Бо навіть за найсприятливіших умов Казашці не пощастило б прожити так довго, щоб новонароджені остров'яни встигли її попестити, побачити, як вона махає хвостом, тощо. А втім, її гавкання вони теж не почули б, бо Казашка ніколи не гавкала.
6
Щоб ніхто не пустив сльозу з приводу передчасної загибелі Казашки, я скажу: "Ну що ж, адже вона все одно не написала б бетховенської Дев'ятої симфонії".
Те саме я кажу й щодо смерті Джеймса Уейта: "Ну що ж, адже він усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії".
Це суперечливе тлумачення того, як мало більшості з нас призначено зробити в житті, хоч яке довге воно було б,— не мій винахід. Уперше я почув про це шведською мовою на похороні — не на власному, бо був тоді ще живий. Покійником у тому перехідному обряді виступав тупий і непопулярний серед робітників на верфі майстер, якого звали Пер Олаф Розенквіст. Він помер молодим — принаймні тоді його вік вважали молодим,— бо страждав, як і Джеймс Уейт, успадкованою хворобою серця. Я пішов на похорон разом із приятелем-зварником, і звали його Яльмар Арвід Бострьом, хоч як там звали когось мільйон років тому, не має тепер істотного значення. Коли вже виходили з церкви, Бострьом мені й каже: "Ну що ж, адже бетховенської Дев'ятої симфонії він не написав би все одно".
Я запитав, чи сам він придумав цей похмурий жарт, і Бострьом відповів, що ні, просто чув його від свого дідуся-німця, який служив під час першої світової війни офіцером, відповідальним за поховання загиблих на Західному фронті. Солдати, яким уперше доводилося виконувати таку роботу, звичайно розводили філософію над тим чи тим трупом, у чиє обличчя вони ось-ось шпурнуть лопату землі,— мовляв, а що б він міг зробити, коли б не поліг таким молодим? Чимало було цинічних висловів, якими ветерани обривали такі роздуми новобранців, і одним із них був: "Не журися за нього. Все одно бетховенської Дев'ятої симфонії він не створив би".
Коли мене самого поховали молодим у Мальме, за якихось шість метрів від Пера Олафа Розенквіста, то Яльмар Арвід Бострьом, виходячи з цвинтаря, те саме сказав і про мене: "Ну що ж, Леон усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії".
Атож, а згадав я про цей вислів у хвилину, коли капітан фон Кляйст докоряв Мері за те, що вона оплакувала смерть чоловіка, якого вони вважали Віллардом Флемінгом. На той час вони були в морі лише дванадцять годин, і капітан ще відчував певну перевагу над нею та й над рештою пасажирів також — майже над усіма.
Пояснюючи, як тримати судно на західному курсі, фон Кляйст сказав їй:
— Яке це марнування часу — оплакувати зовсім незнайому людину! З того, що ви мені розповіли, я зрозумів: родичів він не мав та й ні за яку суспільне корисну справу останнім часом теж не брався. То навіщо всі ці сльози?
Тут був для мене якраз слушний момент, щоб устряти зі своїм безплотним голосом і промовити: "Бетховенської Дев'ятої симфонії він напевно не написав би".
Фон Кляйст спробував трохи пожартувати, але це в нього не дуже вийшло, коли він сказав:
— Як капітан судна, я наказую вам плакати тільки у тих випадках, коли є підстава. А зараз нема чого плакати!
— Він був мій чоловік,— скиглила Мері. — Я сприйняла церемонію одруження, яку ви здійснили, дуже серйозно. Смійтеся собі, якщо хочете.
Уейт лежав тоді там, де його застала смерть, до холодильника його ще не затягли.
— Він чимало дав цьому світові і ще дав би багато, коли б ми змогли його врятувати,— додала Мері.
— А що ж такого визначного цей чоловік дав світові? — поцікавився чоловік
— Він знав про вітряки більше, ніж будь-хто з нині живих,— сказала вона. — Він говорив, що можна позакривати всі вугільні та уранові шахти: завдяки самим лише вітрякам можна перетворити найхолодніші закутки планети на такі ж теплі, як Майамі у Флоріді. А ще він був композитором.
— Справді? — здивувався капітан.
— Так, він написав дві симфонії.
Мені це твердження здалося пікантним — у світлі сказаного вище виходить, що Уейт у свою останню земну ніч претендував ще й на роль автора двох симфоній. А Мері, розповідаючи далі, запевняла, що, коли повернеться додому, неодмінно поїде до Мус-Джо й розшукає ті його симфонії, які ніколи ще не виконувались, і спробує знайти оркестр, щоб зіграв їх уперше.
— Віллард був такою скромною людиною! — зітхнула вона.
— Мабуть, що так,— погодився капітан.
Через сто вісім годин капітан виявить, що перебуває в стані безпосередньої конкуренції з отим зразком чеснот.
— Якби Віллард був живий,— казала Мері,— він напевне знав би, що робити. Капітан тоді вже остаточно втратив самоповагу, і вона більш ніколи — хоч жити йому судилося ще тридцять років — до нього не повернеться. Ну хіба не справжня трагедія? Він відчував, що глузування Мері його принижує.
— Я справді ладен вислухати будь-яку пораду,— промовив він. — Ви тільки скажіть, що саме зробив би цей пречудовий Віллард, і я з величезною радістю вчиню саме так. '
На той час він уже відмовився від послуг свого мозку й вів судно лише за порадами душі, час від часу міняючи курс. Будь-якийсь острівець, навіть завбільшки з носовичок, викликав би в капітана сльози вдячності. Та ні, сонце, яке щойно було просто попереду, потім — з лівого борту, за кормою, і з правого борту, вкотре вже заходило за обрій.
