Блакитною або червоною хусткою Оскарові ледве вдавалося затулити спотворене обличчя. З кожним разом усе більше виднілося сивого волосся. Незагоєне праве вухо кривавило. Хіба не дають тут хоча б трохи вати? С-3-3 на таке запитання не відповідав. Він запевняв, що всі наглядачі до нього добрі, і опускав долі очі, щоб погляд не виказав його.
Ходити з похиленою головою стало тепер так само природно, як досі — тримати її прямо й сміливо дивитися вперед. Одного разу, повертаючись до камери, він помітив біля її дверей щось таке, чого раніше не бачив, але що, очевидно, завжди там було: табличку з номером камери і його прізвищем, на ній щоденно записували зауваження про поведінку в'язня. Та найдиво-вижнішою була дата — чітко написано "березень". На пообідній прогулянці він помітив над високою стіною огорожі верхівки кількох дерев. Гілля було чорне від сажі. Однак де-не-де на ньому проглядала зелень. Над деревами, вгорі, пливли хмари. Він опустив очі, ніби присоромлений виглядом цієї зухвалої свободи.
То був день незвичайних пригод. Після обіду Уайлда викликали до начальника в'язниці, який дав йому чорнило, перо й аркуш паперу з написом: "її Королівської Величності в'язниця в Редінгу".
— Це-три-три може написати листа. Якщо будете добре поводитись, одержите свого часу ще аркуш.
В'язень ніс аркуш паперу, наче святе причастя. Прийшовши до камери, він поклав папір на грубе вовняне укривало, яким було заслано нари, і накрив його хусточкою. Решту дня і всю ніч він роздумував, кому написати першому. В пам'яті крутилося кілька десятків імен, безліч фраз, справ, запитань, з яких треба було вибрати найдостойнішу особу і найважливішу справу. Другого дня зранку кілька годин пішло на миття підлоги та посуду.
— Я прийшов по листа,— сказав наглядач. — Начальник наказав повернути перо й чорнило.
Уайлд злякався.
— Зараз віддам,— забурмотів він. — За годину.
— Я вернуся за чверть години.
С-3-3 подивився на руки, вони були брудні. Він кинувся до нар, стяг з них ковдру і, ставши на коліна, почав писати. Писав він Робертові Россу. Насамперед про дружину, потім дякував за постановку "Саломеї" в Парижі, нарешті перо прорвало папір, і крапля чорнила розпливлася довгою кляксою. "Боюся, тобі буде важко це читати, але ж мені не дозволяють тут мати ні пера, ні чорнила, і я відчуваю, що розучився писати,— ти вже мені вибач". Тепер треба перевернути аркуш. На другому боці ряди літер проступали жирними синіми смугами. З майже хворобливою обережністю він став писати в просвітах, прислухаючись до кожного шереху в коридорі. Із складеного вночі тексту нічого не лишилося. "Відпиши мені, будь ласка, зразу ж на цього листа, розкажи про літературу, про нові книжки тощо — також про роботи Джонса, про те, як Форбс-Робертсон керує театром, про всі нові задуми на сценах Парижа і Лондона. Постарайся дізнатись, що говорять Ле-метр, Бауер і Сарсі про "Саломею".
Через кілька днів майор Айзексон читав в'язню Россову відповідь. Читання тривало довго. Один раз він замовк на середині фрази і хвилину дивився на Уайлда. Пауза була зроблена в тому місці, де Росе писав про захват французької критики з приводу постановки "Саломеї" режисером Люньє По в Театрі дель Евр. Видно було, що цей погляд, який міряв в'язня вздовж і впоперек, марно намагається вставити його схудлу постать, вбрану в неоковирну робу, в образ далекого чарівного Парижа, побачити його серед позолоти і плюшу театру, серед розкоші пишно вбраних, напахчених жінок. Майор Айзексон з досадою відвернувся від цього видіння і одним духом закінчив читати листа. Він здивувався, що Уайлд не рушає з місця.
— Я хотів просити...
— Паперу? Ні. В першому листі мені довелося вирізати цілий абзац. Ви скаржитесь на в'язницю. Це неприпустимо.
Наближався до кінця перший рік ув'язнення. Уайлда підбадьорювала надія, що його амністують. Друзі дуже про це клопоталися. Френк Гаріс зустрівся з головою в'язничної комісії. Сер Івлін Реглс Брайс понад сподівання виявив велике співчуття. Та коли з Редінга прийшов звіт із досить довгим переліком порушень, допущених С-3-3,— звичайно, самі дрібниці: не дотримується мовчання, камера погано прибрана, вранці запізнюється,— він заявив, що при такому стані речей не можна звертатися до міністра. Він би радив подати петицію з підписами відомих письменників, учених, акторів. Досить буде дванадцяти, навіть десяти, тільки б на чолі стояв хтось справді знаменитий, приміром Мередіт.
Мередіт відмовився. Слідом за ним — десять інших. Лишився тільки Шоу, який важив надто мало, щоб допомогти, проте достатньо, щоб зашкодити. По двох тижнях біганини Френк Гаріс пересвідчився; в усій Англії не знайти кількох видатних людей, які б визнали, що слід дарувати хоча б півроку звільнення з в'язниці письменникові, засудженому на два роки суворого ув'язнення. А прерафаеліт Гант, творець знаменитої картини "Світло світла", на якій Христос стукає в замкнені двері, відповів, що, на його думку, "правосуддя повелося з О. У. надміру поблажливо".
Тим часом було видано розпорядження, що ті, хто відбуває в'язничне покарання вперше, повинні носити зірку на шапці і на тюремній блузі. Майор Айзексон, не зволікаючи, оголосив про це своїм в'язням.
