Насилу повернувши голову, він скосив очі вгору. На сонці сяяла ціла хмара ангелів — рожевих, золотих, білих; це вони лили солодкі пахощі, радіючи світлові й повітрю. Вони несли на собі розсипище зеленого листя, а поміж листям пнулось угору щось довге, чорне. Думка Джослінова злинула вгору, до тих ангелів; і раптом він збагнув, що то не одна гілляка, а ціла яблуня. Вона росла за огорожею, буяла квітом і листям, панувала над землею й повітрям — це джерело, це диво, яблуня! Він аж заплакав, мов дитина, й сам не знаючи — від радості чи від туги. А тоді — там, де задвір'я спускалось до річки й дерева схилялись над текучою водою, сяйнув і зник крилатий сапфір, що в ньому згустилась уся небесна синь.
— Вернися! — скрикнув Джослін.
Але пташка вже зникла, як пущена з лука стріла. "Вона не вернеться,— подумав він,— хоч би я й цілий день тут просидів". Почав розважатися думкою про те, що синя рибалочка може й вернутися, сісти на кілку зовсім близенько, за кілька кроків, у всій своїй красі; але в душі знав — цього не буде.
— Ні, ради мене рибалочка не вернеться.
"Та однаково,— сказав він собі,— це щастя, що я її побачив. Більш ніхто не бачив її". Нарешті він звівся на ноги й бічною стежиною вийшов у подвір'я собору. Перед його очима повільно рухались його власні ноги та запи-люжений кінець костура. "Я, певне, схожий на стару гаву,— думав він, плентаючи вперед, зігнутий мало не вдвоє.— Нащо я йду бозна-куди шукати того, чого там немає? Та не так воно просто! В мене багато причин іти, і всі вони переплутані. Отець Адам правду сказав. Я забагато хвилююсь через яблуні та рибалочок".
Дійшовши до Королівської брами, він сів на кам'яну тумбу і втупив очі в пилюку. Та хоч би скільки ніг топтали цю пилюку, вона лишалася звичайною пилюкою, і від цього йому стало неначе ще смутніше. Натужившись, він устав і почовгав далі. Вийшов на шлях; у рівчаку понад ним текла вода, в ній хлюпалась голенька дівчинка.
Джослін спитав її:
— Де живе Роджер-Муляр, дитино моя?
"Леле,— подумав він,— хто б повірив, що я матиму такий старечий голос?" Та поки він це думав, дівчинка вискочила з рівчака й утекла. Не бачачи поблизу кладки, Джослін перебрів рівчак навпростець. Побачив перед собою ноги й стан якогось чоловіка й спитав його:
— Де живе Роджер-Муляр, сину мій?
Чоловік сплюнув, і плювок завис на полі Джосліно-вого плаща. Тоді грубий голос промовив:
— На Новій вулиці.
І ноги пішли далі.
Джослін, спираючись на костур, звернув праворуч і почовгав по кругляках бруку. "Нова вулиця дуже довга,— подумав він, і враз йому здалося, що він більш не може йти. Він почав шукати очима кам'яної тумби, але не знайшов. Сів прямо під стіною з обвалькованого хмизу й прикрився плащем. Натяг каптур на обличчя й опинився ніби в наметі.
Але'й крізь той намет відчувалася чиясь присутність. Урешті він визирнув і побачив босі дитячі ноги.
— Де живе Роджер-Муляр, діти мої?
Ноги побігли геть, брьохаючи по рівчаку. Перед Джос-ліном упав камінь. "Треба йти звідси,— подумав він.— Кудись іти". Звівся, держачись за стіну, враз пригадав, що Роджер-Муляр живе, здається, в "Зорі". Й почалапав, лівою рукою спираючись на костур, а правою держачись за стіну. Нарешті побачив заїзд із намальованою на вивісці і зіркою та кам'яну приступку біля дверей. Задиханий, сів на камінь, кажучи сам собі: "Добре, що дійшов, бо далі не можу".
— Роджер-Муляр.