На нижній палубі Селіна Макінтош кликала собаку
— Казашко-о-о! Казашко-о-о! Хтось бачив мою Казашку? Мері гукнула у відповідь:
— Тут, нагорі, її нема!
Потім вона, намагаючись уявити собі, що зробив би "Віллард", дійшла думки, що, може, "Мандаракс" здатний виконувати функції, крім годинника та перекладача, ще й радіоприймача та передавача. І вона порекомендувала капітанові спробувати викликати допомогу.
Капітан не знав, що цей прилад — "Мандаракс". Він думав, то "Гокубі", а "Гокубі" лежав у нього вдома в Кіто, в шухляді разом із носовичками, запонками для манжет, шпильками для краваток та кишеньковими й наручними годинниками. "Гокубі" йому подарував брат іще торік на Різдво, та капітан так і не зумів приладом скористатися. Для нього то була ще одна іграшка, про яку він добре знав одне: це — не радіо.
Тож фон Кляйст зважив на долоні прилад, гадаючи, що то "Гокубі", й мовив до Мері:
— Ладен собі правицю відтяти, якщо цей мотлох може правити за радіо! Присягаюся, що навіть найсвятішому Віллардові Флемінгу не вдалося б ані отримати, ані передати якесь повідомлення за допомогою "Гокубі".
— Може, пора вже вам покинути оцю свою впевненість в усьому на світі?! — вигукнула Мері,
— Ця ідея вже спадала мені на думку,— погодився він.
— То пошліть сигнал SOS. Кому від цього буде шкода?
— Ніякої шкоди, звичайно, не буде,— промовив капітан. — Місіс Флемінг, ви маєте цілковиту рацію. Це напевне не завдасть нікому шкоди. — І він заговорив у мініатюрний "Мандараксів" мікрофон слово, яке мільйон років тому правило за міжнародні позивні для судна, що зазнало біди:
— Mayday, Mayday, Mayday'.
По тому повернув "Мандаракс" екраном до себе, щоб прочитати разом із Мері відповідь, якщо вона з'явиться. Сталося так, що капітан натиснув на кнопку, якої в "Гокубі" не було і яка тут, у "Мандараксі", пробуджувала до життя весь інтелектуальний набір цитат, що їх прилад мав на кожну тему, зокрема й на травень місяць. Тому на маленькому екрані з'явились, збивши обох з пантелику, такі зовсім незрозумілі рядки:
В розбещенім травні
Кизил, каштан та квітуче іудине дер^ во їстимуть, питимуть, ділитимуть У шелесті листя...
Т.С. Еліот (1888-1965)
7
На мить капітанові й Мері здалося, що вони ввійшли в контакт із зовнішнім світом, хоч жодна відповідь на сигнал SOS не надійшла б так швидко й у такій літературній формі.
Тож капітан повторив виклик:
— Mayday! Mayday! Зазнає лиха "Баійя де Дарвін", координати невідомі. Хто мене приймає?
На це "Мандаракс" відповів:
Травень наступного року буде напевне чудовий. Авжеж, та й нам годі буде вже двадцять чотири
А.Е. Хаусмен (1895-1936)
І тоді стало ясно, що слово "травень" викликає потік цитат із самого приладу. Капуган замислився над цим. Він усе ще вважав, що тримає в руках "Гокубі" — може, трохи складнішої моделі, ніж той, що був у нього. Як же мало він знав! Збагнувши, що прилад реагує на слово "травень", він спробував "червень".
І "Мандаракс" відреагував:
Червень повсюди теплом вибухдг. Оскар Хеммерстайн ІІ (1895-1960)
— Жовтень! Жовтень! — вигукнув капітан. І "Мандаракс" відповів:
Небо—як попіл, жалобу пророчить;
Листя жовте за кожним кроком, Листя мертве за кожним кроком... То сталось сумної жовтневої ночі. Тільки я не пригадую року. Едгар Аллен По (1809-1849)
Отакі-то справи були з "Мандараксом", хоч капітанові все ще здавалося, що це — "Гокубі". І Мері заявила, що краще знов полізе на найвищу щоглу, де був спостережний пост—так зване "вороняче гніздо",—щоб угледіти бодай що-небудь.
Але перед тим, як полізти, вона пустила капітанові ще одну шпильку — спитала, який саме острів має побачити. Адже протягом усього третього дня їхнього плавання капітан тільки те й робив, що називав острови, які нібито лежать за обрієм — там, куди прямує судно. "Дивіться добре, скоро має з'явитися Сан-Крістобаль або, може.Хеновеса—залежно від того, чи далеко ми запливли на південь",— казав він, а згодом з такою ж упевненістю проголошував уже зовсім інше: "Ага! Тепер я знаю, де ми! Ось-ось побачимо острів Худ — єдине на Землі місце гніздування хвилястих альбатросів, найбільших птахів на всьому архіпелазі". І так цілий день.
Ті альбатроси, до речі, й досі гніздяться на острові Худ. Вони мають розмах крил аж до двох метрів і, як завжди, палко віддані ідеям авіації, за якою, на їхню думку, майбутнє.
Однак, коли вже п'ятий день схилявся до заходу і Мері попросила капітана сказати, який саме острів лежить поблизу, той промовчав. Тоді вона настирливо повторила своє запитання, і він відіповів їй так:
— Гора Арарат.
А коли Мері видерлася до "воронячого гнізда", я був здивований, що вона не озвалась і словом. Бо мене вразило оте чудернацьке атмосферне явище, яке виникло просто над кормою, а потім потяглося за судном у кільватері. Воно було безгучне й мало начебто електричну природу — щось подібне до кульової блискавки чи вогнів Святого Ельма.
Колишня вчителька середньої школи дивилася на те диво, але, здавалося, не вбачала в ньому нічого незвичайного.