Ці гроші належать вашій дочці, вона позичила їх у мене під заставу своїх маєтностей,— відповів молодик, глянувши на кохану дівчину, яка подякувала йому ледь помітним порухом вій.
— Я цього не допущу,— сказав Клаас і взяв перо та аркуш паперу зі столу, за яким готувала свої уроки Фелісія.
Він обернувся до молодих людей, що заніміли з подиву, і спитав:
— Скільки тут?
Пристрасть зробила Валтасара хитрішим за найпронозливішого шахрая-інтенданта. Він був сповнений рішучості заволодіти грішми.
— Порахуймо,— запропонував він.
— Тут шість тисяч дукатів,— відповів Еммануель.
— Отже — сімдесят тисяч франків,— сказав Клаас.
Маргаритин погляд надав її коханому мужності.
— Ваше боргове зобов'язання не має цінності, пане,— даруйте мені за цей чисто технічний вислів,— мовив він, тремтячи від хвилювання.— Сьогодні вранці я позичив панні Маргариті сто тисяч франків на викуп векселів, яких ви не в спромозі оплатити, а отже, й мені ніяких гарантій ви дати не змогли б. Усі сто сімдесят тисяч франків належать вашій дочці, вона може розпоряджатися ними, як захоче, але я дав їй цю позичку, лише взявши з неї обіцянку, що вона підпише заставну на свою частку земель у Веньї, де нещодавно вирубали ліс.
Маргарита відвернулася, приховуючи сльози, що заблищали в неї в очах,— вона знала, який чистий серцем Еммануель. Вихований дядьком у найсуворіших правилах релігійної моралі, він почував особливо гостру відразу до брехні. Отже, запропонувавши Маргариті своє життя і серце, молодий де Соліс тепер приніс їй у жертву і своє сумління.
— Прощайте, юначе,— сказав йому Валтасар.— Я сподівався, що ви поставитеся з більшою довірою до людини, котра дивиться на вас як на сина.
Еммануель обмінявся з Маргаритою засмученим поглядом, і Марта провела його до виходу, зачинивши за ним двері на вулицю.
Коли батько з дочкою залишилися самі, Клаас сказав:
— Ти мене любиш, моя доню, правда ж?
— Облиште хитрощі, тату. Ви хочете заволодіти грішми, але ви їх не одержите.
Вона заходилася підбирати з підлоги й підраховувати монети, батько їй мовчки допомагав. Маргарита прийняла його допомогу без найменшої недовіри. Коли дві тисячі дукатів були складені у стовпчики, Валтасар мовив з розпачем у голосі:
— Маргарито, мені потрібне це золото!
— Ви вчинили б крадіжку, якби забрали його,— холодно відказала вона.— Краще вже ви, тату, вбийте нас відразу, а не змушуйте щодня переживати тисячу смертей. От і поміркуйте, чи повинна я вам поступитися, чи ні.
— Значить, ви вб'єте свого батька,— сказав Валтасар.
— Ми помстимося за матір,— відповіла Маргарита, показавши на місце, де померла пані Клаас.
— Дочко, якби ти знала, навіщо мені гроші, ти цього не сказала б. Послухай-но, я тобі поясню, яку проблему я повинен розв'язати... Але ти нічого не зрозумієш! — з розпачем у голосі вигукнув він.— Одне слово, дай мені гроші! Хоч раз повір своєму батькові. Так, я знаю, що завдав горя твоїй матері; що згайнував, як кажуть невігласи, свій статок і розтринькав ваш; що всі ви змушені працювати через моє безумство, як ти це називаєш, але ангеле мій, моя люба, моя дорога Маргарито, благаю — вислухай же мене! Якщо я знову зазнаю невдачі, я здамся на твою ласку, я стану підкорятися тобі, як ти повинна б підкорятися мені; я слухатимуся тебе в усьому, довірю тобі розпоряджатися своєю маєтністю, відмовлюся від опіки над дітьми, зречуся всякої влади. Присягаюся пам'яттю твоєї матері! — вигукнув він, плачучи.