Ноги відійшли, та скоро вернулись, а за ними інші ноги, і він знову, як перше, промовив:
— Роджер-Муляр. Роджер-Муляр.
Нарешті серед тих ніг з'явились жіночі під червоною пеленою сукні. Жінка'скрикнула й щось заторохтіла; але її слова, як завжди, легко було пускати повз вуха. "Мені жаль її,— подумав Джослін,— але не дуже. Так, трошечки жаль. Що вдієш — не можу я журитись і через неї".
Чиїсь руки взяли його під пахви, підняли з приступки й потягли далі; ноги й костур волочились по землі. Він побачив перед собою двері, потім сходинки, його ноги торкались однієї, другої, третьої, а костур стукав: "Стук-стриб-стук". Потім ще одні двері в сутіні; вони відчинились. Серед хмари млості руки, що підтримували Джос-ліна, опустиліг його на ослінчик і зникли, зачинивши двері. Він сидів із заплющеними очима й чекав, коли все довкола повернеться.
Першим вернулися звуки. То було харчання, кашель, клекотіння в грудях: розмірено, раз за разом. Звуки примусили його розплющити очі, і він побачив поряд невеличкого коминка, навпроти вікна, велике ліжко з узго-лівником, укрите пом'ятими простирадлами. Там напівле-жав, зіпершись на лікоть, Роджер-Муляр, одягнений, тільки не взутий. Його набрякле обличчя сміялось і сміялось; потім рот роззявився ширше, регіт змінився криком, і Роджер упав навзнак. Джослін дивився, як здіймаються й опадають його груди.
Роджер перевернувся на бік, потягши за собою й простирадло. Знов важко звівся на лікоть і вищирився на Джосліна по-собачому. Обличчя його було мокре від поту. Дивлячись у очі, обведені червоним, Джослін бачив, як те обличчя кривиться. Роджер повернув голову й сплюнув у коминок, не влучивши.
— Ви смердите, як мертвяк.
Джослін зважив у думці його слова й згадав обличчя, що схилялись над його ліжком. "Може, й так...— подумав він.— Атож, може, й так". І почув, як його власний чудний, старечий голос повторює ці слова:
— Може, й так, Роджере, може, й так. Справді, може, воно й так.
Роджер-Муляр нахилився вперед. Глибоке задоволення бриніло в його словах:
— Отже, й вас упорали.
Він ригнув, і по підборіддю потекло щось червоне.
— Шпиль іще не впав, Роджере. Отець Адам сказав мені. Але сказав, що він колись упаде, хоч би ми збудували його з алмазів і заглибили підвалини аж до коріння землі.
Будівничий почав підводитись. Випручав ноги з про-стирадел і, хитаючись, перейшов кімнату. Джослін чув, як він вилаявся й ударив кулаком по шибці. Забряжчало скло. Будівничий гукнув у глуху порожнечу:
— Падай, коли хочеш, і дідько з тобоюі
— Сьогодні дуже тихий вітрець, Роджере. Тільки цвіт на яблуні колише.
Будівничий, човгаючи ногами, вернувся до ліжка. Важко впав коло нього навколішки й почав мацати по ньому руками. Тоді покинув, поваливсь на ліжко боком і знов засміявся.
— Я радий, що ви смердите, Джосліне. Аж серце тішиться. А то я вже й не думав, що мене ще може щось потішити.
Та Джослін уже поринув у якесь марення і з того марення відповів не до ладу.
— Я бачив рибалочку.
Знову з'явилися ноги й червона сукня, і посипалися слова, слова, слова. Роджера вкладено знов у ліжко. Голос наблизився до Джосліна, заговорив до нього, тоді вернувся до ліжка:
— Невже ти не розумієш, дурбило? Вони знають, що він тут!
Потім сукня й голос зникли за дверима. Джослін глянув на ліжко, але побачив тільки, як ходять ходором груди, й почув тільки хрипке хекання.
— Роджере! Роджере! Ти чуєш мене?
У відповідь — тільки хекання.
— Подумай лишень! Я гадав, що роблю велике діло; а насправді тільки приніс руїну та посіяв зненависть. Роджере!
