І так було й далі: ліс розступався попереду й замикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина — дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.
Хоч йому було десять років, він ніби аж тепер тільки на світ народжувався. Та це зовсім його не вражало. Він уже познайомився з цим усім раніше, і не тільки в снах. Він побачив табір, нефарбований шестикімнатний будинок, поставлений на палях, щоб не заливала весняна повінь;^
але вже наперед знав, як той будинок має виглядати. Він допомагав навести сякий-такий лад у безладному їхньому влаштуванні в таборі — і навіть власні рухи були йому знайомі, наперед відомі. А потім два тижні він споживав просту, нашвидку зготовлену їжу: безформні кислуваті плескачі, незвичну дичину, якої раніш ніколи не куштував,— оленину, ведмежину, м'ясо дикого індика та єнота, що споживали й дорослі чоловіки,— їжу, яку зготовили ті, для кого мисливство важило більше, ніж куховарство,— і спав без простирадел під шорсткими укривалами, так само, як і мисливці спали.
Перші проблиски світанку він і Сем Фазерс зустрічали в засідці, яку приділили для хлопця. То було найгірше місце, найбезнадійніше. Але цього він і сподівався — навіть у глибині душі хлопець не смів надіятись, щоб цього першого для нього року бодай почути собак на сліду. Однак він почув їх. Сталося це на третій день — шемріт, не знати звідки й ледь чутний, але він розпізнав, що це, хоч ніколи перед тим не чув водночас стількох собак у гонах; шемріт погучнішав, розбився на гавкіт окремих собак, і врешті він розчув поміж іншими собаками тих п'ятьох, що належали Маккаслінові.
— Тепер трохи підніми рушницю й зведи курки,— сказав Сем.— І стій непорушно.
Але це було не для нього, ще ні. Смиренність — цього він уже навчився. Терплячості він теж зуміє навчитись. Йому ж тільки десять років, оце тільки тиждень тому минуло. Та мить пройшла. Йому здалося, що він справді ло-бачив оленя, самця димної масті, видовженого в бігу,— олень зникав у лісі, у сірій самітності, ще й досі дзвінкій, хоч собаче валування вже поглинула відстань. Десь ізда-леку крізь похмурий ліс та сірий дощовий ранок почулися два постріли.
— Тепер спусти курки,— сказав Сем.
Хлопець так і зробив.
— Ти теж знав, що його близько не буде,— озвався він.
— Так,— відповів Сем.— Я хочу, щоб ти навчився, що треба робити, коли не довелося вистрелити. Бо саме тоді, коли пройшов ведмідь чи олень, а курки не спущені, і вбивають людей та собак.
— Але то таки не він,— промовив хлопець.— Та й взагалі то не ведмідь, а просто олень.
— Так,— погодився Сем,— просто олень.
Тоді одного ранку, через тиждень, він знову почув со*
бак. Цим разом не вбтиг ще Сем нічого сказати, а він, як навчав його Сем, уже звів курки на своїй задовгій і заважкій для підлітка рушниці, хоч знав, що зараз собаки з оленем ще далі, ніж першого разу, і їх ледве чути. Та й гавкіт звучав якось інакше, ніж він знав з досвіду. Сем навчав його, що треба найперше наготувати рушницю, стати так, щоб зручно було дивитися на всі боки, і вже не рухатись,— аж раптом хлопець почув, що він сам присунувся до нього.
— Оце вона,— сказав Сем.— Слухай.
Хлопець прислухався: то був не дзвінкий і дужий собачий хор, як буває на свіжому сліду, а натужне повискування на октаву вище звичайного, в якому звучала не лише нерішучість і навіть приниженість, а й щось інше, ще не зрозуміле йому, якийсь примуе, через що воно й пересувалося не дуже швидко й завмирало поволі, залишаючи в повітрі відгомін писклявої, мало не людської істерії, тужливої, мало не людської приниженості, так, наче собаки ні за ким не гналися і наче не сунула навально перед ними невидима істота димної масті. Він чув збоку біля себе дихання Сема і бачив, як роздимаються його ніздрі.
— Це Старий Вені — стиха вихопилось у хлопця.
Сем не ворухнувся; він тільки звільна, поступово обертав голову в той бік, де даленів гавкіт, а ніздрі його ходили легко, розмірено й швидко.
— Ач,— сказав він.— Навіть не втікає. Просто йде.
— Але аж тут був! — скрикнув хлопець.— Аж сюди приходиві
— Так він щороку,— промовив Сем.— Один раз на рік. Еш із Буном гадають, що він приходить відганяти малих ведмедів. Щоб забиралися відси під три чорти, поки тут мисливці. Може, й справді.
Малий не чув уже нічого, але Сем і далі повертав голову, звільна й розмірено, поки обернувся потилицею до хлопця. Потім він повернув голову назад і глянув униз на малого — те саме знайоме обличчя, поважне, без ніякого виразу, хіба що як усміхалося, ті самі очі старої людини, в яких — коли хлопець придивився,— зблиснувши, поволі пригасало щось похмуре й грізне,1 пристрасне й горде.
— Але йому до ведмедів байдуже, як і до собак чи людей. Він приходить подивитись, хто тут є, хто новенький у таборі, чи він уміє стріляти, чи надовго його стане. Чи є вже в нас собака, що зуміє насісти на нього й притримати, доки надійде чоловік з рушницею. Бо він тут найголовніший ведмідь. Він тут як ватаг.— Семові очі й зовсім при-
гасли і були тепер такі, якими хлопець бачив їх завжди.— Він попускає їм, щоб бігли за ним до річки. А тоді відсилає їх додому. Тепер і ми вже можемо йти, побачимо, які вони повернуться.