Маргарита відвернулася, щоб не бачити його залите слізьми обличчя, і Клаас, подумавши, що дочка готова поступитись, упав перед нею навколішки.
— Маргарито, люба моя Маргарито! Дай мені гроші, дай! Що таке шістдесят тисяч франків проти вічних докорів совісті? Зрозумій же, я помру, це мене вб'є. Ти чуєш, що я кажу? Моє слово святе. Якщо мене спіткає невдача, я відмовлюся від своїх дослідів, я покину Фландрію і навіть Францію, якщо ти цього захочеш, я працюватиму, як чорнороб, щоб, складаючи су до су, знову надбати багатство і повернути дітям те, що забрала у них Наука.
Маргарита хотіла підвести батька, але він уперто стояв навколішках і говорив, проливаючи сльози:
— Востаннє покажи себе ніжною й відданою дочкою. Якщо мені не вдасться досягти бажаного, будь зі мною як завгодно сувора, і я скажу, що ти маєш рацію. Називай мене старим безумцем! Називай поганим батьком! Називай навіть неуком, невігласом! А я, слухаючи ці прикрі слова, цілуватиму тобі руки. Бий мене, якщо захочеш, а я у відповідь на кожен твій удар благословлятиму тебе як найкращу з дочок, згадуючи, що заради мене ти пожертвувала собою!
— Якби треба було пожертвувати тільки собою, я б вам поступилася! — вигукнула Маргарита.— Але чи маю я право дозволити, щоб наука вбила моїх братів і сестру? Ні! Годі вам, годі,— сказала вона, втираючи сльози і відштовхуючи батькові руки, що тяглися ласкаво обняти її.
— Мені треба тільки шістдесят тисяч франків і два місяці часу! — з люттю вигукнув Валтасар, підводячись на ноги.— Але моя дочка не хоче, щоб я добув славу й багатство. Будь же проклята! — сказав він.— Ти не дочка, не жінка, ти не маєш серця, не бути тобі ні матір'ю, ні дружиною!.. Дозволь узяти гроші! Ну скажи, що дозволяєш, моя люба крихітко, кохане моє дитя! Я молитимуся на тебе! — додав він і з шаленою рішучістю простяг руку до золота,
— Я безпорадна проти насильства, але Бог і великий Клаас нас бачать! — відповіла Маргарита, показуючи на портрет.
— Ну то живи заплямована кров'ю батька! — вигукнув Валтасар, кинувши на дочку грізний погляд.
Він підвівся, оглянув кімнату й повільно рушив до виходу! Уже в дверях він озирнувся і, як жебрак, благально простяг руку. Маргарита заперечливо похитала головою.
— Прощай, дочко,— лагідно мовив Клаас.— Бажаю тобі жити щасливо.
Коли двері за ним зачинилися, Маргарита мовби заціпеніла; їй марилося, що вона вже не в цій кімнаті, вона не відчувала підлоги під ногами, не відчувала власного тіла, у неї виросли крила і вона ширяла в просторах світу духовного, де нічому немає меж, де думка долає простір і час, де чиясь божественна рука відгортає запинало, за яким ховається майбутнє. Їй здавалося, що цілі дні минають після кожного кроку батька, коли той підіймався сходами; потім вона почула, що він увійшов до своєї спальні, і вся затремтіла від жаху. Скоряючись передчуттю, що осяяло її, мов сліпучий спалах блискавки, вона стрімголов, не запалюючи світла і майже нечутно, промчала по сходах і побачила, що батько притулив собі до лоба дуло пістолета.
— Все беріть! — зойкнула Маргарита, кидаючись до нього.
Вона впала в крісло. Валтасар, бачачи, яка вона бліда, заплакав, як плачуть старі діди; він став зовсім дитиною, він цілував її в лоб, белькотів їй незв'язні слова, він мало не стрибав з радості й, здавалося, ладен був пустувати з нею — так закоханий пустує із своєю подругою, після того як вона обдарувала його блаженством.
