А в неділю ми могли би податися на острови, якщо вдома тобі дадуть зелене світло на цю поїздку.
Було би так чудово знову побачити ті самі бухти та скелясті острівці. До того ж, цієї пори, мабуть, увесь острів буяє цвітом вереску. Востаннє ми там були удвох теж о цій порі року. Твоя правда: майже щовечора нас вабило на мис помилуватися, як на заході закочується у море сонце.
Саме там нам зараз місце...
Можливо... Але одного дня наші душі знову зійдуть над зовсім іншим, незмірно величнішим видноколом. Я вірю у це.
Ти не сказала, чи мені раді в Берґені?
Приїжджай!
Щиро цього хочеш?
Так, Стейне! Хоч би ти вже був тут. Приїжджай!
Нема потреби приховувати, що всі ці роки я кохав тебе. Кожнісінького дня думав про тебе і вів з тобою уявні діалоги. Власне, я все життя прожив з тобою. Неймовірно... То був дивовижний шлюб. Я дякую тобі і за останні тридцять років.
Я писала, що почуваюся "двоєженцем". Я теж постійно відчувала твою присутність коло себе. Ти ж знаєш мою перечуленість, звісно, я відчувала, що ти думаєш про мене.
Але ти...
Що — я? Ми ж навзаєм знищуємо свої послання, ніхто нас не підслухає...
Хіба не були ми завжди тими двома душами, які належать одне одному? Поєднаними воєдино, як два нерозлучні фотони, котрі відчувають одне одного на віддалі багатьох світлових років...
Хотіла би я знати, чи в нашому віці простіше від-цути різницю між тілом та душею, ніж у юності...
Про це ми ще обов'язково поговоримо. Ми ж поїдемо якогось дня до Сулюнна, правда ж?
Але зараз я випив вина, тож лягаю спати. Я проїхав за кермом чотириста кілометрів, мабуть, засну, ледь торкнувшись подушки. Однак сон —такий примхливий стан! Не можу гарантувати, у які сновидіння заманю тебе цієї ночі. Космічні сни уже вичерпалися, може, нині це будуть найбуденніші видива. Можу спробувати взяти тебе з собою на прогулянку довкруги Соґнсванна. Супроти годинникової стрілки!
На добраніч!
IX
Доброго ранку!
Я розповіла Нільсові Петерові, що ти прямуєш до Бергена. Принаймні слово сказане, і це полег-ша. Зараз я мушу пройтися, мене не буде до кіпця дня. Так багато про що треба подумати. А тоді побачимося. Якщо не сьогодні ввечері, то завтра неодмінно!
Я відішлю тобі е-мейл з готелю десь після обіду або ввечері, тільки-но підключуся до мережі. Тоді й домовимося детальніше. Гарного тобі дня! І щасливої дороги! Піду зараз поснідаю, а потім випишуся з готелю й подамся у дорогу. Учора ввечері весь ресторанний зал був до послуг мені самому. Почувався трохи незатишно, але компенсував самотність великою карафкою вина. Нівроку, скажеш, та я мусив випити і за тебе. Уявив собі, наче ти сидиш по інший бік столу, і образ тебе нинішньої зливався з образом колишньої Сульрун. Хоча різниця між вами невелика...
Привіт, це знову я. Після важкої дороги я вже в Бергені, сиджу в готельному номері, дивлюся через вікно на міське озерце Лілле Люнґеґордсванн І на вершину Ульрікен. Вуличне освітлення стає щораз яскравішим, надворі вечір. Уперше цього літа я відчув зміну пір року, перехід до осені.
Я став свідком жахливої дорожньої аварії південніше Соґнефьорду, ще й досі тремчу всім тілом. Мені не залишається нічого іншого, як спорожнити міні-бар у номері та перед сном переглянути газету. Може, умовимося, що ти підійдеш до готелю десь о дев'ятій і попросиш в рецепції, аби мене покликали? А тоді, можливо, подамося до Рютледаля, а звідти поромом до Сулюнна? Як ти дивишся на це?
