Білий дім був символом блискучої кар'єри великого державного діяча. Свій будинок і шикарний готель були втіленням того, що вдалося Лестеру досягти без зусиль з його боку.
І от—це було приблизно в той час, коли померла мати Дженні,— Лестер вирішив спробувати якось зміцнити своє становище. Він не буде марно витрачати часу, якого чимало забирають у нього нескінченні роз'їзди з Дженні. Він знайде, куди вкласти свої гроші. Якщо брат може знаходити якісь додаткові джерела прибутку, значить і він може. Він повинен утвердитися в своєму праві, він подбає про те, щоб зміцнити свій авторитет у батьківському підприємстві, й не дозволить Робертові потроху забрати все до своїх рук. Чи не доведеться пожертвувати Дженні? — і це також спадало йому на думку. У неї немає жодних прав на нього. Вона не може протестувати. Але чомусь він не уявляв собі, як би він міг це зробити. Це і жорстоко, й безглуздо; а головне (хоч йому й неприємно було признатись у цьому навіть самому собі) — це позбавило б його багатьох вигод. Вона йому подобалась, він, либонь, навіть кохав її — по-своєму, егоїстично. Він погано уявляв собі, як це він її покине.
Саме в цей час у нього виникли серйозні розходження з братом. Роберт хотів порвати із старою й поважною нью-йоркською фабрикою фарб, яка спеціально обслуговувала фірму Кейн, і зав'язати стосунки з одним концерном у Чікаго,— це було молоде підприємство з великим майбутнім. Лестер добре знав представників нью-йорк-ської компанії, знав, що на них можна звіритися, що їх зв'язують з фірмою Кейн давні й дружні стосунки, і через це заперечив проти пропозиції Роберта. Батько спочатку начебто погоджувався з Лестером. Але Роберт викладав свої доводи з притаманною йому холодною логікою, вперто дивлячись в обличчя брата жорстокими блакитними очима.
— Ми не можемо вічно триматися старих друзі© тільки тому, що батько вів з ними справи, або через те, що-ти їм симпатизуєш,— сказав він.,1— Потрібні зміни. Діло треба зміцнити; нам доведеться витримати сильну конкуренцію.
— Нехай вирішує батько,—сказав, нарешті, Лестер.— Мене це мало зачіпає. Так чи інакше, мені однаково. Ти: кажеш, що в результаті фірма від цього виграє. Я доводив якраз протилежне.
— Я схильний думати, що Роберт говорить правду,— спокійно сказав Арчібалд Кейн.— До цього часу майже: все, що він пропонував, виправдовувало себе.
Кров залила обличчя Лестера.
— Що ж, не будемо більше про це говорити,— сказав він і зразу ж встав і вийшов з контори.
Ця поразка, що спіткала його саме в той час, коли' він вирішив взятися за розум, була для Лестера великим ударом. Випадок був дріб'язковий, але він був у деякій" мірі останньою краплиною, а ще прикрішим було зауваження батька про далекоглядність Роберта в справах.. Лестер почав запитувати себе, чи не віддасть батько перевагу Роберту при розподілі спадщини. Можливо, він дещо почув про його зв'язок з Дженні? А можливо, він сердиться, що Лестер подовгу не буває дома, вважаючи, що це шкодить справі? Лестер вважав, що несправедливо було б обвинувачувати його в недостачі здібностей чи в малій зацікавленості інтересами фірми. Він добре веде-свою справу. Він і зараз вивчає всі пропозиції, які одержує фірма, старанно знайомиться з контрактами, залишається надійним порадником батька й матері, але його-уперто відтискують. Чим це закінчиться? Він багато думав над цим, але так ні до чого й не дійшов.
Того ж року, трохи пізніше, Роберт висунув план реорганізації всього управління підприємством. Він запропонував збудувати в Чікаго, на Мічіган авеню, величезний виставочний зал і склад і перекинути туди частину готової продукції. Чікаго більший центр, ніж Цінцін-наті. Покупцям із Заходу і .провінціальним торговцям зручніше буде приїздити туди й вести з Кейнами справи. Це буде чудовою рекламою, прекрасним доказом сили й процвітання фірми. Кейн-батько і Лестер одразу ж схвалили цей проект. Обидва цілком розуміли його переваги. Роберт запропонував Лестеру зайнятися побудовою нового приміщення. Мабуть, було б доцільно, щоб він перебував певний час у Чікаго.
Братова ідея дуже сподобалася Лестеру, хоч він розумів, що йому пропонують майже зовсім попрощатися з Цінціннаті. Це пошана для нього й це підносить престиж фірми. Він зможе оселитися в Чікаго і взяти Дженні до себе. Тепер не важко буде здійснити колишній план — найняти квартиру для себе й для неї. І він підтримав Роберта. Той посміхнувся.
— Я певен, що це буде на користь фірмі,—сказав він.
В зв'язку з тим, що будівельні роботи мали незабаром розпочатись, Лестер вирішив переїхати до Чікаго негайно. Він викликав Дженні, і вони разом вибрали квартиру на Північній околиці; будинок був розташований на тихій вулиці недалеко від озера, квартира була дуже зручна, і Лестер обставив її за своїм смаком. Він вважав, що, проживаючи в Чікаго, матиме славу холостяка, йому не доведеться запрошувати друзів до себе. Він завжди може зустрітися з ними в конторі, в клубі чи готелі. На його погляд, все складалося якнайкраще.
