Але, бувши аудитором "Газпрому", ця компанія отримувала від нього мільйони доларів на рік, тому будь-які звинувачення "Газпрому" стали б звинуваченням на їхню власну адресу. Зрозуміло, вони теж виправдали дії "Газпрому", навівши безпорадні й безглузді докази, що операції, які ми викрили, цілком обґрунтовані та правомірні.
Цього й слід було чекати. Я так втомився від гнітючих новин, що хотів би полетіти з Москви кудись якомога далі хоча б на час проведення загальних зборів акціонерів "Газпрому", які було призначено 30 червня 2001 року. Я знав, що, попри всі наші викриття, керівництво "Газпрому" ходитиме, як пихатий павич, і всім розповідати, як добре вони керують компанією.
Бачити цю виставу я не хотів і запропонував Олені вибратися кудись з Москви на вихідні. Вона якраз закінчила роботу над великим проєктом і погодилася, тому я взяв два квитки до Стамбула. Це було одне з небагатьох приємних місць, куди Олені не потрібна була віза на в'їзд.
У день загальних зборів акціонерів "Газпрому" ми приземлилися в аеропорту "Ататюрк" і доїхали таксі до готелю "Чіраган палас" на європейській стороні Босфору, де раніше стояв палац султана. Була чудова погода. Ми перевели дух на веранді біля басейну, а потім пообідали на свіжому повітрі в затінку біложніжного навісу, що рятував від яскравого сонця, спостерігаючи, як Мармуровим морем неквапливо рухаються кораблі. Стамбул відділяють від Москви всього три години польоту, але екзотичні краєвиди та звуки Туреччини, а також присутність Олени заспокоїли мене й ніби перенесли в інший, неросійський, світ — світ без ницості та брехні.
Ми замовили м'ятний чай та десерт, і тут запікав мобільний. Я не хотів відповідати, але то був Вадим.
Він повідомив чудову новину. Виявилося, що на загальних зборах керівництву "Газпрому" було ані до солодких промов, ані до пихатості. Президент Володимир Путін усунув Рема Вяхірєва з посади голови правління "Газпрому". На це місце він призначив майже нікому невідому людину з іменем Олексій Міллер. Обійнявши посаду, Міллер відразу ж запевнив, що забезпечить збереження активів, що залишилися в "Газпромі", і поверне те, що було розкрадено. Ринок відреагував бурхливим зростанням котирувань акцій компанії, які підскочили на 134% за один день.
Протягом наступних двох років ціна акцій збільшилася ще вдвічі, потім ще й ще. До 2005 року акції "Газпрому" вже коштували в сто разів більше ніж вартість їх купівлі компаніями фонду Hermitage. Не на сто відсотків більше, а в сто разів. А наше невелике розслідування допомогло країні позбутися одного з найнепорядніших олігархів. Безперечно, це була найкраща інвестиція в моєму житті.
18. П'ятдесят відсотків
Крім роботи в Москві й романтичних зустрічей з Оленою, я із задоволенням займався тенісом і намагався частіше знаходити час для гри.
Холодного суботнього дня в лютому 2002 року я трохи запізнювався на тенісний матч зі своїм приятелем брокером. Водій Олексій гнав машину, а ми з Оленою сиділи на задньому сидінні, тримаючись за руки. Звернувши на вулицю, що вела до кортів, я помітив посеред дороги велику темну річ, яку по обидва боки об'їжджали машини. Спочатку мені здалося, що це полотняний мішок, що випав з якоїсь вантажівки. Наблизившись, я зрозумів, що то людина.
— Олексію, зупинися! — попросив я.
Мій водій нічого не відповів і продовжив рух.
— Зупинися ж! — уже крикнув я. Він неохоче пригальмував неподалік чоловіка, що лежав на дорозі.
Я відчинив двері й вискочив з машини. Олена пішла за мною. Олексій, зрозумівши, що іншого виходу немає, теж вийшов з машини й підійшов до нас. Я нахилився до чоловіка. Повз проїжджали й сигналили автомобілі. Крові не було видно, але людина лежала непритомна. Він судомно посмикувався, з рота текла піна. Я не знав, що сталося, але, дякувати Богу, він був живий.
Я опустився на коліно й обхопив його за плече з одного боку, а Олексій підтримав з іншого. Олена підняла його ноги. Разом ми перенесли його якомога далі від проїжджої частини.
Знайшли припорошену снігом ділянку й обережно поклали його на сніг. Чоловік почав потроху приходити до тями.
— Епілепсія... — розчули ми тихий шепіт. — Епілепсія...
— Усе буде добре, — сказала йому Олена російською, торкнувшись плеча. Мабуть, хтось повідомив про подію, оскільки під'їхали три машини міліції. Я був вражений тим, що міліціянти ходять дорогою і реально шукають, на кого це все можна повісити, не звертаючи жодної уваги на людину, яка лежить і потребує допомоги. Почувши мою англійську мову й зрозумівши, що я іноземець, вони перейшли до співвітчизників, що купчилися навколо. Підійшли до Олексія й звинуватили його в тому, що він нібито збив чоловіка. Постраждалий до цього моменту вже повністю прийшов до тями й намагався пояснити, що його ніхто не збивав, що Олексій, навпаки, намагався йому допомогти, але міліціянти не слухали. Вони вимагали в Олексія документи, змусили його пройти тест на вміст алкоголю в крові й говорили з ним підвищеним тоном не менше як чверть години. Зрештою, зрозумівши, що жодного злочину не було, вони повернулися до своїх машин і поїхали. Бідолаха подякував нам, і його провели у швидку, яка теж приїхала, поки Олексій розмовляв з міліціянтами, а ми повернулися до свого "блейзера" й продовжили шлях.
