Я не кажу, Джеку, про вас, бо ви не є членом правління.
— Авжеж,— мовив я, хоч нічого не зрозумів.
Доти Руперт мовчав, заклопотаний долею Водоп'янової. та тепер жартома запевнив Фредді:
— Гаразд, я горою стоятиму за вас, Фредді. А що ви намислили?
— Хай це буде для всіх громом серед білого дня,— засміявся той.— Я попереджаю тільки вас двох, щоб відчути хоч якусь підтримку. Зрозуміли?
— Анічогісінько,— признався Руперт.— Та можете покластися на нас
— Сьогодні ми вже не побачимось,— сказав Фредді.— Довелось і від власної машини відмовитись. Надто багато цікавих. Зустрінемось увечері на прийомі НАТО. А завтра — що буде, те буде... 1
Фредді сів у таксі, і водій рвонув з місця, навіть не питаючи, куди везти. Мабуть, тс|й найняв його на цілий день.
~ До вечора! — гукнув Фредді.
* * *.
Прийом, про дкий казав Фредді, мав відбутися в Одлі-Мерісон-хаузі (Мейфер). Його влаштовували на честь західнонімецьких генералів і адміралів, якихось німецьких промисловців, судновласників та політичних діячів. Вважалося, що запрошує секретаріат НАТО, але, як пояснив Фредді, то був ще один крок англійського уряду до пом'якшення відносин між обома країнами перед вступом Англії до "Спільного ринку".
— Нерозумно ставитись погано до німців, хоча б з ділових міркувань. Ось чому вам треба піти,— заявив Фредді Руперту, який відмовлявся, незважаючи па вимогу Джо.— У вас надто упереджений погляд щодо них.
Руперт нагадав його власні заяви про німців.
— Я не кажу,— признався Фредді,— що всі вони подобаються мені. Дехто любить італійців, французів, швейцарців, навіть, на диво, англійців; та ви коли-небудь чули, щоб хтось признався в симпатіях ' до німців? Хоч ми повинні бути обачними й сприймати їх такими, як вони є. Вам, Джеку, теж слід мати це па увазі. Ви ще зовсім юнак, і вам доведеться жити з ними в злагоді. •
Я сказав, що буду далекоглядним, принаймні сьогодні. Мені хотілося побачити так званий прийом HATOt, а оскільки я посварився з Пепі й вирішив витримувати характер, то міг робити що завгодно. Джо з Рупертом мали приїхати пізніше, отож я пішов туди з Фредді та Пеггі; я — в білій сорочці й червоній краватці, Фредді — із своїми численними нагородами, на диво бравий і поважний.
Одлі-Мерісон-хауз сяяв вогнями: незважаючи на дощ, кілька десятків цікавих товпилися біля мармурових сходів, і їх одганяли поліцейські. Таким чином утворився прохід для гостей, що виходили з лімузинів у пишних сукнях і мундирах, оздоблених золотом, орденами й медалями. Швейцар у лівреї відчиняв кожні дверцята, супроводив під великим парасолем гостей, а потім зачиняв дверцята, й авто від'їздило.
Нагорі перед нами розчинилися масивні^двері, і ми побачили яскраве видовище: велетенський, позолочений і залитий світлом мармуровий зал. Лакеї в шовкових панчохах повели нас до роздягальні з безліччю дзеркал, після чого ми приєдналися до розцяцькованих,стрічками й орденами величавих дам і панів, що репрезентували армії всіх західних країн: Англії, Франції, Греції, Туреччини, Америки, Данії, навіть терцогства Ліхтенштейн та ще бозна-кого. ВОНИ З'ЯВИЛИСЯ, ЯК на парад, віддані слугп своїх королев, королів і республік, представники сухопутних, морських і повітряних сил, посольств, концернів, церков і НАТО. Господарів було п'ятеро, а поряд стояли їхні жінки. Отож, коли я побачив цих розцяцькованих солдафонів та. їхніх розмальованих пав, то аж здригнувся й. мовив* сам до себе: "Ні, друже, це не для тебе!"
