У голові в нього відбувалася тяжка робота, якої він ніяк не міг довести до кінця. В душі поставали страшні сумніви. То йому згадувався Денисов зі своїм новим виразом, зі своєю покорою і весь госпіталь з цими відірваними руками й ногами, з цим брудом і хворобами. Йому так виразно здавалося, що він тепер чує цей лікарняний запах мертвого тіла, що він оглядався, щоб зрозуміти, звідки міг походити цей запах. То йому згадувався цей самовдоволений Бонапарте зі своєю білою ручкою, який хепер — імператор, якого любить і поважає імператор Олександр. Для чого ж відривало руки, ноги, вбивало людей? То згадувався йому нагороджений Лазарев і Денисов, покараний і непрощений. Він ловив себе на таких чудних думках, що лякався їх.
Запах їжі преображенців і голод вивели його з цього стану: треба було поїсти чого-небудь, перш ніж поїхати. Він пішов до готелю, що його бачив ранком. У готелі він застав так багато народу й офіцерів, які приїхали так само, як і він, у цивільному одязі, що він насилу добився обіду. Два офіцери однієї з ним дивізії приєднались до нього. Розмова, природно, зайшла про мир. Офіцери, товариші Ростова, як і більша частина армії, були незадоволені з миру, укладеного після Фрідланда. Говорили, що якби ще потриматись, Наполеон пропав би, що в нього у військах ні сухарів, ні зарядів уже нема. Микола мовчки їв і переважно пив. Він сам випив дві пляшки вина. Внутрішня робота, що точилася в ньому, не розв'язуючись, так само томила його. Він боявся поринати в свої думки і не міг відчепитися від них. Раптом на слова одного з офіцерів, що прикро дивитись на французів, Ростов почав кричати із злим запалом, нічим не виправданим і тому дуже дивним для офіцерів.
— І як ви можете обмірковувати, що було б краще! —закричав він, і його обличчя раптом налилося кров'ю.— Як ви можете обмірковувати вчинки государя, яке ми маємо право розводитися?! Ми не можемо зрозуміти ні мети, ні вчинків государевих!
— Та я жодного слова не казав про государя,—виправдувався офіцер, який нічим інакше не міг пояснити собі цього спалаху, як тільки тим, що Ростов п'яний.
Але Ростов не слухав його.
— Ми не чиновники дипломатичні, а солдати і більш нічого,— говорив він далі.— Помирати нам кажуть — то помирати. А коли карають, то значить — винен; не нам судити. Бажано государеві імператору визнати Бонапарте імператором і укласти з ним союз — значить, так треба. А то, якби ми стали все об-
мірковувати та розводитись, то так нічого святого не залишалося б. Так ми скажемо, що ні бога нема, нічого нема,— стукаючи об стіл, галасував Микола вельми не до речі, на думку своїх співрозмовників, але вельми послідовно за розвитком своїх думок.
— Наше діло виконувати свій обов'язок, рубатися і не думати, та й годі,— закінчив він.
— І пити,— сказав один з офіцерів, який не бажав сваритися.
— Так, і пити,— підхопив Микола.— Гей, ти! Ще пляшкуі — крикнув він.
^^^^^
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
^^^^
І
1808 році імператор Олександр їздив до Ерфурта для нового побачення з імператором Наполеоном, і у вищому петербурзькому громадянстві багато говорили про велич цього урочистого побачення.
У 1809 році близькість двох володарів світу, як називали Наполеона і Олександра, дійшла до того, що коли Наполеон оголосив у цьому році війну Австрії, то російський корпус виступив за кордон для допомоги своєму колишньому ворогові, Бонапарте, проти колишнього союзника, австрійського імператора; до того, що у вищому світі говорили про можливість шлюбу між Наполеоном та однією з сестер імператора Олександра. Але, крім зовнішніх політичних міркувань, у цей час увага російського суспільства з особливою жвавістю звернена була на внутрішні реформи, що здійснювалися тоді в усіх частинах державного управління.
Життя тимчасом, справжнє життя людей зі своїми істотними інтересами здоров'я, недуги, праці, відпочинку, зі своїми інтересами мислі, науки, поезії, музики, любові, дружби, ненависті, пристрастей, ішло, як і завжди, незалежно і поза політичною близькістю чи ворожнечею з Наполеоном Бонапарте, поза всіма можливими реформами.
Князь Андрій безвиїзно прожив два роки в селі. Усі ті починання в маєтках, що їх затіяв у себе П'єр і не довів ні до якого результату, раз у раз переходячи від однієї справи до другої,— усі ці починання без показування їх будь-кому і без особливих зусиль здійснив князь Андрій.
Він мав велику практичну чіпкість, якої бракувало П'єру і яка без розмахів і зусиль з боку князя Андрія давала рух справі.
Один маєток його на триста душ селян був перечислений у вільні хлібороби (це був один з перших прикладів у Росії), в інших панщину було замінено оброком. У Богучарово було виписано його коштом учену повитуху для допомоги роділлям, і священик за платню навчав селянських і двірських дітей грамоти.
Одну половину часу князь Андрій проводив у Лисих Горах з батьком і сином, який був ще в няньок; другу половину часу — в богучаровській обителі, як називав батько його село. Незважаючи на виявлену в його розмові з П'єром байдужість до всіх зовнішніх подій світу, князь Андрій пильно стежив за ними, одержував багато книжок і, на подив свій, помічав, коли до нього або до батька його приїжджали свіжі люди з Петербурга, з самого виру життя, що ці люди в знанні всіх процесів у зовнішній і внутрішній політиці далеко відстали від нього, хоч він сидів безвиїзно в селі.