Природно, що після від'їзду Дженні з Клівленда життя Герхардтів круто змінилося. Як видно, родина остаточно розпадалася, але сам Герхардт ставився до цього, як філософ. Він уже старий, йому однаково, де б не жити. Басе, Марта й Джордж уже стали на ноги. Вероніка і Уільям ще вчаться в школі, але можна буде зробити якось так, щоб вони жили й харчувалися в сусідів Герхардта; Дженні серйозно непокоїло тільки одно — Веста. Герхардт, звичайно, міркував, що Дженні візьме дочку з собою. Хіба ж може мати зробити інакше?
— Ти розповіла йому про Весту? — запитав він, коли був уже призначений день від'їзду Дженні.
— Ні, але скоро розповім,— заспокоїла вона його.
— Завжди оце "скоро",— пробурмотів Герхардт. Він похитав головою. Сльози стискували йому горло.
— Кепська справа,— мовив далі він, помовчавши.— Це великий гріх. Боюсь, що бог покарає тебе. За дитиною потрібний догляд. Якби я не був такий старий, я б залишив її в себе. Тепер уже нікому як слід доглядати за нею,— і він знову похитав головою.
— Це так,— стиха сказала Дженні.— Я все це влаштую. Скоро я заберу її до себе. Ти ж знаєш, що я не покину її.
— А як же з ім'ям? — сказав Герхардт.— Дівчинці потрібне ім'я. Наступного року вона піде до школи. Люди захочуть знати, хто вона така. Вічно ж так не може тривати.
Дженні й сама добре це розуміла. Вона-"до нестями любила свою дочку. Постійні розлуки й необхідність приховувати навіть саме існування Вести були важким хрестом для Дженні. Це було несправедливо по відношенню до дитини, але Дженні не бачила можливості зробити інакше. Вона добре одягала Весту, у дівчинки було всього вдосталь. Що б там не було, вона ні в чому недостачі не знала. Дженні мала надію дати їй добру освіту. Ах, коли б вона з самого початку сказала Лесте-рові правду! Тепер, либонь, уже надто пізно, і все ж вона відчувала, що тоді зробила так, як було краще. Нарешті вона вирішила підшукати в Чікаго яку-небудь добру жінку чи родину, що взялася б за плату піклуватися про Весту. У шведському кварталі на захід від Лассаль-стріт вона знайшла літню жінку, яка здалася їй втіленням усіх доброчесностей, — охайну, скромну, чесну. Вона була вдова, працювала поденно і охоче погодилася покинути це й віддавати увесь свій час Весті. Дженні вирішила, що дівчинка почне ходити до дитячого садку, як тільки вдасться знайти підхожий. У неї буде багато іграшок, пильний догляд. М-с Олсен неодмінно повідомлятиме Дженні про кожне найменше захворювання дитини. Дженні збиралася відвідувати Весту кожного дня і вважала, що іноді, коли Лестер виїжджатиме з Чікаго, вона братиме дочку до себе. Жила ж Веста з ними у Клівленді, а Лестер і гадки про це не мав.
Домовившись з м-с Олсен, Дженні при першій слушній нагоді поїхала до Клівленда забрати Весту. Герхардт, що болісно ждав близької розлуки, був у полоні турбот про майбутнє онуки.
— Вона повинна вирости чудовою дівчинкою,— сказав він Дженні.— Треба дати їй добру освіту, адже вона така тямуща.
Він додав до цього, що слід було б віддати Весту до лютеранської церковної школи, але Дженні не була в цьому певна. Час і спільне життя з Лестером ствердило в ній думку, що звичайна початкова школа краща від будь-якого приватного закладу. І причиною цього було не те, що Дженні була проти церкви, але вона вже не думала, що вченням церкви можна керуватися в усіх життєвих справах. Та й чого б вона стала думати інакше?
Другого ж дня Дженні повинна була повернутись до Чікаго. Веста, збуджена й нетерпляча, була вже готова їхати. Доки Дженні одягала її, Герхардт блукав по будинку, як неприкаяний; тепер, коли настала година розлуки, він з усіх сил намагався володіти собою. Він бачив, що п'ятилітня дівчинка зовсім не розуміє, як йому важко. Вона була бездумно щасливою ї безперестану говорила про те, як вони поїдуть на конику і на поїзді.
— Будь розумна, — сказав Герхардт, піднімаючи її й цілуючи. — Дивись, не забувай учити катехізис і молитися. І ти пам'ятатимеш свого дідуся, адже так?
Він хотів ще щось додати, але голос зрадив його. Дженні, в якої серце розривалося за батька, намагалася не виявити свого хвилювання.
— Ну, от...— сказала вона.— Коли б я знала, що ти будеш так брати це до серця...
Вона не договорила.
— їдьте,—мужньо сказав Герхардт.— їдьте. Так буде краще.
Він мовчки провів їх поглядом. Потім пішов до свого улюбленого куточка — на кухню, зупинився там і застиг, дивлячись на підлогу незрячими очима. Один по одному вони покинули його — м-с Герхардт, Басе, Марта, Дженні, Веста. За старою звичкою він міцно стиснув руки й довго стояв, похитуючи головою.
— Ось воно як!— твердив він.— Ось воно як. Всі мене покинули. Все моє життя пішло прахом.
Розділ XXVIII
За ті три роки, які Лестер і Дженні прожили разом, їхня прив'язаність одного до одного і взаєморозуміння зросли й зміцніли. Лестер на свій лад справді любив її. Це міцне, самовпевнене, позбавлене сумнівів і вагань почуття, що було засноване на природному й непереборному потягу, наближалося до справжньої духовної спорідненості. Ніжна покірливість, така притаманна Дженні, вабила й стримувала Лестера. Дженні була така віддана, добра, по-жіночому ніжна. Лестер звик вірити їй, покладатись на неї, і з роками його почуття робилися все глибшими й глибшими.
А Дженні від щирого серця, глибоко, віддано полюбила цю людину.