А недалеко від човна Гассім та Іммада, спустивши весла, мовчки сиділи, наче тривожні подуви вітру несли в серця їх тонку отруту, що швидко— згубить їх.
— Ти бачив очі білої жінки? — гукнула дівчина.— О. Гассіме! Чи бачив ти її очі, як вони блищали під бровами, немовби стріли проміння сонця в темному лісі. Вони наскрізь пронизали мене. Я аж здригалась від її голосу! Я бачила, як вона йшла за ним... і мені здається, що вона не живе на землі... що все це якесь чародійство...— Так нарікала Іммада в темряві. Гассім мовчав. У нього не було ілюзій, і якби це був не Лінгард, а хтось інший, він мав би його вчинки за самогубство і за безглуздя. М-р Треверс і д'Алькасер були для нього могутніми раджами, певно, близькими родичами правительки Англії. Але чому вони приїхали сюди і так перешкоджають йому вернути королівство — було для нього дивною загадкою. Він тривожився за Лінгарда, не турбуючись про те, що їх великі наміри можуть загинути через спірку за цих білих. Лінгардові вчинки, на його думку, й не могли бути інші. Він був для нього людиною з твердим серцем, дужою рукою, гордою відвагою; він був для нього щирим другом. Тому Іммадині нарікання викликали у нього лише посмішку, що розлилася в темряві.
'— Забудь свою тривогу,— мовив він тихо.— Цей День ще кине своє проміння на рішучі події.— Гассім згадав за своїх вояків на "Еммі". Він хотів би, щоб вони були десь тут і чули його голос. Він жалкував, що Джаффіра не було біля нього. Гассімові було шкода, що не було тут того, кого він якось послав із звістками до свого друга. Він жив для нових жагучих надій і нових піклувань. Може, йому ще треба буде складати якесь послання, коли смерть постукає в його браму рукою озброєного ворога. Вітер змагався; хвилі, підіймаючись, гойдали на баранцях 1 малий човник, що плив уздовж берега. Вони йшли помалу; в Іммади більше стомилося серце, ніж руки, а Гассім, тихо занурюючи весла, пильно дивився праворуч і ліворуч, намагаючись розгледіти темні обриси острівців. Далеко випередивши човник і тримаючись того самого курсу, Лінгард ішов під напнутим вітрилом, прямуючи до вузького проходу між берегом і південними мілинами, щоб дістатися бухти, яка сполучала лагуну з морем.
Так, цеї беззоряної ночі неспокійні душі заполонили всі ці мілини. Густий серпанок хмар розгорнувся над ними, одірвавши їх од усього світу. Часом у м-с Треверс було таке враження в темряві, що вони їдуть дуже швидко, а іноді здавалось, що човен стоїть зовсім непорушний, що все на світі застигло, і тільки уява її блукає, визволена од усіх перешкод. Лінгард сидів непорушно поруч неї і правив, кладучи курс за вітром. Скоро побачив він спереду схожий на привид відблиск блідого світла, який земля наче відкидала в одноманітне небо. Човен підходив до мілин. Невиразний гуркіт хвиль усе зростав.
— Чи довго ще нам їхати? —тихо спитала м-с Треверс. Вона не пізнала голосу, що відповів їй:
— Завжди.— Він звучав, наче зовсім сторонній; серце її швидко заколотилось.
— Капітан Лінгард! — крикнула жінка.
— Єсть. Що? — нервово спитав він, неначе прокидаючись од сну.
— Питаюся, чи довго ще нам плисти? — виразно мо-вила вона.
1 Баранці — гребені хвиль.
— Якщо вітер буде такий і далі, то прийдемо в лагуну зразу ж після світанку. Я покину вас на борту шхуни разом із Йоргенсоном.
— А ви? Що ви робитимете? — спитала жінка.
— Я зроблю те, на що спроможний...— почула вона.— Усе, що зможу.
Вітер ущух, парус заполоскав.
— Я цілком покладаюсь на вас,— мовила жінка.— А чи певні ви своєї перемоги?
— Ні.
М-с Треверс відчула нікчемність свого запитання. За якихось кілька годин вона відвернулась від усього певного й полинула в світ неймовірного. Ця думка, замість того щоб збільшувати її тривогу, заколисувала її. Вона відчувала не сумнів, не острах. Це було щось інше. Мабуть, страшна втома.
Вона почула якийсь гуркіт, наче з глибини моря. Це був невеликий удар, зовсім незначне тремтіння. То бурун розбився об берег. Тепер Лінгард ближче бачив блиск, що слався білим простиралом недалеко від човна. І все це — кволі потоки світу, глухий стугін, віддалений гуркіт руйнування — наче відбувалось десь за межами її життя, оточеного глупою темрявою, глухим безгомінням. Вітер шарпнувся над її головою і вщух; вітрило звисло, гучно здригнулось, нап'ялось і знов ослабло; відчуття запамороченої швидкості й цілковитої непорушності швидко переплутались і зникли в дивному несамовитому рухові й глибокому спокої. Пітьма оповила її, як пестощі темного світу. Ці пестощі були тихі, але згубні; слабкість спокушала її душу скоритися. Ніщо більше не існувало, навіть усі її спогади зникли в просторі. Вона була задоволена, що нічого більше не було.