Крім роботи в справах маєтків, крім загального читання найрізноманітніших книжок, князь Андрій працював у цей час над критичним розглядом двох наших останніх невдалих кампаній і над складанням проекту про зміну наших військових уставів та постанов.
Навесні 1809 року князь Андрій поїхав у рязанські маєтки свого сина, опікуном якого він був.
Пригрітий весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перше листя берези і перші клуби білих весняних хмарин, що розбігалися по яскравій синяві неба. Він ні про що не думав, а весело й бездумно дивився на bei боки.
Проїхали перевіз, на якому він рік тому розмовляв з П'єром. Проїхали грязьке село, токи, вруна, спуск із залишками снігу біля мосту, розмитий глинистий узвіз, смуги стерні та де-не-де зеленого чагарника і в'їхали в березовий ліс обабіч дороги. В лісі було майже гаряче, вітру не чутно було. Береза, вся об-
сіяна зеленим клейким листом, не ворушилася, і з-під торішнього листя, піднімаючи його, вилазила, зеленіючи, перша трава і лілові квітки. Розсипані подекуди по березняку дрібні ялини своєю грубою вічною зеленню неприємно нагадували про зиму. Крні запирхали, ввійшовши в ліс, і видніше спітніли.
Лакей Петро щось сказав до кучера, кучер ствердно відповів. Та, видно, Петрові мало було кучерового співпочування: він повернувся на передку до пана.
— Ваше сіятельство, легко як!—сказав він, шанобливо усміхаючись.
— Шо?
— Легко, ваше сіятельство. ,
"Що він каже? — подумав князь Андрій.— Ага, про весну, певне,— подумав він, оглядаючись на всі боки.— І справді, все вже зелене... як скоро! І береза, й черемуха, і вільха вже починає... А дуб і непомітно. До речі, ось він, дуб".
Край дороги стояв дуб. Мабуть, у десять разів старший за берези, з яких складався ліс, він був у десять разів грубший і вдвоє вищий за кожну березу. Це був величезний, у два обхвати дуб з обламаним, давно, видно, гіллям і з обламаною •корою, зарослою давніми болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично-розчепіреними кострубатими руками й пальцями, він старим, сердитим і презирливим виродком стояв між веселими березами. Лише він один не хотів знати чарів весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця.
"Весна, і любов, і щастя! — наче казав цей дуб.— І як не набридне вам усе та ж сама дурна й безглузда омана. Усе одно й те саме, і все омана! Нема ні весни, ні сонця, ні щастя. Он дивіться, сидять задушені мертві ялини, завжди однакові, а ось і я розчепірив свої обламані обідрані пальці, де не виросли вони — зі спини, з боків; як виросли — так і стою, і не вірю вашим надіям та оманам".
Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, проїжджаючи лісом, наче він чогось чекав від нього. Квіти і трава були й під дубом, але він так само, понуро, нерухомо, потворно і вперто стояв посеред них.
"Так, він має рацію, тисячу разів має рацію цей дуб,— думав князь Андрій,— хай інші, молоді, знову знаджуються на цю оману, а ми знаємо життя,— наше життя кінчене!" Ціла нові плетениця думок безнадійних, але сумовито-приємних у зв'язку з цим дубом виникла у душі князя Андрія. Під час цієї подорожі він наче наново обдумав усе своє життя і прийшов до того ж попереднього, заспокійливого і безнадійного, висновку, що йому нічого починати не треба, що він повинен доживати своє життя, не роблячи зла, не турбуючись і нічого не бажаючи.
27*
419
В опікунських справах рязанського маєтку князеві Андрію треба було бачитися з повітовим предводителем. Предводителем був граф Ілля Андрійович Ростов, і князь Андрій у середині травня поїхав до нього.
Була вже гаряча пора весни. Ліс уже весь одівся, був пил і було так гаряче, що, коли проїжджали біля води, хотілося купатись.
Князь Андрій, невеселий і заклопотаний міркуванням про те, що і що йому треба про справи спитати предводителя, під'-, їжджав алеєю саду до отрадненського дому Ростових. З правого боку з-за дерев він почув жіночий веселий галас і побачив юрму дівчат, що бігла навперейми його колясці. Попереду інших, ближче, підбігала до коляски чорноволоса, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина в жовтому ситцьовому платті, запнута білою носовою хусточкою, з-під якої вибивались пасма розсипаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, сміючись побігла назад.
Князеві Андрію раптом чомусь стало боляче. День був такий гарний, сонце таке яскраве, навколо все таке веселе; а ця тоненька і гарненька дівчина не знала і не хотіла знати про його існування і була задоволена і щаслива якимсь своїм окремим — мабуть, дурним, але веселим і щасливим життям. "Чого вона така рада? Про що вона думає? Не про устав військовий, не про влаштування рязанських оброчних. Про що вона думає? І з чого вона щаслива?" — мимоволі з цікавістю питав себе князь Андрій.
Граф Ілля Андрійович у 1809 році жив у Отрадному так само, як і раніш, тобто приймаючи майже всю губернію, з полюванням, театрами, обідами та музикантами.