Мажордом у червоній лівреї нахилився, щоб спитати наші імена, потім вигукнув їх, ніби ляснув гарапником. Фредді та Пеггі вже звикли до цього, а я аж сахнувся 8 переляку, хоч у цьому гаморі й тисняві навряд чи було щось чути.
Сніжно-білий з позолотою зал нагадував бонбоньєрку, а всі ці мундири, шовкові сукні й діамантові оздоби — яскраві обгортки накладених у неї цукерок.
— Ах, як мені подобається! — вигукнула Пеггі.— Правда ж, гарно?
— Аж дух перехоплює,— в'їдливо сказав Фредді.
Мені теж перехопило дух від цієї розкоші, і я загубив у натовпі Фредді та Пеггі: їй потяг кудись військовий, схожий на рицаря в обладунку. Підійшовши до бару з закусками на срібних блюдах, я взяв собі на тарілку лососини й шматочок-качки і випив шампанського.
З'явилися Руперт і Джо. Вони були чимось стривожені, і мені здалося, що вони посварились. Джо виглядала напрочуд гарно в своїй атласовій сукні. Чорне волосся, обличчя кольору вранішньої роси, прозора шкіра й насторожений погляд чарівних очей — все це надавало їй якоїсь екзотичної принадності.
Руперт підкликав мене і заявив, що бачив, як поліцейські потягли Пепі до своєї машини. Треба спробувати її визволити.
— Чому? Що сталося?
— Вони влаштували демонстрацію біля під'їзду. А ви не внали?
— Й гадки не мав. Вона мені нічого не казала.
І^Сталося те, що я мав бп передбачити, якби керувався [е почуттями, а здоровим глуздом. Коли Руперт із Джо ийшли з машини, то почули за спиною гамір і вигуки. $опи зупинилися па східцях і обернулись. Раптом від па-овпу відокремився гурт демонстрантів. Вопи повиймали ховані під пальтами гасла н голосно загукали: "Нацисти, вабирайтесь додому!", "Геть фашистських генералів!" Один транспарант нагадував про*злочини котрогось із пімецьких Гостей, на другому було зображено Шпеііделя поряд з Гіт-лером. Поліція одразу накинулась на них, замиготіли кийки, якась жінка впала, чоловік продерся крізь кордон, його повалили під ноги німців, що саме рнходнлн з машини, а він гукав: "Геть додому! Геть додому, вбивці!"
— Якпй жах! — не могла заспокоїтись Джо.
Руперт сказав, що вони просто заклякли від несподіванки, та хтось раптом міцно взяв його під руку й підштовхнув.
— Вам краще не затримуватись, сер. Бачите, що тут діється, — сказав поліцейський інспектор.
Поліцейські розгапяли натовп. Руперт побачив високу дівчину з мокрим русявим волоссям, яка щось знавісніло кричала. Йому здалося, що то Пепі. Тоді він побіг униз східцями. Дівчина стояла поряд з кількома хлопцями, вони міцно взялися за руки, іі поліцейські ніяк не могли їх розділити.
— Руперте,— почув віп зойк Джо.— Вернися!
— Та то ж Пепі,— пояснив він.
— Не може бути! ("Я певна, що то була пе вона",— й потім доводила" Джо).
Поліцейський обхопив дівчплу за шию і накинув їй на голову плащ, троє інших допомогли йому ввіпхпутЧі її в фургоп. Зчинилася справжня бійка, й інспектор знову скерував Руперта пагору.
— Настійно раджу вам зайти в дім, сер, поки ми тут не наведемо лад...
— Я певен, що то була Пепі,— повторив Руперт, стоячи посеред залу.
— Ну й що? — розсердилась Джо.— Чим ти можеш зарадити? Вона звикла до цього.
— Треба з'ясувати, чи не поранено її,— не вгавав Руперт.
Розгнівавшись, Джо залишила нас і попростувала до двох дам, що здаля віталися з нею.