— Це для розрізнення,— додав він наприкінці. — Рецидивісти не повинні наближатися до них. Однак це розпорядження набуває чинності з сьогоднішнього дня і зворотної дії не має. Ті, хто перебуває тут давно, лишаться в звичному одязі.
Відтепер щоразу, коли по коридору проходив "зоряний", С-3-3 повинен був зупинятися й повертатись обличчям до стіни.
В середині червня Оскар Уайлд на звичайній денній прогулянці помітив у другій половині двора в'язня, якого супроводив конвоїр. Новачок був високий на зріст чоловік із спокійним, ясним обличчям, він раз у раз піднімав голову, одразу ж таки знов опускав її і на якусь хвилину замислювався. Ступав він напрочуд легко, весь час на кілька кроків попереду конвоїра, і виразно чулося рипіння піску під його сильними, гнучкими ногами. Хтось позаду Уайлда прошепотів:
— Гойдатиметься в зашморзі.
Чарлз Томас Вулдрідж, солдат королівської кінної гвардії, перерізав горло своїй дружині Лаурі на шляху між Віндзором і селом Клуер. Його засудили до страти через повішання, вирок мав бути виконаний за три тижні.
День у день він виходив на подвір'я в один і той же час, і не раз траплялося йому порівнятись із С-3-3, який ішов у колоні, проте очі їхні жодного разу не зустрілися — два кораблі, що проходять один повз другий у непроглядній пітьмі. Уайлд оповив його своїми думками, увібрав його образ у себе разом із таємницею того, що він учинив, і того, до чого йшов таким легким, безтурботним кроком. Та одного разу Вулдрідж на прогулянці не з'явився. Це було 6 липня. Погляди всіх були звернені в бік повітки, де звичайно фотографували арештантів. Поряд із повіткою темніла свіжа яма. Невеликим жовтим горбиком височіла викинута з неї глина. Бліді, схвильовані в'язні нечутно проходили мимо. Уайлд, виносячи під вечір свою парашу, наткнувся в коридорі на чоловіка з дорожньою торбою, який зник у дверях канцелярії.
У вівторок, 7 липня 1896 року, всі камери були вимиті ще до шостої ранку. Але о сьомій їх знову замкнули, і лише крізь вічко в дверях можна було бачити наглядачів у парадних мундирах. Пройшли по коридору хірург Моріс і шериф Бленді, після чого, гучно грюкнувши, зачинилися ворота в'язничного подвір'я. Запанувала мертва тиша. О сьомій годині сорок п'ять хвилин почав дзвонити дзвін церкви святого Лавра, в'язня і мученика. Дзвін бамкав чверть години, і за цей час відбулося те, що звичайно відбувається: кат зв'язав засудженому ноги біля кісточок, накинув на очі чорну хустку і висмикнув з-під ніг підставку. Конвульсію, що пробігла по всьому тілу, Уайлд відчув у ту мить, коли ступні кавалериста втратили опору й повисли в порожнечі. Дзвін замовк, на даху в'язниці підняли чорний прапор на знак того, що правосуддя звершилося.
Камери відімкнули тільки опівдні. Надворі стояла липнева спека. Під високим муром земля була скопана, і валялося кілька грудочок негашеного вапна. Дев'ять разів протягом години пройшов Уайлд повз це місце. Кілька кроків, і воно вже позаду. І щоразу він бачив — лише він один бачив — усе, як є, аж до жовтого дна ями, залитої асфальтом. Бачив голе тіло, прикрите ядучим вапняним саваном, бачив руки в наручниках, синю набряклу шию і вибалушені очі. І він дивувався, що там не було хреста, який колись стояв поміж двома розбійниками.
Тепер він був ближче до неба, відколи бачив лише малий клаптик над в'язничним подвір'ям, відколи спустився в такі безодні людського життя, з яких опівдні видно зорі. Він справді відчував себе послідущим з послідущих. Кілька місяців тому померла його мати. Дружина змінила прізвище, закон позбавив його дітей. То був страшний удар. Під кінець довгої, заповненої слізьми ночі він упав навколішки:
— Тіло дитини — як тіло Господнє. Я не гідний ні одного, ні другого. Стан його душі був йому незрозумілий. Хвилинами він вірив, що ніщо в
світі не позбавлене сенсу, а надто страждання, і йшов до релігії, та потім вертався назад і з глибоким розчаруванням дивився, як те, що здавалося ласкою, відлітало без сліду. Лишалася тільки тривога. Але тривога не могла надто довго жити в людині зламаній і смертельно змученій. Тривога — це завжди якийсь, хай невеликий, залишок сил і прагнення боротьби. Оскар уже не хотів боротись. Він скорився.
І тоді він знайшов істинний скарб, про який ніколи б не здогадався раніше: покору. Він сховав його в своїй душі, ніби то було насіння нового життя.
Якось у ці дні в'язень, що йшов позаду, прошепотів:
— Мені шкода вас, Оскаре Уайлд, ви повинні страждати більше від нас.
Знадобилося неймовірне зусилля волі, щоб не обернутись на цей несподіваний голос співчуття. Мовчати, одначе, було негарно. І він теж пошепки підповів:
— Ні, друже мій, ми всі страждаємо однаково. Наглядач помітив їхню розмову.
— Це-три-три, це-чотири-вісім, вийти з шеренги.
Допитавши кожного окремо, начальник в'язниці не знав, кого покарати суворіше: кожен признавався, що це він перший порушив мовчання. Врешті обох покарали двома тижнями карцера.
Уайлд вийшов з карцера геть змінений.