Я оглянувся, чи хто нас не підслухує.
— В чому річ? — спитав я лагідно, але суворість не зійшла в неї з лиця.
— Я можу припустити, що сьогоднішня вранішня подія — нещасливий випадок,— почала вона.— Але я тільки-но розмовляла з містером Гескінсом. Він сказав мені, що того дня, коли нас урятовали, саме тоді, як я спала в каюті, двох матросів утоплено, зумисне утоплено — відібрано їм життя.
В її голосі бринів докір, її погляд звинувачував мене в злочині або принаймні в причетності до нього.
— Це правда,— мовив я.— Двох матросів утоплено.
— І ви таке дозволили? — скрикнула вона.
— Краще сказати — я неспроможний був не дозволити цього,— відповів я лагідно.
— А чи ви пробували запобігти цьому? — Слово "пробували" вона вимовила з притиском.— О, ви нічого не зробили,— квапливо додала вона, передбачаючи мою відповідь.— Але чому?
Я знизав плечима.
— Не забувайте, міс Брустер, що ви ще зовсім недавно потрапили до цього невеличкого світу і не знаєте законів, що тут панують. Ви принесли з собою високі уявлення про гуманність, честь, норми поведінки й таке інше, але ви скоро побачите, що тут нема для них місця. Я вже побачив це,— додав я, мимоволі зітхнувши.
Вона недовірливо похитала головою.
— Що ж ви тоді порадите мені? — спитав я.— Щоб я взяв ножа, рушницю чи сокиру і вбив цього чоловіка?
Вона аж відсахнулася:
— Ні, що ви!
— Тоді що ж я повинен зробити? Вбити себе?
— Але чому ви говорите тільки про фізичну силу? — зауважила вона,— Адже існує ще сила духу, і вона завжди дійова.
— А,— всміхнувся я,— ви радите мені не вбивати ні його, ні себе, а дозволити, щоб він мене вбив!
Вона хотіла була щось відказати, та я підняв руку.
— Сила духу нічого не варта в цьому невеличкому плавучому світі. Ліч, один із утоплених, був людиною надзвичайної сили духу. Те ж саме можна сказати і про другого загиблого, Джонсона. Але це не тільки не стало їм у пригоді, а навпаки, занапастило їх. Така сама доля чекає й мене, коли я надумаю виявити ту невеличку силу духу, що я маю.
Ви повинні зрозуміти, міс Брустер, і зрозуміти ясно, що це не людина, а страховище. Він не знає, що таке сумління. Для нього немає нічого святого, й ніщо не може його віджахнути. Перш за все, з його примхи я лишився на цьому судні, і тільки з його примхи я досі ще живий. Я нічого не зроблю, нічого не можу зробити, бо я невільник цієї потвори, так само як і ви тепер невільниця; бо я хочу жити, так само як і ви хочете; бо я не можу боротися з ним і подолати його, так само як і ви цього не зможете зробити.
Вона мовчала, чекаючи, що я скажу далі.
— Що ж лишається? Я безсилий. Мені лишається мовчати й терпіти зневагу; і так само й вам. І так буде найкраще. Нічого більше нам не слід робити, коли ми хочемо жити. Перемога не завжди дістається дужому. Ми не маємо сили, щоб відверто боротися з цією людиною. Тому ми повинні прикидатись і брати хитрістю. Ось вам моя порада, якщо вона вас цікавить. Я знаю, що моє становище небезпечне, але, сказати щиро, ваше становище ще небезпечніше. Ми повинні стояти одне за одного, проте не даючи того взнаки. Укласти таємну спілку. Я не маю змоги відверто оступатись за вас: також і ви повинні мовчати, хоч би яка зневага спала на мене. Нам не слід ні дратувати цього чоловіка, ані перечити його волі. Ми повинні приязно всміхатися до нього, дарма що він огидний нам.
Вона збентежено провела рукою по чолі й сказала:
— Все ж я не розумію.
— Робіть так, як я кажу! — перебив я владно, бо побачив, як спинився на нас пильний позирк Вовка Ларсена, що гуляв з Летімером на палубі.— Робіть, як я кажу, і ви швидко переконаєтеся, що я маю рацію.
— Що ж мені тоді діяти? — спитала вона, помітивши той занепокоєний погляд, що кинув я на Ларсена. Мій поважний тон, видимо, вплинув на неї.
— Заховайте свою силу духу якнайдалі,— сказав я хутко.— Не наживіть собі ворога в цьому чоловікові. Будьте привітна з ним, розмовляйте з ним, ведіть розмови про літературу й мистецтво,— він любить такі речі. Ви знайдете в ньому уважного слухача і вельми недурну людину. Задля власного спокою по змозі уникайте брутальних сцен, що трапляються часами на цьому судні. Вам тоді легше буде грати свою роль.
— Отже, я мушу брехати! — обурено сказала вона.— Брехати й словом, і ділом!
Вовк Ларсен покинув Летімера й попрямував до нас. Я не знав, що діяти.
— Та зрозумійте ж мене, прошу вас! — заговорив я поспіхом, стишивши голос.— Весь ваш життєвий досвід тут нічого не вартий. Вам доведеться починати все спочатку. Я знаю, я бачу, ви звикли скоряти людей поглядом і в ньому виявляєте силу свого духу. Ви вже й мене скоряли самими очима й примушували слухатись вас. Але не пробуйте їхньої дії на Вовкові Ларсені. Вам легше було б приборкати лева, а він тільки поглузує з вас. Він... я завжди пишався тим, що перший відкрив його,— звернув я розмову на інше, бо Вовк Ларсен уже зійшов на ют і спинивсь біля нас.— Редактори боялися його, видавці не хотіли його й знати. Але я вгадав у ньому талант, і моє судження потвердилося, коли він виступив зі своїм незрівнянним "Горном".
