Він мав вигляд людини, яка вже абсолютно нічим не цікавиться в житті, окрім хіба кримінальних романів, вина певної марки та заяложених дотепів. Свою вологу й зім'яту носову хусточку батько поклав прямо на стіл, і я сприйняв це кричуще для нього порушення правил пристойності як своєрідний каприз, — так роблять деякі діти, хоч їм уже тисячу разів казали, що носову хусточку на стіл не кладуть. Я налив йому ще трохи коньяку, він випив і зробив такий жест, що міг лише означати: "Прошу, подай мені пальто". Я удав, ніби не помітив натяку. Мені треба було повернути його до розмови про гроші. Я не придумав нічого кращого, як знову дістати з кишені свою єдину марку й почати жонглювати нею: підняв руку й покотом спустив монетку по руці вниз, а потім назад на долоню. На цей трюк він реагував вимученою усмішкою. Я підкинув марку вгору, мало не до стелі, знову спіймав її — але батько лише повторив свій жест: "Будь ласка, моє пальто". Тоді я ще раз підкинув монету вгору, підхопив її великим пальцем правої ступні й потримав її так на висоті мало не під самим носом у батька, але він тільки роздратовано крутнув головою і пробурчав:
— Облиш!..
Знизавши плечима, я пішов у передпокій і взяв його пальто та капелюх з гардероба. Він уже стояв поряд зі мною, я допоміг йому одягтися, підняв рукавички, що випали з капелюха, й подав йому. Він знову мало не заплакав, якось комічно скривив носа й губи і прошепотів:
— Невже ти не можеш сказати мені ще й ласкавого слова?
— Як-то ні? — мовив я. — Ти так ласкаво поклав мені свою руку на плече, коли тоді ті ідіоти судили мене, і особливо благородно було з твого боку, що ти врятував життя фрау Вінекен, коли той слабоумний майор збирався розстріляти її.
— А, що там, — сказав він, — я вже все це майже забув.
— Це особливо благородно, що ти забув, — зауважив я, — а я не забув.
Він глянув на мене так, ніби благав не називати ім'я Генріетти, і я не назвав, хоч і збирався спитати, чому в нього тоді не ворухнулося серце заборонйти їй ту "екскурсію" в зенітниці. Я лиш кивнув головою, і він зрозумів, що я не спом'яну ім'я Генріетти. Напевно, він, сидячи на засіданнях спостережної ради, малював у своєму блокноті голівки і час від часу виводив літеру "Г", а іноді, може, навіть цілком її ім'я: "Генрієтта". Він не був безпосередньо винен, тільки виявив якесь недоумство, що завадило йому збагнути всю трагедію або ж стало її передумовою. Точно не берусь цього пояснити. Він був такий витончений і шляхетний, такий добрий з вигляду, а втім, навіть не прислав мені якоїсь милостині, коли ми з Марі жили в Кельні. Що робило цього люб'язного чоловіка, мого батька, таким твердим і сильним, чому він говорить з телевізійного екрана про обов'язки перед суспільством, про державну свідомість, про Німеччину, навіть про християнство, в яке ж він і сам казав, що зовсім не вірить, — але говорить так, що, слухаючи його, мимоволі віриш? Певно, причиною цього можуть бути теж тільки гроші — не конкретні гроші, за які купують молоко, їздять у таксі, тримають коханку чи ходять У кіно, а гроші абстрактні. Я побоювався його, а він мене, бо ми обидва знали, що ми не реалісти, і обидва з презирством дивились на людей, які говорили про "реалістичну політику". Ми знали, що йдеться про щось більше, ніж ті дурні могли збагнути. І зараз я прочитав у батьківських очах: не може він дати грошей клоуну, який тільки й знає, що витрачати їх, тобто якраз протилежне тому, що з грошима слід робити. Я теж знав, що, хоч би він дав мені їх цілий мільйон, я б витратив їх, а для нього витрачати гроші було рівнозначним марнотратству.
Коли я ждав у кухні та ванній кімнаті, поки він поплаче на самоті, у мене ще була надія, що батько, зворушений усім цим, подарує мені кругленьку суму, не ставлячи тих ідіотських умов, але тепер я ясно прочитав у нього в очах: цього він не може. Він не реаліст, і я теж, хоч обидва ми знали, що ті реалісти через свою обмеженість були тільки реалістами, такими ж дурними, як і всі маріонетки, що тисячу раз хапаються за комір і все ж не помічають нитки, на якій підвішені.
Я ще раз кивнув, щоб остаточно заспокоїти його: мовляв, не буду більше ні про гроші, ні про Генрієтту, проте в ту мить подумав про неї в такому вигляді, що здався мені непристойним, — уявив собі, якою б вона була тепер: тридцяти трьох років, напевно, уже розлучена з якимось промисловцем. Я не міг собі уявити, що вона жила б нашим пошлим життям — фліртувала, ходила б на прийоми й "міцно трималась за християнство", засідала в різних "комітетах" та "була особливо люб'язною до тих із СДПН, бо інакше вони стануть ще обмеженішими". Я міг уявити її лише як зайдиголову, здатну на вчинки, які реалісти вважали б снобізмом, бо в самих бракує фантазії: скажімо, хлюпнути коктейлю за комір якому-небудь президенту численних об'єднань або врізатись на своїй машині прямо в "мерседес" якомусь обер-лицеміру, який тільки й знає, що скалити зуби. Чого б тільки вона не натворила, якби не могла малювати чи на гончарному крузі робити маслянки. Адже вона, як і я, повсюди, де тільки проявляється життя, відчувала б ту незриму стіну, за якою гроші перестають бути тим, що можна витрачати, стають недоторканними й існують тільки як абстрактна цифра в дарохранильниці.
