— Заходь же, хлопче, — додає вона, — почувай себе тут, як вдома.
Але навіть сестрі поважного шевця з Ла-Рока я не зовсім довіряю. Беру в руки зброю, вставляю обойму і, закриваючи затвор, заганяю патрон у ствол. Відтак, замість іти попереду, штовхаю поперед себе Фальвіну, ніби з поштивості. Коли я торкаюся її спини, в мене складається враження, що моя рука застряла в смальці.
У будинку нічого підозрілого. Цементна долівка, подекуди залатана, за стіни править світло-сірий камінь печери. їх залишили такими, якими вони були, не пригладили навіть нерівності на їхній поверхні. Жодного сліду вогкості. Вгорі — сволоки, на яких лежить поміст другого поверху, й оті маленькі дверцята, що в кутку, певне, ведуть туди. З фронтонного боку — вікно, засклені двері й камін. У каміні жевріє вогонь. Під вікном — полиця з чобітьми. Я відчиняю велику незграбну шафу в стилі часів Людовіка XV, бурмочучи про людське око: "Можна?" Праворуч — білизна, ліворуч — посуд. Посеред кімнати — великий, як кажуть парижани, "хутірський стіл", але задля екзотики до нього вони приставляють ослони, а ми надаємо перевагу стільцям заради комфорту. Я нараховую сім м'яких стільців, але тільки чотири біля столу. Інші стоять під стіною. Переходжу на другий бік столу. Уявляю собі, що саме тут, мабуть, колись сидів батько, сідаю й собі спиною до глибини печери, поклавши карабін на коліна. Таким чином, я не випускаю з поля зору обоє дверей. Подаю знак Тома сісти праворуч, щоб він не застував мені дверей; Жаке також покірно сідає з того боку столу, спиною до вікна.
Я дістаю з кишені пакунок з шинкою, що його мені дала Мену, коли ми йшли з дому, а ображена Фальвіна щось вигукує й бурчить, щоб я їв з тарілки, а не з голого стола, що вона зараз підсмажить мені до шинки яєчню й щоб я погодився випити келих вина. Я погоджуюсь на все, крім вина, бо підозрюю, що воно з вичавків. Замість вина прохаю молока, вона наливає мені його по вінця в розмальований кухоль і не перестає торохтіти: вони справді продали теля перед днем події, в них стільки молока, що не знають, куди його подіти, воно їх просто затопило; вони роблять масло, але все одно лишається ще й для свині.
Однак, коли вона кладе на стіл круглий буханець і масло, мені аж очі лізуть на лоба з подиву:
— Хліб! У вас є хліб!
— Ми завжди самі пекли хліб у "Ставку", — каже Фальвіна. — Варвурд сіяв пшениці стільки, що її вистачало нам на цілий рік і навіть ще лишалося. Правда, пшеницю доводилось молоти на ручних жорнах, бо в "Ставку" не було електрики, масло також колотили в ручній масниці. Варвурд нічого не хотів купувати.
Нарізавши хліба для всіх, як це, мабуть, робив Варвурд за життя, я обмірковую її слова. Взагалі цей відлюдник Варвурд хотів жити в своєму закутку, користуючись власними засобами. Навіть перелюбство він чинив з дочкою.
Однак, коли я натякаю на пригоду з Каті, Фальвіна червоніє.
— У тому, що сталося, — мовить вона сором'язливо, — нема ніякого сумніву. Але Каті сама винна. І вона все-таки не його дочка. Так само, як і М'єтта. Вони — діти моєї дочки Раймонди.
Коли Фальвіна називає ім'я М'єтти, Жаке підводить голову по той бік столу й з острахом зиркає на неї. Але це триває лише мить, і мене бере сумнів, чи взагалі я щось бачив.
Я насилу жую хліб. Чекаю обіцяну яєчню. Та все ж смак сільського хліба, добре намащеного маслом (вони в "Ставку" солять масло не так, як це ще дехто робить у нас), здається мені чудовим і навіює трохи смуток, бо нагадує попереднє життя.