Дорогою Олексій пояснив, чому він не поспішав допомагати, а Олена перекладала:
— У Росії так завжди. Міліції байдуже, збили його чи ні. Щойно з'явившись, вони призначають когось винним, і кінець.
На щастя, для Олексія, колишнього полковника ДАІ, усе закінчилося добре. А звичайному московському самаритянину така допомога ближньому могла вартувати сім років позбавлення волі, причому кожен росіянин це знав. І це також Росія.
Я встиг на корти, але, як не намагався, думки про дорожню пригоду не йшли з голови. А якби ми не зупинилися? Якась машина могла вчасно не звернути, і людина б загинула або зазнала тяжкої травми. Подібне відбувається по всій країні, і це жахало. Адже йдеться не тільки про безпеку на дорогах. Те саме могло статися в будь-якій сфері життя: у бізнесі, охороні здоров'я або на шкільному подвір'ї. Та де завгодно. Стається якесь нещастя, люди намагаються не втручатися, щоб самим не постраждати — не через відсутність громадянського обов'язку, а тому, що результатом будь-якої допомоги було покарання, а не похвала.
Можливо, слід сприйняти цю подію як знак. Можливо, не варто було лізти на рожен, намагаючись викоренити корупцію в компаніях, куди інвестував фонд. Але я був щиро переконаний, що можу допомогти.
Я не був росіянином (міліція, наприклад, перестала звертати на мене увагу, щойно почувши, що я розмовляю англійською), і тому мені здавалося, що я можу діяти там, де російський громадянин безсилий.
З цієї причини після успіху нашої "газпромівської" кампанії я вирішив зайнятися викриттям корупції в інших великих компаніях, акції яких входили до портфеля фонду. Так, об'єктом моєї пильної уваги стали РАТ "ЄЕС" (Єдина енергетична система) та "Сбєрбанк". Як і у випадку з "Газпромом", я місяцями розслідував схеми розкрадань, потім викладав результати розслідувань у простій та зрозумілій звичайним людям формі й ділився ними з міжнародними друкованими виданнями. Щойно публічна кампанія досягала піку, механізм починав працювати, й уряд Путіна діяв і вгамовував порушників.
Коли ми розповіли, що голова правління РАТ "ЄЕС" має намір розпродати з колосальною знижкою активи компанії різним олігархам, Кремль наклав мораторій на такий розпродаж. Після того як ми подали позов до ради директорів "Сбєрбанку" за продаж інсайдерам акцій банку (за заниженою ціною) в обхід міноритарних акціонерів, парламент вніс зміни до законодавства, щоб захистити права акціонерів під час випуску нових акцій.
Ви запитаєте, чому Путін дозволяв мені займатися всім цим. Гадаю, причина в тому, що на певному етапі наші інтереси збігалися. Коли в січні 2000 року Путін став президентом Російської Федерації, реальна влада була зосереджена в руках олігархів, губернаторів та різних злочинних угруповань. Тому Путін вважав нагальним завданням повернути владу на її законне місце в Кремль, а якщо точніше, у власні руки.
По суті, щодо мене та моїх антикорупційних ініціатив Путін керувався політичним принципом: "Ворог мого ворога — мій друг". Він регулярно користувався плодами моєї праці як приводом звести рахунки зі своїми опонентами — олігархами.
Я ж так захопився своїми успіхами й зростальною прибутковістю фонду, що не розумів цього. Я наївно вважав, що Путін діє на користь суспільного блага й щиро прагне навести лад у країні.
Багато хто запитує, чому олігархи не позбулися мене, помстившись за те, що я виводжу на світло їхні темні схеми. Гарне запитання. У Росії вбивають і за менше. У країні панувало беззаконня й могло статися — і часто відбувалося — що завгодно.
Врятував мене не чийсь страх перед законом, а параноя. У Росії живуть теоріями змови. Тут вам запропонують безліч пояснень усьому на світі, і жодне не буде простим. Звичайний росіянин й уявити не міг, щоб якийсь незграбний американець, який російською мовою і двох слів не зв'яже, сам піде проти найвпливовіших у країні олігархів. Єдине логічне пояснення для них: я діяв за вказівкою когось впливовішого. А оскільки мої кампанії незмінно закінчувалися втручанням Путіна чи уряду, люди припускали, що за всім цим стоїть сам Володимир Володимирович. Це було безглуздо, адже я ніколи навіть не зустрічався з ним. Однак, мабуть, мене вважали за "людину Путіна" й тому не чіпали.
Результатом наших антикорупційних кампаній та втручання президента стало значне зростання вартості акцій у портфелі фонду. До кінця 2003 року капіталізація фонду зросла на 1200% з моменту, коли ринок сягнув дна. Я повернув усе, що було втрачено 1998-го. На це пішло п'ять років титанічної праці, але я досягнув мети й витягнув своїх клієнтів із цієї прірви. Вдалося не тільки встояти, а й, як мені здавалося, знайти ідеальну модель бізнесу: не просто заробляти клієнтам великі гроші, а й допомагати Росії ставати кращою. У світі знайдеться мало занять, які дозволяють одночасно заробляти й приносити користь, а в мене воно було.
Могло здатися, що все йде надто гладко.