— Годі, тату, годі! — сказала Маргарита.— Ви пам'ятаєте свою обіцянку? Якщо вас знову спіткає невдача, ви в усьому підкорятиметеся мені?
— В усьому.
— О мамо! — вигукнула дівчина, дивлячись на двері Хосефіниної спальні.— Адже ви усе віддали б, правда?
— Спи спокійно,— сказав Валтасар.— Ти добра дочка.
— Спати! — відказала Маргарита.— Минули щасливі ночі моєї юності. Через вас я стала зовсім старою, тату. Так само ви засушили й серце моєї матері.
— Бідолашна дитино, я хотів би тебе заспокоїти, розповівши, яких наслідків сподіваюся від чудового досліду — я тільки що обміркував його. Ти зрозуміла б...
— Я розумію тільки, що ми геть розорені,— відповіла Маргарита, ідучи геть.
Наступного дня в школі був вихідний, і Еммануель де Соліс привів уранці Жана.
— Ну як? — із смутком у голосі запитав молодик, підходячи до Маргарити.
— Я поступилася,— відповіла вона.
— Життя моє! — сказав Еммануель з якоюсь журливою радістю.— Якби ви вистояли, я б вами захоплювався; а таку, слабку, я вас обожнюю!
— Бідолашний, бідолашний Еммануелю, на що ми станемо жити?
— Дозвольте мені діяти! — вигукнув молодик, сяючи від щастя.— Ми кохаємо одне одного, і все буде гаразд.
Кілька місяців минули цілком спокійно. Еммануель де Соліс переконав Маргариту, що однаково багатства не надбаєш, обмежуючи себе в дрібницях, і порадив їй не заощаджувати на господарстві, не берегти решту грошей із суми, яку вони зберігали з дядьком, а витрачати їх для підтримання в домі достатку. Протягом цього часу Маргарита мучилася тією самою тривогою, яка колись за схожих обставин хвилювала її матір. Попри свою зневіру, вона кінець кінцем почала покладати якісь надії на батьків геній. Важко збагнути чому, але багато людей надіються, не маючи віри. Надія — цвіт Бажання, віра — плід Упевненості. "Якщо батько досягне успіху — ми будемо щасливі!" — твердила собі Маргарита. Валтасар і Мюлькіньє запевняли: "Ми доб'ємося свого!" Та, на жаль, з кожним днем усе більше затьмарювалося обличчя Клааса. Приходячи на обід, він іноді не зважувався підвести на дочку очі, а іноді поглядав на неї з тріумфом у погляді. Щовечора молодий де Соліс розтлумачував Маргариті важкі місця в законах. Знову й знову розпитувала вона батька про їхні родинні зв'язки. В такий спосіб завершила Маргарита свою чоловічу освіту, вочевидь готуючись здійснити план, який обміркувала на той випадок, коли батько знову зазнає поразки у своєму двобої з Невідомим X.
Якось на початку липня Валтасар цілий день просидів у садку на лаві, поринувши в сумні роздуми. Не раз поглянув він на колишній квітник, де вже не було тюльпанів, на вікна Хосефіниної кімнати; мабуть, він здригався, думаючи про те, якою дорогою ціною заплатив за свої невдачі; було видно, що думає він не про науку. Незадовго до обіду Маргарита сіла біля нього з рукоділлям і кілька хвилин працювала мовчки.
— Отже, тату, вам знову не пощастило.
— Не пощастило, доню.
— Що ж, я не стану вам докоряти,— сказала Маргарита лагідним голосом,— ми обоє однаково винні. Я тільки вимагаю, щоб ви додержали свого слова, воно у вас має бути святе, адже ви — Клаас. Ваші діти й надалі ставитимуться до вас із любов'ю й пошаною, але віднині ви в моїй владі й повинні мені підкорятися. Не тривожтеся, я своєю владою не зловживатиму і навіть усе зроблю, щоб тривала вона недовго.