Я пропустив батька до виходу. Він знову став потіти й викликав у мене почуття жалю. Я збігав швиденько до вітальні, взяв там на столі його брудну хусточку й запхнув йому в кишеню пальта. Моя мати могла затіяти скандал, перевіряючи наприкінці місяця білизну й недолічившись носової хусточки, — могла приписати служницям крадіжку чи недбальство.
— Може, викликати тобі таксі? — запитав я.
— Ні, — відповів батько, — я трохи пройдусь пішки. Шофер чекає мене недалечко від вокзалу.
Він пройшов повз мене, я розчинив двері, провів його до ліфта й натиснув на кнопку. На площадці я ще раз вийняв з кишені свою марку, поклав її на долоню витягнутої лівої руки і став розглядати її. Батько з огидою одвернув погляд убік і крутнув головою. Я подумав, що він міг би принаймні вийняти гаманець і дати мені хоча б п'ятдесят, сто марок, але страждання, благородство й усвідомлення свого трагічного становища піднесли його до такого рівня досконалості, що будь-яка думка про гроші здавалась йому гидкою, а мої спроби нагадати про них — оскверненням святині. Я розчинив перед ним дверцята ліфта, він обняв мене, несподівано принюхався, захихикав і сказав:
— А від тебе й справді пахне кавою... Шкода, а я ж дуже хотів тобі зварити доброї кави — це я таки вмію.
Він випустив мене з обіймів, зайшов у ліфт, і, перш ніж ліфт почав спускатися вниз, я ще встиг побачити, як він там натиснув кнопку й хитро посміхнувся. Я ще постояв, спостерігаючи, як спалахують цифри: п'ять, чотири, три, два, один, — потім червоний вогник погас.
16
Повернувшись у квартиру й замкнувши за собою двері, я зрозумів, що повівся як дурень. Треба було прийняти батькову пропозицію — зварити мені каву — і таким чином затримати його ще на якийсь час. А в вирішальний момент, коли він подаватиме каву на стіл і, радіючи своїй удачі, наливатиме її в чашки, слід було сказати: "Викладай гроші" — або просто: "Ну, давай уже гроші". В вирішальний момент завжди все робиться примітивно, по-варварськи. Тоді говорять просто: "Ви одержуєте половину Польщі, ми — половину Румунії. А як з Сілезією: хочете мати три чверті її чи досить і половини?" Або ще так: "Вам чотири міністерських крісла, а нам — такий-то концерн". Я пошився в дурні, піддавшись і своєму, і батьковому настрою, замість просто схопити його за гаманець. Слід було почати з грошей, заговорити про них — про мертві, абстрактні, приковані на ланцюг гроші, які означають для людини життя або смерть. "Ви тільки й знаєте: гроші та й гроші!" — з жахом кричала мати завжди, навіть тоді, коли ми просили тридцять пфенігів на зошити. Вічні гроші. Вічна любов...
Я зайшов у кухню, одрізав скибку хліба, намазав її маслом, ввійшов до вітальні й набрав номер телефону Бели Брозен. Сподівався, що батько в такому стані — його, певно, морозило від хвилювання — поїде не додому, а до коханки. На вигляд вона схожа на сестру-жалібницю, яка може покласти його в постіль, дати грілку й напоїти гарячим молоком з медом. А в нашої матері дурна манера: якщо хто занедужає, вона зразу ж радить "взяти себе в руки", мобілізувати волю, а з певного часу "єдиними ліками" вважає холодний душ.
— Слухає Брозен, — відповіла вона, і мені було приємно, що від неї нічим не пахне. У неї чудовий голос — альт, теплий і чарівний.
Я сказав:
— Це говорить Шнір, Ганс Шнір, — ви мене пам'ятаєте?
— Ще б пак, не пам'ятати, — відповіла фрау Брозен сердечно, — добре пам'ятаю і так співчуваю вам. — Я не розумів, про що вона говорить, і второпав тільки тоді, як вона додала: — Але ж ви не забувайте, що всі критики дурні й чванливі егоїсти.
— Коли б я міг цьому вірити, мені б полегшало, — сказав я, зітхнувши.
— А ви візьміть та й повірте, — сказала вона, — просто повірте. Ви не можете собі уявити, як допомагає залізна воля — просто повірити в що-небудь, і все тут.
— Ну, а якщо мене хтось похвалить, як тоді бути?
— О-о-о! — Вона засміялась і витягла те "о" в чарівну колоратуру. — В такому разі ви просто повірте, що в ньому випадково взяла гору чесність і він забув про свій егоїзм.
Я засміявся. Я не знав, як мені звертатись до неї: "Бела" чи "фрау Брозен". Адже ми були мало знайомі, а довідника, в якому можна б знайти пораду, як звертатись до коханки рідного батька, поки що немає. Зрештою я назвав її "фрау Бела", хоч ця театральна манера звертання й здається мені особливо слабоумною.
— Фрау Бела, — мовив я, — я в надзвичайній скруті. У мене був батько, ми балакали про всяку всячину, і я ніяк не міг заговорити з ним про гроші, тим часом... — Я відчув, що вона почервоніла, я вважав її цілком сумлінною жінкою, вірив, що її стосунки з моїм батьком грунтуються безумовно на "щирій любові" і тому всякі "грошові справи" для неї — справжня мука. — Будь ласка, вислухайте мене, — сказав я, — забудьте все, про що ви зараз подумали, і відкиньте сором; я лише прошу вас, якщо мій батько заговорить з вами про мене... я хочу сказати: може, вам удасться навести його на думку про те, що мені конче потрібні гроші.