Я тішуся, що знову тебе побачу. Я тішуся, що знову тебе обійму.
Я поснідав І трохи потинявся біля рецепції. Зараз чверть на десяту. Хоч ти й не відповіла на мої останні листи, сподіваюся, їх прочитала і вже в дорозі. Якщо натомість не зателефонуєш з вибаченнями... Будь-що я сиджу в номері й постійно в онлайні.
Уже дванадцята, а ти ще й не озивалася. Намагався зателефонувати тобі на мобільний, але ти увесь ранок поза зоною досяжності. Я ще вичекаю кілька годин, перш ніж телефонувати тобі додому. Стейн.
Стейне,
Ти вставив флешку пам'яті у свій ноутбук. Вона висіла у Сульрун на шиї, коли це сталося. Однак можу запевнити тебе, що я прочитав лише стільки, аби збагнути, що ваше листування тривало досить довго. Цей "електронний спадок" належить тепер лише тобі. Не думаю, що десь ще існують копії, у комп'ютері Сульрун не залишилось і сліду, вона все знищила. А ще я проглянув твої послання, які ти надіслав їй упродовж цієї жахливої доби. Зараз запишу тобі своє останнє "бувай". Якщо читаєш ці рядки, значить, знайшов флешку.
Не знаю, чи доречна тут ввічливість, тож обійдемося без банальних фраз. Зайве казати, що похорон був гідний. Спершу я мав намір зберегти для усіх твою анонімність. Хоч ми й обмінялися кількома словами, доки погребальна процесія проходила повз озеро Стуре Люнґеґордсванн, я не бажав, аби Інґрід та Юнас чи решта присутніх довідалися, хто ти. Сподівався, що тобі вистачить глузду — поваги принаймні — не йти на поминки. Похорон — це, певним чином, публічна церемонія, однак поминки — справа приватна, родинна, я б навіть сказав — інтимна. Але ти наполіг пройти з Сульрун увесь шлях до кінця, до останнього слова на поминальній трапезі в готелі Термінує. Ти був несхитний у своєму рішенні, тож мені, врешті-решт, не залишалося іншого вибору, окрім змиритися і відрекомендувати тебе дітям як маминого старого друга зі студентських часів. Називай це як хочеш, хай навіть бюргерською подвійною мораллю, ситуація не з тих, що трапляються щодень. Людина не готова в одну мить стати вдівцем. Боячись видатися дрібничковим, додам: ти пробув до кінця поминок, ще підсів потім до Ін-ґрід, жартував з нею. Ти ввійшов у раж, ніби враз загорівся. Ти не лише нав'язався на поминки, тобі необхідна була ще й загальна увага, публіка. І ти її одержав... Мене боляче вразив сміх Інґрід.
Визнаю, ви з Сульрун мали багато спільного, до чого я ніколи не був причетним. Я ж бо знав про тебе, чи радше, про вас обох. Два спарені радари початку сімдесятих. Казати, що "знав про вас", це нічого не сказати. Досить з мене!
Те, що я відсилаю тобі флешку та ще й від себе додаю кілька слів, розглядай як мою данину обов'язкові, данину її пам'яті. Я почуваюся лише розпорядником спадку, ваше листування мене анітрохи не стосується. Уявлення не маю, про що ви писали одне одному, але сам факт, що таке листування було, мені відомий. Сульрун ніколи ні з чим не вміла критися.
Я собі подумав: яким би нині був світ, якби ви двоє не зустрілися у Букбюен, Книжковому Селищі над фьордом? Чи була би вона ще жива? Поставити таке запитання мій не надто приємний обов'язок. Вона вже не запитає... А жити з цИч самому — непосильна ноша.
Коли ми разом з тітками і дядьками, небожами і небогами простували від каплиці Надії в Мьол-лендалі до готелю Термінус на поминальний обід, я пообіцяв собі, що коли-небудь зустрінуся З тобою і детально розповім про те, що сталося, до того ж, я пам'ятав, що маю твою флешку. Невже ти не розумів, що я хвилювався за дітей, за родину? А хто ти?