— А хто пече тут хліб? — запитую я, щоб висловити свою вдячність.
— До останнього часу це робив Луї, — відповідає Фальвіна, зітхаючи — А після його смерті — Жаке.
Фальвіна гомонить і гомонить, снуючи по кімнаті, важко дихає й зітхає, торохтить безперестану й сипле десять слів там, де досить й одного. Щоб підсмажити троє яєць, їй треба мінімум півгодини, й за цей час я буду про все добре поінформований.
Фальвіна — літня жінка, і їй треба повернутися до діда-прадіда, щоб розповісти мені, що її дочка Раймонда мала двох дочок, Каті й М'єтту, від першого чоловіка, а овдовівши, вийшла вдруге за Варвурда, який, овдовівши також, залишився з двома хлопчиками — Луї й Жаке.
— Ти здогадуєшся, якої я думки про цей шлюб, особливо коли зважити, що мій сердешний Гастон також помер і мені довелося прийти сюди жити, так би мовити, по-дикунському — без електрики, без води, навіть газу нема, про який Варвурд не хотів і чути, варити їсти доводиться біля каміна, як колись давно. Такого хліба, що ти оце їси, в тебе нема, — веде вона далі місцевою говіркою, звівши очі вгору, — його дуже важко жувати. За десять довгих років я небагато з'їла його у Варвурда.
Слухаючи все це, я наминав шинку, яєчню й молоко, а Фальвіна, заклопотана, наче курка, так не сіла й на хвилинку за стіл біля нас, не з'їла ні шматочка, вдаючи, що стримується в їжі й після смерті Варвурда. Та хоч яка вона була балакуча, проте не все мені розповіла.
— Жаке, — кажу я, витираючи дядькового ножика об м'якушку останнього шматка хліба, — візьми заступ, кирку й поховай батька. Тома наглядатиме за тобою. — І додаю, клацнувши вістрям ножика й ховаючи його в кишеню: — До речі, я помітив, що на ньому непогані черевики. Буде добре, якщо ти їх знімеш. Вони тобі знадобляться.
Жаке, трохи згорбившись і похиливши голову на знак своєї покірливості, підводиться. Я встаю також, тримаючи карабін у руці, підходжу до Тома й шепочу йому:
— Оддай мені Варвурдову рушницю. Візьми тільки свою. Хай цей хлопець іде попереду, а коли він копатиме яму, тримайся на відстані й не спускай з нього очей.
Жаке, скориставшись із нашої таємної розмови, наближається до Фальвіни й щось шепоче їй на вухо.
— Жаке! — гукаю я суворим тоном.
Він здригається, червоніє й, не промовивши ні слова, погойдуючи величезними руками, в супроводі Тома йде до дверей. Тільки-но вони вийшли, я обертаюся до Фальвіни.
— Жаке оглушив нашого товариша і вкрав у нас кобилу. Ні, Фальвіно, не захищай його, я знаю, що він виконував Варвурдів наказ, але все-таки заслуговує покарання. Ми конфіскуємо його майно й заберемо Жаке до Мальвіля, де позбавимо його волі.
— А що буде зі мною? — розгублено питає Фальвіна.
— Тобі я даю право вибору: або йди з нами до Мальвіля, або залишайся тут. Якщо зостанешся тут, я дещо тобі залишу.
— Зостатися тут? — злякано вигукує вона. — А що я робитиму?
Ллється потік слів, які я вислуховую уважно. Вони мене заінтриговують, бо серед них немає одного слова, якого я чекаю від неї, а саме: слова "сама". Адже її повинно б лякати те, що вона лишається "сама" в "Ставку". А Фальвіна, яка так багато торохтить, не вимовила цього слова. Я нюхав повітря, наче мисливський собака. Дарма. Однак ця старушенція щось від мене приховує. Я розкусив її з самого початку. Щось або когось. Більше я не слухаю її. А оскільки мій нюх підводить мене, роздивляюся по кімнаті, старанно вивчаю її. Навпроти раптом помічаю дошку, прикріплену до стіни з сирої цегли сантиметрів за сорок від долівки, а на ній цілу низку чобіт. Я перебиваю Фальвіну уривчастим голосом:
— Твоя дочка Раймонда померла. Луї також. Жаке саме зараз ховає Варвурда. Каті перебралася до Ла-Рока. Так чи ні?