Він пильно подивився на будівничого, але тільки й побачив, як здіймаються й опадають груди та,ще за кожним віддихом ледь тремтить рука. Тоді відвернувся й утупився в жар у каміні. Він неначе розгорівся ясніше, бо в кімнаті вже густішав присмерк.
— Любити всіх людей святою любов'ю... А потім... Ти чуєш мене, Роджере?*
Але будівничий і не ворухнувся. Джослін облишив свої спроби й чекав, а рука все здригалась, вогонь яснішав у сутіні, а він вивчав безформну, нез'ясовну масу, що заповнила йому голову.
Нарешті тіло на ліжку зворухнулося. Роджер-Муляр лежав плазом, з головою на узголівнику, і його безвиразне обличчя дивилось на Джосліна.
— Отак. Знов зійшлись обидва.
— Це неправда, що старі люди не страждають. Вони страждають так само, як молоді, а силй боротись мають менше.
— Гучні слова.
— І ось, після всієї фальшивої святості, мене заворожила мертва жінка.
— Ви божевільний. Я це завжди казав.
— Може, й так. Весь час я був заклопотаний тільки отим велетенським рожном... А про неї не знав нічого. Чи це вона мала на думці, коли явилась мені вві сні й щось говорила — власне, не говорила, а мугикала без'я-зиким ротом? От бач, я й за це не певен. Алісон сказала, що вона мене заворожила. Мабуть, у цьому вся річ, як ти гадаєш, Роджере? Бо в чому ж іще? А все ж, бач... Може, то ще й справжній Цвях. Та як про це довідатись?
— Будьте ви прокляті, Джосліне! — загорлав будівничий.— Він упаде, а я маю дожидати цього! Ви відібрали в мене моє ремесло, моє військо, все відібрали. Будьте ви прокляті, хай вас пекло візьме!
Він чи то схлипнув, чи то гикнув.
— Ви й ваші тенета. Ви загнали мене надто високо.
— Мене теж гнало. Я теж був ніби в тенетах.
Роджер висякався в подушку.
— Надто високо. Надто високо.
І враз у Джосліновій голові вияснилось. Він виразно зрозумів, що робити з отією безформною, незбагненною масою.
— Дивись. Ось чого я прийшов.
Він посмикав застібку, і плащ упав з пліч. Тоді скинув з голови шапочку, а з шиї нагрудний хрест і поклав на ослін.
— З тонзурою нічого вже не вдієш. Це ніби чиста вода в горлянці дохлого пса. Ні, годі! Єресь? Та в мені ціла тичба єресей!
Він устав і почалапав через кімнату. Впав навколішки, але в спині не було сили тримати тулуб прямовисно, тому він зіперся на підлогу ще й руками. "Ну що ж, доведеться так",— подумав.
— Колись ти сказав, що я — сам диявол. Це пусте. Я просто дурень. І ще я думаю, що я схожий на будівлю з величезним підвалом, де живуть пацюки; а на моїх руках є якась зараза. Я завдаю шкоди всім, до кого доторкнуся, надто ж тим, кого люблю. І ось я прийшов з мукою й соромом — благати тебе, щоб ти мені простив.
Настала довга мовчанка. Потріскував вогонь, рипіло завісками вікно, надворі шелестіло листя. Джослін розглядав мостини в себе між руками. "Я прийшов,— думав він,— більшого я не можу зробити".
На підлогу поряд із його рукою важко гупнулось коліно. Роджер ухопив його за плечі й підвів на ноги. Роджерові руки обхопили його, залізли у вогонь, що пік йому спину. Будівничий лаявся, плакав і торсав його, аж голова хиталась. Плакав, судомно хлипаючи, і кожний хлип стрясав їх обох. А,потім між схлипами почали прориватися слова, й Джослін теж учепився руками в Роджера, ніби тонучи. Роджерова голова втислась йому в плече, і він почув, що сам белькоче якісь нісенітниці про яблуню, белькоче, мов мала дитина, й попліскує по широкій спині, що здригається під його долонею.