Досі він не старався розмовляти з абатом про той скарб, що через нього нещасного дідугана прозвали божевільцем; із природженого такту Едмон ніколи не торкався цього незручного питання, сам Фаріа теж мовчав; це мовчання Едмон брав за повернення глузду. І ось тепер слова, що вирвалися у старого священика після тяжкого нападу, здавалося, свідчили про новий напад душевної хвороби.
– Ваш скарб? – прошепотів Дантес.
Фаріа усміхнувся.
– Так, – відказав він, – у вас шляхетна душа, Едмоне, і з вашої блідості, із вашого трепету я розумію, що з вами коїться. Заспокойтеся, не божевільний я. Цей скарб існує, Дантесе, і якщо мені не дано було ним володіти, то ви ним володітимете. Ніхто не хотів ані слухати мене, ні вірити мені, бо всі вважали мене божевільцем, але ж ви знаєте, що я при цілковитому розумі; то вислухайте мене, а потім хоч вірте, хоч ні – як вам захочеться.
"Оце лихо! – подумав собі Дантес. – Він знову зсунувся з глузду; тільки цього бракувало!".
І докинув уголос:
– Друже мій, напад ослабив вас; чи не ліпше було б вам спочити? Завтра, як захочете, я вислухаю вашу розповідь, а сьогодні мені хочеться просто доглянути вас; до того ж, – додав він, усміхаючись, – не така це вже й нагальна справа, той скарб!
– Дуже нагальна, Едмоне! – відказав старий священик. – Хтозна, може, завтра чи післязавтра станеться третій напад. І тоді всьому буде край! Щоправда, я часто з гіркою втіхою думав про ці багатства, які могли б стати щастям для десяти родин; вони втрачені для тих, хто мене переслідував. Думка та була помстою, і я тішився нею в мороці в'язниці. Та тепер, коли я простив світові заради любові до вас, коли я бачу у вас молодість і будучину, я боюся запізнитися, боюся позбавити такого гідного власника, як ви, володіння цим закопаним багатством.
Едмон зітхнув і відвернувся.
– Ви й далі не вірите, Едмоне, – провадив Фаріа, – слова мої не переконали вас. Бачу, вам потрібні докази. Що ж, прошу. Прочитайте ці рядки, яких я ніколи нікому не показував.
– Завтра, друже мій, – відказав Едмон, не в змозі потурати його божевіллю, – ми ж домовилися побалакати про це завтра.
– Балакати будемо завтра, а цидулку прочитайте сьогодні.
"Не треба гнівати його", – подумав собі Дантес.
Він узяв той наполовину спалений клапоть паперу і прочитав:
у цих печерах: скарб закопано у найдаль
цей скарб заповідаю йому і віддаю в ко
єдиному моєму спадкоємцеві
25 квітня 149
Чез
– І що? – запитав Фаріа, коли Дантес закінчив читати.
– Тут тільки початки рядків, – сказав Дантес, – слова без ладу; половина згоріла, і зміст незрозумілий.
– Для вас, бо ви читаєте вперше, та не для мене, бо я просидів над цим клаптем багато ночей, відтворив кожну фразу і кожнісіньку думку.
– І, гадаєте, ви відтворили втрачений зміст?
– Певен я цього; самі судіть; та спершу вислухайте історію документа.
– Тихіше! – вигукнув Дантес. – Кроки!.. Я іду!.. Прощавайте!
І, радіючи, що може ухилитися від розповіді й пояснення, що тільки підтвердили б йому божевілля його друга, ковзнув, наче змія, у підземний лаз, а Фаріа, зібравши рештки сил, пхнув ногою плиту і накрив її мішковиною, щоб не помітили шпарин, які він не встиг засипати землею.
Увійшов комендант; дізнавшись від сторожа про абатову недугу, він захотів сам поглянути на нього.
Фаріа зустрів його навсидячки, уникаючи будь-якого незграбного поруху, тож йому пощастило приховати від коменданта, що правий бік його тіла паралізувало. Він боявся, що комендант зі співчуття загадає перевести його до іншої, ліпшої камери і такий спосіб розлучить його з молодим товаришем. Та, слава Богу, того не сталося, і комендант пішов собі переконаний, що в бідолашного навіженця, до якого він у глибині душі почував якусь приязнь, просто легке нездужання.
Тим часом Едмон сидів на ліжку й, опустивши голову на руки, намагався зібратися з думками. За роки свого знайомства з абатом він бачив стільки доказів світлого розуму, глибокої розсудливості та логічної послідовності, що не міг зрозуміти, яким чином мудрість може виявлятися у всьому і лише стосовно одного предмета поступається місцем божевіллю. Хто помиляється: Фаріа, який каже про свій скарб, чи всі, що вважають його несповна розуму?
Дантес просидів у своїй камері цілий день, не зважуючись повернутися до свого друга. Він намагався якомога віддалити ту страшну хвилину, коли упевниться, що Фаріа – навіженець.
Увечері, після звичного обходу, не дочекавшись Едмона, Фаріа сам спробував подолати відстань, що їх поділяла. Едмон почув шерех і здригнувся, уявивши собі ті болісні зусилля, із якими повз розбитий паралічем старий священик. Едмон мусив затягнути його до себе, тому що абат ніяк не здужав пролізти у вузький отвір, що провадив до Дантесової камери.
– Бачите, як запекло я вас переслідую, – лагідно всміхаючись, сказав Фаріа. – Ви хотіли ухилитися від моєї щедрості, та це вам не вдасться. Отож, слухайте.
Побачивши, що іншого виходу немає, Едмон посадив старого священика на своє ліжко, а сам сів коло нього на ослоні.