— Та так, — відповідає спантеличена Фальвіна.
Я міряю її поглядом і стьобаю своїм голосом, наче батогом:
— А М'єтта?
Фальвіна розтуляє рота, наче риба. Я не даю їй часу отямитися:
— Так, М'єтта. Де вона?
Вона кліпає повіками й відповідає ледь чутним голосом:
— Вона також перебралася до Ла-Рока. Один лише бог знає, що з нею...
Я перебиваю її:
— До кого?
— До мера
— Отже, як і Каті? Виходять, мер мав двох служниць?
— Ні, я помилилася. До корчми.
Я замовкаю. Опускаю очі. Дивлюся на її литки, вони дуже товсті.
— В тебе болять ноги?
— О так, у мене дуже хворі ноги! — відповідає вона і заспокоюється, радіючи такому поворотові. — Це все через мою біганину. Подивися, — вона піднімає спідницю, щоб показати мені литки, — які в мене розширені жили.
— Коли йде дощ, ти взуваєш чоботи?
— Ніколи. Я не можу їх узути. Особливо відтоді, як захворіла на флебіт...
Про свої ноги вона може розповідати без кінця. Цього разу я навіть не вдаю, що слухаю її. Підводжуся з карабіном у руці й, обернувшись спиною до Фальвіни, простую до полиці з чобітьми. На ній — три пари жовтих гумових чобіт великого розміру — 44-го або 46-го, а поряд одна пара набагато менша, 38-го розміру, не більше, чорна, на високих підборах. Я перекидаю карабін у ліву руку, а правою хапаю малі чоботи, обертаюся, підіймаю їх над головою й мовчки кидаю під ноги Фальвіні.
Вона ступає крок назад, дивиться на чоботи, що лежать на цементній долівці, наче на гадюк, готових її вкусити. Відтак підносить пухкі руки й затуляв ними обличчя. Вся побагровіла. Не наважується й глянути на мене.
— Зараз же приведи її, Фальвіно.
Западає короткочасна мовчанка. Фальвіна зиркає на мене. Поволі заспокоюється. Вираз її одутлого обличчя змінюється. В чорних очах спалахує вираз потайної зухвалості.
— А може б, ти сам пішов по неї? — запитує вона єхидно.
Я не відповідаю, і Фальвінині обвислі щоки здригаються, вона всміхається, блискаючи маленькими гострими зубками. З її погляду все це цілком природно. Я переміг і вбив Варвурда. Я займаю його місце, і мені тепер належить усе. М'єтта також. Але я керуюся не стільки розумом, скільки доброчесністю, й відмовляюся від свого права переможця.
Повторюю, не підвищуючи голосу:
— Я звелів тобі зараз же привести її.
Усмішка щезає з її обличчя, вона опускає голову й дріботить до виходу. Плечі, стегна, товсті литки — все погойдується.
Я повертаюся й сідаю біля столу обличчям до дверей. Руки мої, які я кладу на дубову дошку столу, почорнілу від миття, тремтять, і я силкуюся опанувати себе. Знаю: та, що зараз з'явиться переді мною, буде дуже великою радістю і дуже великою небезпекою. Знаю також, що ця М'єтта, яка житиме одна серед шістьох чоловіків, не рахуючи Момо, поставить перед нами жахливі проблеми, і я повинен бути дуже уважним, якщо хочу, щоб життя в Мальвілі й далі було мирним.
— Ось і М'єтта, — мовить Фальвіна, штовхаючи її до кімнати.
Коли б у мене було сто очей, то і їх не вистачило б, щоб роздивитися її. Мабуть, їй років з двадцять. І яке оманливе це ім'я — М'єтта ! Від бабусі вона успадкувала чорні очі й пишне волосся, тільки смолистого кольору.