— І подумати лишень, що то були газетні вірші! — підхопила вона здогадливо.
— Трапилося так, що вони побачили світ у газеті,— відповів я.— Але не тому, що журнальні редактори їх не бачили.
— Ми розмовляли про Гарріса,— пояснив я Вовкові Ларсенові.
— Аякже! — сказав він.— Я пригадую його "Горно". Високі почуття та всемогутня віра в людські ілюзії. До речі, містере Ван-Вейдене, ви краще б навідались до кока. Він стогне й увесь неспокійний.
Так мене безцеремонно спроваджено з палуби. Магрідж тим часом міцно спав після дози морфію, що я йому дав. Вертатись я не поспішав, а коли таки повернувся, то зрадів, побачивши, що міс Брустер жваво розмовляє з Вовком Ларсеном. Кажу, я зрадів, що вона послухалась моєї поради. А проте мене ніби щось шпигнуло, мені стало трохи прикро, що вона виявилася здатна послухатись мене й чинити проти свого сумління.
РОЗДІЛ XXIII
Дужий ходовий вітер швидко гнав "Привида" на північ, до котикових табунів. Ми натрапили їх десь близько сорок четвертої паралелі серед холодного й бурхливого моря, над яким вітер невтомно шарпав туманні запони. Часом по кілька днів ми не бачили сонця й не могли встановити свої координати, але потім вітер вимітав океан начисто, і знов хвилі яскріли й грали на сонці, і можна було знову визначити, де ми. День чи й кілька днів погоди — а потім знову туман укривав нас, начебто ще густіший, ніж перше.
Полювання було небезпечне. А проте день у день ми спускали шлюпки, їх поглинала сіризна, і ми їх не бачили аж до смерку, а бува й довше, поки вони, наче морські привиди, знов виринали із сірої мли. Вейнрайт — той мисливець, що його Вовк Ларсен захопив разом із шлюпкою й людьми,— скористався з туманної погоди й утік. Разом з обома своїми матросами він зник одного ранку в довколишній імлі, й ми вже більше їх не бачили, хоч за кілька днів довідалися, що вони переходили від шхуни до шхуни, і нарешті дістались до свого судна.
Цей приклад засів мені в голові, і я теж надумав утекти, але ніяк не траплялось нагоди. Не заведено, щоб помічник капітана виходив на шлюпці, і як я не хитрував, Вовк Ларсен ні разу на те не погодивсь. Якби він погодився, то я вже якось примудрився б забрати з собою міс Брустер. А тим часом справи на судні помалу оберталися так, що я боявся й думати, що далі буде. Та хоч як я відганяв ті думки, вони настирливо лізли мені в голову.
Свого часу я перечитав чимало морських романів, де неодмінно фігурувала жінка, одна жінка серед цілого екіпажу чоловіків; але тепер я побачив, що ніколи не розумів усієї складності цієї ситуації, використовуваної й тлумаченої авторами на всі лади. І ось я стикнувся з нею лице в лице. І щоб вона зачепила мене за живе, вистачило, аби героїнею була Мод Брустер, що тепер зачарувала мене собою, як раніше чарувала своїми творами.
Годі було й уявити жінку, що менше за неї пасувала б до цього оточення. Це було ніжне, звійне створіння, струнке й гнучке, як лозинка, легке й граційне в рухах. Мені здавалося, що вона й по землі не ходить — принаймні так, як звичайні смертні. Бо вона не йшла, а якось легко линула в повітрі, ніби пушинка або птах, що безгучно летить на крилах.
Вона нагадувала мені статуетку з дрезденської порцеляни. Як і тоді, на початку, коли я взяв її за руку, щоб звести вниз, так і весь час мені здавалося, що необережний дотик може розбити її. Ніколи я ще не бачив такої гармонії між тілом і духом. Її вірші критики називали витонченими й одухотвореними — така була й вона сама. Тіло її було немов часткою її душі, мало ті самі властивості і зв’язувало цю душу з життям найтоншими струнами. І справді, ступаючи, вона ледве землі торкалась, і мало було в ній від земного пороху.
Вона становила разючий контраст до Вовка Ларсена. В них не було жодної спільної риси, і кожне з них утілювало все те, чого другому бракувало. Якось уранці я побачив їх, коли вони разом ходили по палубі, і подумав, що вони стоять на двох крайніх щаблях еволюції людського суспільства. Ларсен утілював у собі первісну дикість, Мод Брустер — усю витонченість сучасної цивілізації. Ларсен, правда, мав надзвичайно розвинений інтелект, але той інтелект був скерований тільки на вияв його дикунських інстинктів і робив його ще страшнішим дикуном. У нього були могутні м’язи й дебеле тіло, і хоч ступав він певно й твердо, як усі фізично дужі люди, та хода його не мала нічого важкого. Ідучи своєю вільною ходою, він скидався на звіра з диких нетрів. Він мав котячу ступу, був пружний і сильний, сильний передусім. Я порівнював його з великим тигром, з безстрашним хижаком. І в очах йому часом загорялись ті самі люті вогники, що мені траплялося бачити в очах у леопардів та інших хижаків, посаджених у клітку.
Того дня я помітив, що, прогулюючись по палубі з Вовком Ларсеном, саме Мод, а не він, урвала прогулянку.
Вони пройшли повз мене до трапа кают-компанії. Хоч зовні Мод була спокійна, я відчув, що вона дуже схвильована. Глянувши на мене, вона кинула мені кілька незначних слів і досить невимушено засміялась, проте я побачив, що її очі мимоволі повернулися до нього, ніби приворожені; потім вона їх опустила, але я встиг побачити, як у них блиснув острах.
Причину її тривоги я прочитав у його очах.