– Вам відомо, – розпочав абат, – що я був секретарем, довіреним другом кардинала Спади, останнього представника давнього роду. Цьому вельмишановному можновладцеві я зобов'язаний усім щастям, якого я зазнав у житті. Він не був заможний, хоч багатство його роду було у всіх на язиці, тож мені частенько доводилося чути: "Заможний, мов Спада". І він, і поговір жили за рахунок цих горезвісних багатств. Його палац був для мене раєм. Я навчав його небожів, які потім відійшли у засвіти, і коли він лишився сам на світі, то я відплатив йому безоглядною відданістю за все, що він для мене зробив упродовж десяти років.
У домі кардинала для мене не було таємниць; не раз бачив я, як він старанно гортає старовинні книги і нетерпляче порпається в поросі родинних рукописів.
Якось я покартав його за даремні безсонні ночі, після яких його охоплювала болісна зневіра, і він поглянув на мене з гіркою усмішкою, а потім розгорнув переді мною історію міста Рима. У цій книзі, у двадцятому розділі життєпису папи Александра VI, я прочитав оці рядки, що назавжди закарбувалися в моїй пам'яті.
Походи в Романії скінчилися; припинивши свої завоювання, Чезаре Борджіа потребував грошей, щоб купити всю Італію. Папі теж потрібні були гроші, щоб покінчити із французьким королем Людовиком XII, який ще загрожував йому, хоч і зазнав чимало поразок. Необхідно було задумати вигідну справу, що стало непросто у сплюндрованій Італії.
Його святості спала на думку щаслива ідея. Він вирішив призначити двох кардиналів.
Вибір двох римських можновладців, причому неодмінно багатих, давав пресвятому панотцеві такий зиск: по-перше, він міг продати прибуткові місця й високі посади, що їх посідали обидва майбутні кардинали; по-друге, він міг сподіватися на щедру оплату двох кардинальських шапок.
Лишився третій бік справи, про який ми незабаром дізнаємося.
Папа і Чезаре Борджіа нагледіли двох кардиналів: Джованні Роспільйозі, що посідав чотири найважливіші посади при святому престолі, і Чезаре Спаду, одного з найшляхетніших і найбагатших можновладців Рима. Обидва дорого цінували папську ласку. Обидва були амбітні. Потім Чезаре Борджіа знайшов покупців на їхні посади.
У такий спосіб Роспільйозі та Спада заплатили за кардинальство, а ще вісім душ заплатили за посади, що їх передніше мали два нові кардинали. У капшуках спритних гендлярів задзеленчало вісімсот тисяч екю.
Переходимо до третьої частини оборудки. Виявивши ласку до Роспільйозі і Спади, поклавши на них знаки кардинальського звання і знаючи, що для сплати досить відчутного боргу вдячності і для переїзду до Рима вони мусили обернути свої маєтки в готівку, пресвятий панотець разом із Чезаре Борджіа запросив обох кардиналів до себе на обід.
Із цього приводу поміж батьком і сином виникла суперечка. Чезаре вважав, що досить застосувати один із тих засобів, які він завжди тримав напоготові для найближчих друзів, а саме горезвісний ключ, яким то того, то того просили відімкнути шафу. На ключі був крихітний залізний шип – слюсар не догледів. Кожен, хто моцувався над тугим замком, проколював собі пальця і наступного дня помирав. Був іще перстень із лев'ячою головою, якого Чезаре надівав, коли хотів потиснути долоню комусь. Лев урізувався у шкіру тих обраних долонь, і за добу наставала смерть.
Тож Чезаре запропонував батькові або послати обох кардиналів одімкнути шафу, або дружньо потиснути руку обом. Та Александр VI відказав на те:
"Давай не пошкодуємо на обід задля високоповажних кардиналів Роспільйозі і Спади. Здається мені, ми повернемо видатки. І ти забуваєш, Чезаре, що нестравлення шлункове діє відразу, а укол чи укус дається взнаки тільки за день чи два".
Чезаре погодився з таким міркуванням. Тим-то обох кардиналів запросили пообідати.
Столи накрили в папських виноградниках біля Сен-П'єтро-ін-Вінколі, у прегарній місцині, про яку вже багато чули кардинали.
Розпільйозі був у захваті від свого нового звання і, наперед смакуючи бенкет, з'явився веселий і радісний. Спада, чоловік обережний, любив свого небожа, молодого офіцера, що подавав блискучі надії, тож узяв аркуш паперу, перо і написав свій заповіт. Потім послав до небожа людину, щоб той чекав його біля виноградників; та посланець, здається, не застав його вдома.
Спада знав, що означає запрошення на обід. Відтоді, як християнство – глибоко цивілізаційна потуга – перемогло у Римі, уже не центуріон приходив оголосити від імені тирана: "Цезар хоче, щоб ти помер", а чемний легат з усмішкою казав від імені пресвятого панотця: "Його святість бажає, щоб ви з ним пообідали".
О другій годині дня Спада вирушив на виноградники Сан-П'єтро-ін-Вінколі; папа вже чекав на нього. Перший, кого він там побачив, був його небіж, гарно вбраний і веселий; Чезаре Борджіа був дуже ласкавий із ним. Спада зблід, а Чезаре кинув на нього насмішкуватий погляд, давши на здогад, що він усе передбачив і влаштував пастку.
Сіли обідати. Спада тільки устиг запитати небожа: "Ти бачив мого посланця?" Небіж відказав, що ні, пречудово зрозумівши значення того запитання. Та було вже запізно; він устиг випити келих добрячого вина, якого налляв йому папський чашник. Тієї ж миті подали ще пляшку, з якої щедро пригостили кардинала Спаду.