Лінгард, що сидів близько неї, здригнувся, коли голова жінки схилилась йому на плече. Він скам'янів, сидів непорушно, наче бажаючи перед наглою смертю сховати своє життя в цій задубілості тіла. Човен помалу зносило; піна і рифи, що траплялись йому на дорозі, шипіли, як величезний потік; потужне бурхання вітру гнало човен просто на рифи, та враз ущухло й кинуло його за течією. Боротьба вічно непереможного й переможного моря зі скелями захоплювала Лінгарда. Він стежив за цим змаганням так само, як за хитанням в своєму серці; м-с Треверс, підтримувана його рукою, спала, притулившись до нього, цілком покладаючись на його охорону. Мілини, що стерегли Берег Притулку, давали йому перші проміння надії на успіх. Вони сховали його мрії; голос їхній заколисував і підносив його думки, обіцяючи здійснення його надій. Ніколи ще не було між ним і ними такої щирої приязні... Жінку, що він тримав закохано в руках, теж несподівано дали йому мілини.
Зненацька очі його піймали на далекій косі червоний відблиск вогнищ Даманового табору, що блимнув і зник, як сигнальний ліхтар на рівній поверхні води. Це нагадало йому пре існування двох полонених. Якщо човен, що віз їх до лагуни, виїхав з коси одразу ж після того, як Гассім залишив табір, то м-р Треверс і д'Алькасер були вже десь далеко в бухті. Кожна думка про діяння ненависна була Лінгардові, бо все, що не зробив би він, прискорило б його розлуку з цією жінкою, якій він звірив усю тайну свого життя.
А вона спала. Вона могла спати! Він глянув на неї, як дивляться на безжурно сплячу дитину, але серце його несамовито колотилось. Близько них, уздовж рифів, стогнав приплив, гурчала вода між камінням, чіпляючись за стрімчаки з трагічним шепотом, подібним до обіцянок, прощань, благань. Здалеку, з безпросвітної ночі, долинув гуркіт хвиль, що штурмували з моря мілини. Та він відчував близькість цієї жінки з таким напруженням, що нічого й не чув... І враз згадав про смерть.
— Прокиньтесь! — крикнув він. М-с Треверс глибоко зітхнула; бризки води хлюпнули їй у вічі, й вона почула, як краплини потекли по щоках, відчула на губах теплий і гіркуватий присмак їх, схожий на сльози. Зашипівши, хвиля шпурнула човен угору; підіймаючись одна за одною, хвилі разом із вітром понесли його по рівній гладі моря в певному напрямку.
— Обійшли риф,— сказав Лінгард з полегшенням.
— Нам була якась небезпека? — пошепки спитала м-с Треверс.
— Так, вітер залягає, й ми опинилися в дрейфі, дуже близько від гострих скель,— відповів Лінгард.— Я мусив вас збудити. Бо не дуже добре було б прокинутись, борсаючись у воді.
Так вона спала! Це було неймовірно, що вона заснула в цьому човнику, в такому бурхливому морі. Чоловік, що сидів поруч неї, нахилився вперед, простяг руку, і човен, захоплений вітром, пішов швидше, розрізаючи піну своїм рівним кілем. Непорушний чорний берег у зловісному мовчанні невиразно стелився перед ними. Вона показала його Лінгардові.
— Гляньте на цю страшну хмару.
— Ця хмара — берег, і зараз ми увійдемо в бухту,— спокійно мовив Лінгард. М-с Треверс уважно глянула на берег. Так, то була земля! Вона видавалась їй невиразною, мов хмара, межею, зловісною й нерухомою, над цим бурхливим морем; вона ховала в своїй глибині неспокійних людей, що були для неї наче фантастичні тіні.
V
Що найбільше вразило м-с Треверс, як тільки вона глянула на Йоргенсона, так це його подоба до людини з того світу. Він так далеко був від людського життя, що його висхле тіло, повільні механічні рухи, застигле, без ніякого виразу обличчя виявляли непереможну байдужість до всього надзвичайного на світі. Цей воскреслий мрець, якого немов оживили якимись чарами, зачовгав палубою свого мертвого корабля і глянув на м-с Треверс своїми глибокими, невиразними, пекельними очима. На неї ще ніхто так не дивився, чудно й неуважно. Проте він їй не спротивився. У світлі ранку, білий з голови до ніг, у зовсім чистій одежі, що вкривала майже примарне тіло, добре поголений (бліді запалі щоки Йоргенсона вилискували так, наче він голився що дві години), він був такий чистий, ніби небесний дух, вищий за брудні стосунки з матеріальним світом. Він навіть не привітався.
Лінгард зразу звернувся до нього:
— Ви, Йоргенсоне, зробили справжні сходи на борту шхуни,— мовив він.— Дуже добре було нам підійматися на борт, але, на випадок наскоку, чи не думаєте ви, що...
— Я думав.— Не було нічого на світі байдужішого за голос колишнього капітана Йоргенсона з "Дикої Троянди" з того часу, як він перебрів Річку Забуття і повернувся до живих людей.— Я думав , але з того часу, як минула загроза колотнечі...
— А ви не маєте наміру здіймати бучу? — перебив Лінгард.
— Ні. Я не бачу потреби в ній. А ви, королю Томе, збираєтесь?
— Може, й доведеться.
— Так ви приїхали сюди цим малим човником, щоб розпочати щось таке?
— Що ви? Хіба ви й досі не знаєте мене?
— Гадав, що знаю. Хіба ж я знав, що така людина, як ви, вирушає битися, везучи з собою жінку?
— Ця леді — м-с Треверс,— мовив Лінгард,— дружина одного з нещасних, що полонив Даман... Це Йоргенсон, приятель мій, що я казав вам, м-с Треверс.
М-с Треверс злегка посміхнулась. її очі блукали скрізь. Незнайоме оточення, непереможна цікавість, внутрішня боротьба надавали їй такого вигляду, наче вона впала з неба. Простодушна, наївна поза її виявляла здивування. Між цих двох чоловіків вона здавалась дуже молодою і простодушною. Лінгард дививсь на неї з такою несвідомою ніжністю, з таким здивуванням, як часом молодий жених дивиться на свою наречену.