Це я осиротів без неї, мені судилася ця роль, тому прошу розуміння, що не бажаю більше тебе бачити.
Востаннє я бачив її живою та здоровою у суботу. Того ранку, перш ніж ми розійшлися за своїми справами, її очі, здавалось, палахкотіли якось по-особливому. Вона сказала, що ти в дорозі до Бергена. Може, тому й була такою збудженою? Я вирішив не виказувати своїх ревнощів і запропонував запросити тебе до нас у гостину, але вона й чути про це не захотіла. Не може бути й мови, сказала вона, мабуть, аби пощадити мої почуття. Так я принаймні гадаю, чи радше гадав тоді. Проте, як виявилося, причина була в іншому.
Одного дня багато років тому, десять, а може, й п'ятнадцять, я подарував Сульрун розкішну шаль. То було, пригадую, перед Різдвом, бо разом з шаллю купив їй ще квітку в горщику — різдвяну зірку. Пам'ятаю це дуже добре, бо шаль і квітка мали однакову ніжно-рожеву барву. Спершу купив квітку, а потім у вітрині однієї крамниці на
Сюндті мені впала в око шаль, яка за кольором пасувала до квітки.
Однак Сульрун ніколи не брала ту шаль до рук. Вона відразу схвилювалася, щойно розгорнувши її. Я запитав, у чому річ. Здається, вона відповіла, що з шаллю на плечах почуватиметься старою. А потім зізналася, що шаль нагадує їй одну містичну пригоду, яку ви пережили удвох. Згадую про це лише тому, що вона знову впоминалася про той випадок, коли ми повертались з Букбюен у липні цього року. Ми саме проїжджали повз озеро Йоль-страватнет. Я щось там зауважив про погоду — увесь день слався туман, а на той час почав розсіюватися, — Сульрун же наче прорвало, вона без угаву розповідала про шаль, про різдвяну квітку і про щось, що сталося тридцять років тому, ось тільки й словом не обмовилася, що ж такого "містичного" трапилося тоді. Я мовчки слухав. Вона й раніше розповідала про своє колишнє життя, мені вже доводилося чути про "Стейна". Таке бувало... Я запропонував зробити гак і навідатися до літнього будиночка в Сулюнні, щоб трохи розвіяти давні спогади, прогнати, так би мовити, примари минувшини. Вона взяла мене за руку й погодилася, що це нам не завадить.
Отже, тут підбито підсумок, і, я би сказав, надіслано адресатові. Лише з поваги та любові до Сульрун я роблю усе від мене залежне, аби ти зміг звести докупи усі ниточки цієї драми.
Сподіваюсь, ти розумієш, що відповіді від тебе не чекаю. Я виконую лише свій обов'язок мужа —приводжу до ладу все, що залишилося після неї.
Того ранку, як Сульрун пішла від нас, вона не знати навіщо вийняла з шафи стару шаль. Я побачив ту шаль, аж коли повернувся з лікарні, вона лежала на письмовому столі Сульрун, вишукано згорнена у тому ж подарунковому упакуванні, у якому я її купив десять чи п'ятнадцять років тому. Але навіщо? Навіщо вона видобула її на світ?
До того ж пакунка я поклав флешку, з якої ти зараз читаєш мого листа, бо, на моє переконання, і шаль, і флешка більше належать тобі, аніж нам. Після усього, що сталося, жодної твоєї речі не буде на Сьондре Блеквеєн, і обговоренню це не підлягає. Не хочу, аби Юнас нишпорив у вашому з Сульрун листуванні, і не маю жодного бажання, аби Інґрід успадкувала рожеву шаль. Я ж постараюсь оговтатися і жити далі. Після будь-якої смерті залишається купа недовершених справ: треба закрити деякі банківські рахунки, відмовитися від деяких абонементів та й загалом згорнути справи.