Собаки були вже в таборі, десятеро їх збилося в купку під мостинами кухні. Хлопець із Семом присіли навпочіпки, вдивляючись у морок між палями, де собаки принишкли і тільки поводили та світили очима; звуків не було, тільки чулося звідти щось таке, чого він ще неспро-можен був розпізнати, щось більше, ніж собачий дух, щось дужче, а не просто тваринне чи й навіть звіряче. Бо перед тим їхнім сповненим болючого приниження повискуванням у недавніх гонах нічого ж не вчувалося, ніякого звіра, а лише безлюдність, незаймана пуща, тож коли пізніше пополудні вернувся одинадцятий гончак і хлопець із Джімом тітки Тенні тримали цю безвольну й ще пройняту тремтінням суку, поки Сем змащував їй скипидаром та коломаззю роздерте вухо й пошарпану лопатку, їм здавалося, наче то не живе якесь створіння, а сам праліс схилився був на мить над собакою і легеньким потиличником покарав за зухвалість.
— Вона як людина,— сказав Сем.— Як от і ми. Знала ввесь час, що рано чи пізно доведеться показати свій дух, щоб мати право називатися собакою, і зволікала скільки могла. Знала ж бо наперед, чим поплатиться.
Хлопець і не помітив, коли Сем відійшов з табору. Віч тільки знав, що його вже нема. Наступні три, ранки він уставав, з'їдав свій сніданок, і Сем не чекав на нього. До своєї засідки він ішов тепер один — легко її знаходив і влаштовувався так, як навчав його Сем.
На третій ранок хлопець знову почув собак, вони знову бігли вільно й жваво свіжим слідом, і він наготував рушницю, як навчився це робити, але погоня промчала задалеко від нього — йому було ще рано, він ще не заслужив більшого за такий короткий час, як два тижні, коли перед ним ціле довге життя, яке він уже присвятив незайманій пущі, сам сповнений терпіння й смирення. Він знову почув постріл, один-єдиний раз бахнула рушниця Волтера Юела. Тепер хлопець уже вмів не тільки без будь-чиєї допомоги знайти свою засідку й повернутись до табору; отож по компасу, що дав йому Маккаслін, він раніше за всіх, крім майора Де Спейна та Джіма, які були на конях, вийшов до Волтера, що стояв біля оленя та собачої зграї, скупченої над оленячими нутрощами,— раніше навіть за дядька Еша на одноокому запряжному мулі, котрому не
вадив запах крові чи навіть, як казали, й ведмедя.
Однак цього разу не дядько Еш їхав на тому мулі, а Сем. І це він, Сем, почекав, поки хлопець доїсть обід, тоді обидва вони посідали верхи на мулів — малий на одноокого, а Сем узяв собі другого із запрягу — і цілих три години їхали лісом, де залягав дедалі похмуріший присмерк, їхали, наче не вибираючи ані стежки, ані сліду, і забралися в таку місцину, де він ще ніколи не бував. Аж тоді він зрозумів, чого Сем сказав йому сісти на одноокого мула, невразливого до запаху крові та диких звірів. Бо невдовзі другий, нормальний мул, раптом зупинився і спробував завернути назад — Сем ледве встиг сплигнути з нього; мул усе шарпався й рвався з повода, а Сем стримував його, умовляв і тяг уперед, не наважуючись припнути десь тут. Хлопець теж сплигнув зі свого мула, і той спокійно собі зупинився. А потім, стоячи поруч із Се-мом у густій понурості прадавнього лісу, в примерхлому зимовому надвечір'ї, хлопець мовчки дивився на спорохнілу колоду, подерту і пошрамовану пазурами, на відбиток кривулястої двопалої лапи здоровезного звіра тут таки поряд, на вогкій землі. Тепер він зрозумів, що йому чулося в гавкоті гончаків уранці, що за дух вдихав він, зазираючи під мостини кухні, де тислися в купку собаки. Його тепер теж це охопило, тільки в ньому було трохи інакше, бо ж вони тварини, а він ні: якесь завзяття, хоч і зовсім бездіяльне, якась приниженість, відчуття власної тендітності й безсилля перед одвічним пралісом, однак без ляку чи сумніву; в рот раптом набігла слина з мідним присмаком, гостро стисло щось у мозку чи шлунку, не ясно, де саме, та це й байдуже; найголовніше було, що він тепер лиш уперше усвідомив: той ведмідь, про якого він із самого малку чув безліч розповідей, який і вві сні не давав йому спокою, так само, як, певно, не давав спокою і Маккаслінові, і майорові Де Спейну, і навіть старому генералові Компсону, що той ведмідь смертне створіння, ї коли, вирушаючи щолистопада до табору, вони й не сподівалися його вбити, то це не тому, що він непідвладний смерті, а тому, що вони перед ним поки що безсилі.
— Отже, завтра,— сказав хлопець.
— Ти хочеш сказати: ми спробуємо завтра,— поправив його Сем — У нас нема ще справжнього собаки.
— У нас одинадцятеро собак. У понеділок вони його вистежили.
— Але ж ти чув їх,— сказав Сем.— І бачив опісля. Спражнього собаки у нас ще нема. На це й одного стане,
Але такого тут ще нема. Може, й ніде нема. А як нема, то шкода й мови — хіба ненароком набіжить він на когось, хто матиме рушницю і знатиме, як її вжити.
— Мені таке не випаде,— зауважив хлопець.— Може, Волтерові, чи майорові, чи...
— Може, й тобі,— сказав Сем.— Завтра добре пильнуй.