А тут битва вже майже скінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які, до того ж, без перестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв'язували попарно. Переконавшись, що його допомога не надто потрібна, Етельред залишив своїх жаб і горностаїв допомагати у зв'язуванні василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом зупинився, охоплений жахом.
Пенелопа пильно чатувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск вже прийшов до тями і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола – він був беззбройний. На щастя, під ногами валялася піка, покинута кимось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився та метнув у василіска саме тоді, коли той уже збирався спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, й він вдруге без тями повалився на землю.
– Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, – промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.
– Звичайна справа, панночко, – скромно відгукнувся Етельред. – Ви, до речі, теж врятували мені життя.
І тут знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з'явився Г.Г. верхи на Королі Єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, залишені грифонівською артилерією, по обшарпаних рештках воріт, рознесених на друзки єдинорогами, і в'їхав на подвір'я, де горностаї і жаби наглядали за жалюгідними купками зв'язаних василісків. Г.Г. зупинився посеред двору, і тут із підземелля вийшла процесія Смертельно Страшних Жаб Пенелопи: вони несли три Великі Головні Книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне "Ура!", що його було чути по всій країні Міфології.
Тоді Король Єдинорогів і його вершник Г.Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих Печер, а Пенелопа і загін Смертельно Страшних Жаб ішли за ними, несли Великі Книги, а слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. І так, із цією тріумфальною процесією, Великі Головні Книги повернулися додому, в Кришталеві Печери, під надійне піклування Генквіста Ганнібала Джанкетберрі.
Не так уже й багато лишилося розповісти. Г.Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому Морі до того часу, поки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок Василісків відремонтували та передали Освальдові під ресторан, і Освальд був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.
У день від'їзду дітей Г.Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. Він відбувся на березі Співучого Моря, де встановили з кількох столів величезний банкетний стіл: одним краєм він заходив у хвилі, ніби пірс чи дамба, щоб морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні – на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, було сказано багато гарних слів, прозвучало безліч тостів. А на завершення узяв слово Г.Г.
– Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, – почав він. – Це завдяки вашій доброті, вашому розумові та вашій хоробрості нашу Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді й гостинно зустрінуть – приїздіть, коли захочете.
Тут залунали схвальні вигуки: "Правда, правда!"
– А зараз, – вів далі Г.Г., – від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.
Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї – перлове, рубінове та діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки – також із перлів, рубінів і діамантів – звісно, призначені Пітерові та Саймонові. І ще там виблискували три нагороди – Ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих мешканців Міфології. До того ж, нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками, перлинками і декоровані золотою і срібною філігранню. Виявилось, що це не скринька, а справжній скарб, і діти були просто вражені. Усі присутні стали свідками їхнього зворушення і заспівали для них "Многая літа". Пенелопі на очі навернулися сльози. І ось гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець – із Г.Г.
– Приїздіть до нас чимшвидше, не зволікайте, – сказав він. – Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.
– Ми приїдемо, – пообіцяли діти, – неодмінно.
Потім вони осідлали трьох своїх єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоб провести їх, і всі вирушили в дорогу, залишаючи своїх друзів і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого Моря.
За годину невпинного галопу домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.
– Будь ласка, панночко, – прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. – Чи міг би я сказати вам кілька слів на самоті?
– Звичайно! – відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.
– Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробили дещо для мене, і всяке таке? – промовив він і зашарівся.
– Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, – відповіла Пенелопа.
– Ну, тоді, значить, так… – бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. – Якось… ну, я читав одну історію про жабу – чи то жаба, бо це був він, – і там була, ну… принцеса, розумієте… вона, коротше, ну, ніби поцілувала того жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.
– Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? – спитала Пенелопа.
– Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… – переконано заявив Етельред. – Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.
– Звичайно, – сказала Пенелопа.
І Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.
– Ого! – видихнув Етельред із заплющеними очима. – Ну як, панночко, чи помітні якісь зміни?
– Боюся, що ні, – зізналась Пенелопа.
Дві великі сльози викотились з його очей і повільно сповзли по щоках.
– І це дуже добре, – сказала Пенелопа.
– Добре, панночко? Що ж тут доброго? – Етельред від подиву навіть очі розплющив.
– Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, – пояснила Пенелопа. – Ти подобаєшся мені таким, який ти є, – симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.
– Невже, панночко… невже це правда? – перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. – Ви справді готові повторити це, поклавши руку на серце, і перехреститися, й поплювати в долоні, й заприсягтися життям?
– Слово честі, присягаюся! – сказала Пенелопа. І на підтвердження своїх слів поцілувала його ще раз.
– Пенні, ходімо, – загукав Пітер, – бо ми так ніколи не дістанемося додому!
Вони підійшли до входу в тунель. Хлопці потиснули Папузі лапу, а Пенелопа цьомнула його в дзьоб з обох боків.
– Бувайте, мої добрі, відважні, дорогі друзі, – сказав Папуга. – Будь ласка, повертайтеся, не баріться.
– Як тільки зможете – так і приїздіть, – додав Етельред.
– Ми постараємося навідатись до вас через рік, – сказала Пенелопа. – Обіцяємо. Ми надішлемо вам листа через мадам Гортензію.
Діти востаннє окинули поглядом Міфологію: її прекрасні синюваті ліси коркових дерев і пурпурову траву, далекий золотавий відблиск Співучого Моря, нефритово-зелене небо з караванами кольорових хмаринок. Вони ще раз глянули на своїх друзів: Папугу і Етельреда, і на єдинорогів, лавандових і білих, які стояли позаду та кивали їм головами на прощання. Тоді, з останнім помахом руки, Пенелопа, Пітер і Саймон увійшли в тунель, який мав привести їх назад – у наш буденний світ.
Примітки
1
Інч – дюйм, дорівнює 2,5 см.
2
Венслідейл, горгонзола – сорти сиру.
3
Люмбаго – раптовий гострий біль.
4
120 кг