькади, скориставшись щасливою нагодою, коли кортеж повернув перед стежкою, що вилася між широким живоплотом і, знов підіймаючись угору, проходила за тридцять кроків від шибениці. Пані де Невер сказала слово на вухо своєму капітанові, Маргарита подала знак Жільйоні, і вони вчотирьох поїхали цією доріжкою і заховались за кущем, що був найближче до того місця, де мала відбутися сцена; свідками якої вони хотіли бути. Як ми вже сказали, від цих кущів було кроків з тридцять до того місця, де Коконна в захваті жестикулював перед паном адміралом.
Маргарита зійшла з коня, пані де Невер і Жільйона зробили те саме, капітан теж зліз і взяв у руки повіддя усіх чотирьох коней. Свіжа густа трава стала трьом жінкам за софу, якої часом марно бажають принцеси.
Просвіт між кущами давав їм змогу не пропустити найменшої подробиці з того, що відбувалось.
Ла Моль об'їхав круг. Він повільно під'їхав до Коконна, став ззаду і, простигши руку, ударив його по плечу.
П'ємонтець озирнувся.
— А, — сказав він, — це таки не сон! Ви ще живі!
— Так, пане, — відповів Ла Моль, — так, я ще живий. Не з вашої вини, але ще живий.
— Чорт візьми! Я вас зразу впізнав, не зважаючи на вашу блідість, — сказав Коконна. — Ви були червоніші, коли ми бачились з вами востаннє.
— І я вас теж пізнав, — сказав Ла Моль, — не зважаючи на жовту смугу, що у вас на обличчі. Коли я зробив вам її, ви були блідіші, ніж тепер.
Коконна закусив губи, але, вирішивши, здавалось, провадити розмову й далі в іронічному тоні, сказав:
— Адже правда, пане де Ла Моль, цікаво, надто ж для гугенота, бачити пана адмірала на цьому залізному гаку? І, скажіть, є ж люди, що винуватять нас, ніби ми перебили навіть грудних гугенотенят!
— Граф, — сказав Ла Моль, уклоняючись, — я вже не гугенот, я маю щастя бути католиком.
— Ба! — скрикнув Коконна, зайшовшись реготом. — Ви обернулись, пане? Спритно!
— Пане, — тим самим серйозним і ввічливим тоном казав далі Ла Моль. — Я склав обітницю обернутись, якщо врятуюся від убивства.
— Граф, — відповів п'ємонтець, — це дуже розумна обітниця, і я вітаю вас з нею. А не склали ви ще яких інших?
— Так, пане, я склав ще одну, — відповів Ла Моль, спокійно погладжуючи свого коня.
— Яку? — спитав Коконна.
— Повісити вас отут, — бачите? — на цьому гвіздочку, що, здається, чекає вас угорі, над паном де Коліньї.
— Як! — сказав Коконна. — Отак, як я є, живого й здорового?
— Ні, пане, простромивши вас попереду шпагою через усе тіло.
Коконна став пурпурним; зелені очі його спалахнули вогнем.
— Бачили ви таке, — сказав він глумливо, — на цьому гвіздку!
— Так, — відповів Ла Моль, — на цьому гвіздку...
— Ви не досить високий для того, паночку! — сказав Коконна.
— Ну, то я вилізу на вашого коня, мій великий чоловіковбивце! — відповів Ла Моль. — А ви гадаєте, любий пане Аннібал де Коконна, що можна безкарно вбивати людей під законним і почесним приводом, що вас сотня на одного, — ну, ні! Буває день, коли людина знаходить свою людину, і я гадаю, що цей день настав сьогодні. Я б охоче розтрощив вашу дурну голову кулею з пістолета, та — шкода! — я міг би не поцілити, бо у мене ще тремтить рука від ран, яких ви по-зрадницькому завдали мені.
— Мою дурну голову! — заревів Коконна, зіскакуючи з коня. — Додолу! Ну! Ну! Витягайте шпагу, пане граф!
І сам витяг шпагу.
— Твій гугенот сказав, здається, "дурну голову", — шепнула герцогиня де Невер на вухо Маргариті. — Як на твою думку, хіба він поганий?
— Він чудовий! — сміючись, сказала Маргарита. — І я мушу сказати, що від люті пан де Ла Моль став несправедливий. Але мовчи, давай дивитись.
Ла Моль, справді, зліз з коня так само повільно, як Коконна зробив це швидко, відстебнув свій вишневий плащ, поклав його на землю, витяг шпагу і став в оборонну позицію.
— Ай! — скрикнув він, випробовуючи руку.
— Ох! — промурмотів Коконна, розгинаючи свою.
Обидва вони, як ми вже сказали, були поранені в плече, і кожний швидкий рух завдавав їм болю.
З кущів почувся погано стриманий сміх. Принцеси не могли втриматись, бачачи, як бійці з гримасами потирають собі плечі. Цей вибух сміху почули й дворяни, які не знали, що мають свідків, і, озирнувшись, упізнали своїх дам.
Ла Моль став знову в оборонну позицію, твердий, як автомат, і Коконна почав бій, з притиском вигукнувши своє "чорт візьми".
— Але ж вони справді переріжуть один одному горло, якщо ми не припинимо бійки. Годі жартувати. Гей, панове, гей! — крикнула Маргарита.
— Не займай! Не займай! — сказала Генрієтта, яка, побачивши Коконна в бою, мала в глибині душі надію, що Коконна так само легко справиться з Ла Молем, як справився з племінниками та з сином Меркандона.
— О, так вони, справді, прехороші! — сказала Маргарита. — Ніби аж пашать вогнем!
Справді, бій, що почався насмішками та зачіпками, став мовчазним; скоро бійці схрестили шпаги. Обидва були непевні своїх сил, обидва при кожному надто швидкому русі намагалися стримати дриж болю від ран. Проте, Ла Моль, вп'явшись гарячими очима, напіврозкривши рота, зціпивши зуби, почав наступати невеликими, але твердими кроками на супротивника, а той, побачивши, що Ла Моль орудує зброєю дуже вправно, подавався назад, правда, потроху, проте все таки подавався. Так обидва вони наблизились аж до того рову, по другий бік якого були глядачі. Тут, ніби відступ був тільки заздалегідь передбаченим засобом наблизитись до своєї дами, Коконна зупинився і у відповідь на надто широкий випад де Ла Моля ударив його шпагою з блискавичною швидкістю; в ту ж хвилину на білому атласному камзолі де Ла Моля з'явилась червона пляма, що почала розпливатись все ширше.
— Сміло! — гукнула герцогиня де Невер.
— Бідний Ла Моль! — журно скрикнула Маргарита.
Ла Моль почув її скрик і глянув на королеву тим поглядом, що пронизує серце глибше, ніж вістря шпаги, і відповів на облудний удар досконалим ударом.
На цей раз обидві жінки скрикнули разом.