— Невже Пепі нічого вам' не казала? — дивувався Руперт.— Все це було ганебно. Якийсь поліцейський відштовхував її коліном...
— Що я можу сказати... адже ми з нею посварились.
— Я б на вашому місці пішов до поліцейського відділку і з'ясував, Пепі то чи ні,— переконував він мене так наполегливо, що я знову розсердився.
— Навіщо? Джо має рацію: Пепі звикла до цього. Руперт, як справжній джентльмен, вф міг погодитись
зі мною, хоч і сам я думав по-іншому. Взявши пальто, я вийшов і запитав поліцейського, куди повезли арештованих. Тоді сів у таксі й поїхав до відділку, де саме складали протоколи. Коли я спитав, чи є серед затриманих Пепі Ройс-Кемпбелл, двоє юнаків закричали: "Так, так, вона тут!" Але сержант заявив, що побачення з нею мені не дозволять, їй доведеться ночувати в камері.
Тоді я взяв таксі й повернувся на прийом, де моє ім'я ^оголосили вдруге. Розшукавши Руперта, я про все йому розповів.
— Я одразу її впізнав, хоч погляд у неї був знавіснілий,— мовив Руперт.
Я кивнув, і ми знову поринули в проблеми НАТО.
* * *
Для мене це було нове, привабливе видовище, а Руперта все дратувало, паче тісний піджак; незручно, але скинути не можна, й доводиться терпіти. Приїхав він сюди заради Джо. Адже їй бракувало цього, коли у Руперта не було грошей і вони не могли провадити світське життя, заведене в їхньому середовищі. Джо походила з дворянської родини, бідної, але відносно, як розуміють бідність англійські землевласники. Зросла вона на кордоні з ворожими шотландцями, проте весело провела юність, танцюючи на мисливських балах, заручинах і весіллях, що їх влаштовують на фермах, аби розважитись. Виходячи за Руперта, вона сподівалась на світське життя і, мабуть, дуже кохала свого чоловіка, коли від усього відмовилась. Тепер вона тішилась і схожа була на метелика з китайської казки, який ніколи не помирав, а щодня знову народжувався. Вигляд у неї був дуже щасливий, а в Руперта — роздратований і похмурий. Йому гидкий був цей світ, що пе знає турбот і зневіри.
'• Тут було безліч друзів, які радо віталися з пим, але Руперт від меие пе відходив. Лише тітопька Фло його по-справжньому порадувала.
" Ми вже зо три години стояли біля вікна, коли раптом Руперта торкнулася веснянкувата рука, і він побачив ие-Внайому жінку, в якої були дивовижні зелені очь па змар-Ьілому обличчі.
— Добривечір,— невпевнено привітався Руперт.
— Ви мене не впізнасте?
— Ні...— Але раптом згадав: — Дофф Стонхсм!
Це була його кузина, яка замолоду шалено скакала верЕСИ; в їхньому мальовничому іі просторому домі Руперт провів найщаслпвіші роки після утечі з Ітона. Його сразила та зміна, що сталася з колись гарненькою дівчішою, яка була на два роки старша за нього, а тепер виглядала на всі шістдесят. Руперт не познайомив пас, але^оиа миттю забула про мене.
— Невже я так змінилася? — хрипко спитала вона.
Він не міг приховати подиву, і мені здавалося, що її рука, вся у веснянках та діамантах, благала: "Пожалій мене! Не суди надто суворо!"
— Люба Дофф,— щиро мовив він.— Я так часто згадую вас.
— А ви анітрохи не змінилися. У вас завжди була міцна голова.
— Як поживає Пітер? — спитав він про її брата.
— Все хазяйнує. Навіть носа нікуди не потикає. Дофф полишила домівку під час війни, вийшовши за
графа Сонса — багатого нащадка найбільших у краї поміщиків, що процвітали ще з часів королеви Єлизавети (у них було десять тисяч акрів землі); він оселився в замку XVII століття з підземпнмн ходами, що вели до стаєнь, комор, оранжерей, озер і сусідніх ферм.